MENU
Сайт находится в разработке

Визнано незаконними та скасовано обмеження в реалізації фізичними та юридичними особами, які знаходяться (зареєстровані/постійно проживають) на території вільної економічної зони «Крим», права на здійснення банківських операцій та обміну валюти

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 826/17587/14

Головуючий у 1-й інстанції: Кармазін О.А.

Суддя-доповідач: Степанюк А.Г.

ПОСТАНОВА

Іменем України

01 вересня 2015 року          м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого судді - Степанюка А.Г.,
суддів - Кузьменка В.В, Шурка О.І.,
при секретарі - Ліневській В.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Моніної Інги Анатоліївни, Зайця Сергія Анатолійовича, Мартиновської Анастасії Романівни, Мартиновського Романа Юрійовича, Свиридової Дар’ї Олександрівни, товариства з обмеженою відповідальністю «Аудиторська фірма «Лекс-Сервіс», Марченко Марії Петрівни на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 22 січня 2015 року у справі за адміністративним позовом Моніної Інги Анатоліївни, Зайця Сергія Анатолійовича, Мартиновської Анастасії Романівни, Мартиновського Романа Юрійовича, Свиридової Дар’ї Олександрівни, товариства з обмеженою відповідальністю «Аудиторська фірма «Лекс-Сервіс», третя особа - Марченко Марія Петрівна, до Національного банку України про визнання протиправними дій, скасування постанови та стягнення моральної шкоди, -

ВСТАНОВИЛА:

У листопаді 2014 року Моніна Інга Анатоліївна (далі - Позивач-1, Моніна І А.), Заєць Сергій Анатолійович (далі - Позивач-2, Заєць С.А.), Мартиновська Анастасія Романівна (далі - Позивач-3, Мартиновська А.Р.), Мартиновський Роман Юрійович (далі - Позивач-4, Мартиновський Р.Ю.), Свиридова Дар’я Олександрівна (далі - Позивач-5, Свиридова Д.О.), товариство з обмеженою відповідальністю «Аудиторська фірма «Лекс-Сервіс» (далі - Позивач-6, ТОВ «АФ «Лекс-Сервіс») звернулися до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Національного банку України (далі - Відповідач, НБУ) про:
- визнання протиправними та такими, що становлять дискримінацію за ознакою місця проживання/реєстрації/місця знаходження, дії НБУ щодо встановлення обмежень в реалізації фізичними та юридичними особами, які знаходяться (зареєстровані/постійно проживають) на території вільної економічної зони «Крим», права на здійснення банківських операцій та обміну валюти;
- визнання протиправною та скасування постанови правління НБУ від 03 Л 1.2014 року №699 «Про застосування окремих норм валютного законодавства під час режиму тимчасової окупації на території вільної економічної зони «Крим» (далі - постанова НБУ №699) в такій частині: пункти 1, 6, 7 - в цілому; абз. З п. 2;
- стягнення з Національного банку України на користь Зайця СА. 30 000 грн. на відшкодування моральної шкоди;
- стягнення з Національного банку України на користь Мартиновського Р.Ю. 30 000 грн. на відшкодування моральної шкоди;
- стягнення з Національного банку України на користь Мартиновської А.Р. 30 000 грн. на відшкодування моральної шкоди;
- стягнення з Національного банку України на користь Моніної І.А. 30 000 грн. на відшкодування моральної шкоди;
- стягнення з Національного банку України на користь Свиридової Д.О. 3000 (три тисячі) грн. на відшкодування моральної шкоди.
Протокольною ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 22.01.2015 року залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, Марченко Марію Петрівну (далі - Третя особа, Марченко М.П.).
Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 22.01.2015 року у задоволенні позову відмовлено повністю. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що, по-перше, пункт 1 постанови НБУ №699 прийнятий у межах повноважень Відповідача та відповідає функціям та завданням регулятора, по-друге, позивачами та третьою особою (окрім Моніної І.А.) на власний розсуд обрали собі статус нерезидентів з огляду на положення Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», по-третє, пункти 6, 7 постанови НБУ №699 відповідають вимогам чинного законодавства та прийняті в межах повноважень НБУ, по-четверте, позивачами не подано доказів застосування до них приписів абз. З п. 2 постанови НБУ №699, що, за правилами ст. 171 КАС України, свідчить про необґрунтованість позовних вимог у вказаній частині. Крім іншого, оцінюючи твердження позивачів про допущення дискримінації з боку Відповідача при прийнятті оскаржуваної постанови, суд першої інстанції наголосив на тому, що вказана постанова прийнята на виконання вимог Закону України «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України» (далі - Закон) у межах повноважень НБУ, а також за наслідками розгляду !7 проекту складено висновок про відсутність дискримінаційних ознак.
Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, Позивачі та Третя особа подали апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржувану постанову та прийняти нову, якою позовні вимоги задовольнити повністю. При цьому посилаються на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. Наголошують на неповному дослідженні судом всіх фактичних обставин справи та перевірки їх доказами, що спричинило прийняття неправильного рішення. Окремо звертають увагу суду апеляційної інстанції, що Окружним адміністративним судом м. Києва не було забезпечено право позивачів на зміну підстав та предмету позову, невірно застосовано до справи правильне тлумачення принципу недискримінації, а також положень Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні». Крім іншого, Апелянти вказували на помилковість висновків суду про відсутність в останніх права на оскарження постанови №699.
У судовому засіданні повноважний представники Позивачів та Третьої особи доводи апеляційної скарги підтримали та просили суд вимоги останньої задовольнити повністю.
Представник Відповідача проти задоволення апеляційної скарги заперечував, посилаючись на її необґрунтованість.
Позивач-5, будучи належним чином повідомлений про дату, час та місце судового розгляду справи, у судове засідання не прибув.
Заслухавши судцю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представників сторін, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково, а постанову суду першої інстанції скасувати в частині, виходячи з наступного.
Відповідно до статті 198 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право, зокрема, скасувати її та прийняти нову постанову суду.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції встановив, що відповідно до статей 7, 25, 30, 44, 45, 56 Закону України «Про Національний банк України», статей 9, 12 Закону України від 12.08.2014 року № 1636-УІІ «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України» (далі - Закон), розділів II та III Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 року №15- 93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» та вимог постанови Правління Національного банку України від 06.05.2014 року №260 «Про відкликання та анулювання банківських ліцензій та генеральних ліцензій на здійснення валютних операцій окремих банків і закриття банками відокремлених підрозділів, що розташовані на території Автономної Республіки Крим і міста Севастополя» правлінням Національного банку України прийнято постанову від 03.11.2014 року №699 «Про застосування окремих норм валютного законодавства під час режиму тимчасової окупації на території вільної економічної зони «Крим» (далі - постанова №699).
Пунктом 1 постанови №699 встановлено, що для цілей застосування нормативно- правових актів Національного банку України: особа, місцезнаходження якої (зареєстрована/постійно проживає) на території вільної економічної зони «Крим» (далі - суб’єкт Криму), прирівнюється до нерезидента (за інвестиційними операціями - до іноземного інвестора); договори, укладені суб’єктами Криму із суб’єктами з місцезнаходженням (зареєстровані/постійно проживають) на іншій території України (далі - материкова територія України), є документами, що використовуються замість зовнішньоекономічних договорів (контрактів) під час застосування нормативно-правових актів Національного банку України.
Абзацом 3 пункту 2 постанови №699 передбачено, що резиденти здійснюють перекази в іноземній валюті та гривні на користь суб’єктів Криму з метою оплати зобов’язань, пов’язаних з розташованим на території Криму майном (крім цінних паперів), що було набуте цими резидентами до набрання чинності Законом.
Пунктом 6 постанови №699 приписано банкам України зупинити здійснення операцій за відкритими до набрання чинності Законом рахунками юридичних осіб, місцезнаходження яких на території ВЕЗ «Крим», та вжити заходів щодо закриття таких рахунків.
Згідно п. 7 постанови №699 переміщення готівкових російських рублів через адміністративний кордон ВЕЗ «Крим» забороняється, за винятком їх переміщення фізичними особами в сумі, що не перевищує в еквіваленті 10 000 гривень, за умови усного декларування посадовій особі митниці.
При цьому, судом першої інстанції встановлено, що ухваленню проекту постанови №699 передувало надання: юридичним департаментом НБУ висновку від 03.11.2014 року про відсутність у вказаній постанові положень, які містять ознаки дискримінації, висновку про тендерну нейтральність зазначеного проекту, а також висновку про відсутність корупціогенних факторів; генеральним департаментом грошово-кредитної політики довідки про відповідність проекту постанови основним положенням Закону України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу».
На підставі встановлених вище обставин, суд першої інстанції, здійснивши системний аналіз приписів ст. 19 Конституції України, ст. ст. 6, 7, 14, 15, 44, 61, 66 Закону України «Про Національний банк України», ст. ст. 1, 3, 5, 6, 7, 9, 12 Закону України «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України», положень постанови №699 в різних редакціях, а також приписів Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», прийшов до висновку про відповідність окремих положень постанови №699 приписам чинного законодавства, у зв’язку з чим позовні вимоги є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.
З такими висновками суду першої інстанції не можна повністю погодитися з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 7 Закону України «Про Національний банк України» Національний банк виконує, зокрема, такі функції: встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна; організовує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу; регулює діяльність платіжних систем та систем розрахунків в Україні, визначає порядок і форми платежів, у тому числі між банками; здійснює відповідно до визначених спеціальним законом повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення операцій в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за банками та іншими фінансовими установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій; визначає особливості функціонування банківської системи України в разі введення воєнного стану чи особливого періоду, здійснює мобілізаційну підготовку системи Національного банку; здійснює інші функції у фінансово-кредитній сфері в межах своєї компетенції, визначеної законом.
Спеціальним законом, що визначає особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України згідно із статтею 13 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", створює вільну економічну зону «Крим» (далі - ВЕЗ «Крим»), та врегульовує інші аспекти правових відносин між фізичними і юридичними особами, які знаходяться на тимчасово окупованій території або за її межами, є Закон України «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України» (далі - Закон), який набрав чинності 27.09.2014 року.
При цьому підпунктом 2 пункту 6 Прикінцевих положень Закону протягом 30 днів з дня набрання чинності цим Законом приписано Національному банку України, центральним органам виконавчої влади, Національній комісії з цінних паперів та фондового ринку прийняти відповідні акти, що випливають з норм цього Закону.
НА виконання, зокрема, вимог ст. ст. 9, 12 вказаного Закону, Відповідачем прийнято постанову № 699.
Надаючи оцінку положенням пунктів 1, 6, 7 та абзацу 3 пункту 2 оскаржуваної постанови НБУ, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до п. 3.1 ст. З Закону на території ВЕЗ «Крим» діє особливий правовий режим економічної діяльності фізичних та юридичних осіб, у тому числі особливий порядок застосування норм регуляторного, податкового та митного законодавства України, а також особливий режим внутрішньої та зовнішньої міграції фізичних осіб.
Згідно п. 5.3 ст. 5 Закону фізична особа, яка має податкову адресу (місце проживання), юридична особа (відокремлений підрозділ), яка має податкову адресу (місцезнаходження) на території ВЕЗ «Крим», прирівнюються з метою оподаткування до нерезидента.
Фізична особа, яка має податкову адресу (місце проживання), юридична особа (відокремлений підрозділ), яка має податкову адресу (місцезнаходження) на іншій території України, прирівнюються з метою оподаткування до резидента.
Положеннями п. 6.5 ст. 6 Закону визначено, що для цілей застосування податкового та митного законодавства договори, укладені між суб’єктами господарювання із місцезнаходженням (місце проживання) на території ВЕЗ «Крим» та іншими суб’єктами господарювання, є документами, що використовуються замість зовнішньоекономічних договорів (контрактів).
Пунктом 12.5 статті 12 Закону передбачено, що фізичні особи (іноземці, особи без громадянства, громадяни України), які мають місце проживання на тимчасово окупованій території України, у тому числі ті, що тимчасово перебувають на іншій території України, а також юридичні особи та їх відокремлені підрозділи із місцезнаходженням на тимчасово окупованій території України для цілей здійснення митних формальностей визнаються нерезидентами.
Як свідчать матеріали справи, і в запереченнях проти позову, і в запереченні на апеляційну скаргу, представники НБУ правомірність оскаржуваного пункту 1 постанови №699 обґрунтовували тим, що положеннями останнього фактично імплементовано норми Закону, у зв’язку з чим підстави для його скасування відсутні.
Разом з тим, як вже зазначалося раніше, Позивачі та Третя особа обґрунтовували порушення їх прав тим, що положення постанови НБУ №699 в частині визнання фізичної особи, яка має податкову адресу (місце проживання), юридичної особи (відокремленого підрозділу), яка має податкову адресу (місцезнаходження) на території ВЕЗ «Крим», прирівнюються з метою оподаткування до нерезидента, містять ознаки дискримінації з огляду на закріплений Конституцією України принцип рівності.
Відповідно до ч. 5 ст. 9 КАС України у разі виникнення в суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта.
У контексті наведеного судом апеляційної інстанції з урахуванням положень ст. ст. 21, 24, 33, 64, 133 Конституції України та на виконання приписів ч. 5 ст. 9 КАС України у засіданні 21.04.2015 року було поставлено на обговорення питання щодо зупинення провадження у справі та звернення до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності окремих положень Закону України від 12.08.2014 року № 1636-УІІ «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на
тимчасово окупованій території України».
За наслідками розгляду даного питання Київським апеляційним адміністративним судом прийнято ухвалу від 21.04.2015 року про звернення до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо відповідності окремих положень Закону України від 12.08.2014 року № 1636-УІІ «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України» положенням Конституції України, а саме:
пункту 5.3 статті 5, пункту 6.5 статті 6 Закону України «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України» від 12.08.2014 року № 1636-УІІ положенням статті 8, частини другої статті 19, статті 21, частин другої та третьої статті 22, частин першої та другої статті 24, статті 33, статті 64 та статті 133 Конституції України в їх системному
64 та статті 133 Конституції України в їх системному взаємозв’язку.
Крім того, у зв’язку з прийняттям рішення про звернення до Верховного Суду України провадження у справі було зупинено до вирішення Верховним Судом України питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо відповідності положень Закону України Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України» від 12.08.2014 року № 1636-VІІ Конституції України.
На адресу Київського апеляційного адміністративного суду від Верховного Суду України надійшов лист від 08.07.2015 року №201-2175/0/8-15 із постановою Пленуму Верховного Суду України від 03.07.2015 року №16 «Про відмову у зверненні до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо конституційності пункту 5.3 статті 5 та пункту 6.5 статті 6 Закону України від 12 серпня 2014 року №1636-УІІІ «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України» (далі - постанова ПВСУ №16).
У вказаній постанові ПВСУ №16 зазначено, що положення Закону наділяють НБУ повноваженнями виключно в аспекті встановлення режимів здійснення платежів (переказів), які здійснюються через установи банків, у тому числі в іноземній валюті, вивезення та ввезення готівкових коштів та банківських металів, які безпосередньо не стосуються питань сплати податків чи мита, оскільки саме ці питання є предметом регулювання Закону.
При цьому вказано, що приписи пункту 5.3 ст. 5 та п. 6.5 ст. 6 Закону стосуються особливостей упорядкування суспільних відносин у частині справляння податків на території вільної економічної зони «Крим», а також поставки товарів на (з) територію вільної економічної зони «Крим».
У зв’язку з чим Верховним Судом України зроблено висновок, що компетенція НБУ як регулятора суспільних відносин поширюється на порядок діяльності платіжних систем та систем розрахунків в Україні, порядок платежів, у тому числі в іноземній валюті, тоді як предметом регулювання зазначених положень Закону є податки та мито.
Оскаржуваним пунктом 1 постанови №699 Національний банк України врегулював ширше коло відносин, ніж було передбачено Законом, та на власний розсуд ототожнив (допустив підміну економічних понять) мито та податки з валютним і зовнішньоекономічним регулювання.
З урахуванням наведеного колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду вважає за необхідне зазначити таке.
Декрет Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 року №15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» установлює режим здійснення валютних операцій на території України, визначає загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов’язки суб’єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.
Так, відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 1 Декрету «резиденти»: фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання на території України, у тому числі ті, що тимчасово перебувають за кордоном; юридичні особи, суб’єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо), з місцезнаходженням на території України, які здійснюють свою діяльність на підставі законів України; дипломатичні, консульські, торговельні та інші офіційні представництва України за кордоном, які мають імунітет і дипломатичні привілеї, а також філії та представництва підприємств і організацій України за кордоном, що не здійснюють підприємницької діяльності;
Пунктом 6 ч. 1 ст. 1 Декрету визначено, що «нерезиденти»: фізичні особи (іноземні громадяни, громадяни України, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання за межами України, в тому числі ті, що тимчасово перебувають на території України; юридичні особи, суб’єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо), з місцезнаходженням за межами України, які створені й діють відповідно до законодавства іноземної держави, у тому числі юридичні особи та інші суб’єкти підприємницької діяльності з участю юридичних осіб та інших суб’єктів підприємницької діяльності України; розташовані на території України іноземні дипломатичні, консульські, торговельні та інші офіційні представництва, міжнародні організації та їх філії, що мають імунітет і дипломатичні привілеї, а також представництва інших організацій і фірм, які не здійснюють підприємницької діяльності на підставі законів України.
З наведеного випливає, що Декретом Кабінету Міністрів України окреслено перелік суб’єктів, які віднесено до резидентів і нерезидентів для цілей валютного регулювання і валютного контролю. При цьому вказаний нормативно-правовий акт не містить приписів щодо можливості віднесення Національним банком України до нерезидентів інших, ніж визначених в Декреті, осіб, а також не включає в себе посилання щодо необхідності визнання нерезидентом громадянина України та юридичної особи з місцезнаходженням на території України в залежності від їх місця проживання (місця знаходження) на тимчасово окупованій території України.
При цьому, на думку колегії суддів, суд першої інстанції помилково погодився з позицією НБУ щодо законодавчо закріпленої необхідності поширення статусу нерезидента на громадян України та юридичних осіб, які діють за правом України, з підстав їх місця проживання/місцезнаходження на тимчасово окупованій території, для цілей валютного регулювання та валютного контролю, оскільки Законом така необхідність встановлена виключно для цілей оподаткування та митних платежів.
Відповідно до ч. 8 ст. 171 КАС України суд може визнати нормативно-правовий акт незаконним чи таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, повністю або в окремій його частині.
З огляду на викладене, а також зважаючи на те, що положення чинного законодавства не наділяють Національний банк України повноваженнями щодо віднесення осіб до нерезидентів у зв’язку з місцем реєстрації ВЕЗ «Крим», що є тимчасово окупованою територією України, для цілей законодавства з питань валютного регулювання та контролю, колегія суддів приходить до висновку про передчасність висновків суду першої інстанції щодо відсутності правових підстав для скасування пункту 1 постанови №699 та вважає за необхідне вказаний пункт постанови №699 скасувати як такий, що прийнятий Національним банком України з перевищенням повноважень, наданих чинним законодавством.
При цьому судова колегія погоджується з твердженням Апелянтів про помилкове застосування Окружним адміністративним судом м. Києва положень ст. 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» як підстави для віднесення громадян України до нерезидентів з огляду на наступне.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобов’язані протягом десяти днів після прибуття до нового місця проживання зареєструвати місце проживання. Реєстрація місця проживання особи здійснюється в день подання особою документів. Реєстрація місця проживання за заявою особи може бути здійснена з одночасним зняттям з реєстрації попереднього місця проживання.
Водночас, приписи ч. 2 ст. 2 вказаного Закону імперативно закріплюють, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Відтак, невиконання особою передбаченого статтею 6 Закону України «Про свободу’ пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» обов’язку щодо реєстрації нового місця проживання не тягне за собою обмеження її прав і свобод, визначених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Щодо надання оцінки іншій частині постанови суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного.
Пунктом 7.1 ст. 7 Закону передбачено, що на фізичних осіб, які перетинають адміністративний кордон ВЕЗ «Крим», поширюється дія розділу №ХІІ Митного кодексу України з урахуванням положень статті 9 цього Закону щодо переміщення валютних цінностей.
Приписи п. 9.1 ст. 9 Закону визначають, що на території ВЕЗ «Крим» може застосовуватися мультивалютний режим, за яким в оплату вартості товарів (робіт, послуг), що продаються (надаються) у межах ВЕЗ «Крим», приймається як гривня, так і валюти іноземних країн, включені Національним банком України до 1-2 груп Класифікатора іноземних валют та банківських металів.
Будь-які безготівкові платежі (перекази) з території ВЕЗ «Крим» на іншу територію України чи з іншої території України на територію ВЕЗ «Крим» здійснюються виключно у гривні або у вільно конвертованій валюті. Особливості режиму таких платежів (переказів) встановлюються Національним банком України.
Особливості режиму таких платежів і були встановлені, зокрема, абзацом 3 пункту 2, а також пунктом 6 постанови №699.
При цьому судова колегія повністю погоджується з посиланням суду першої інстанції на відсутність у Позивачів права на оскарження абз. З п. 2 та п. 6 (окрім ТОВ «АФ «Лекс- Сервіс») постанови №699 з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 2 ст. 171 КАС України передбачено, що право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб’єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.
У пункті 21 постанови пленуму Вищого адміністративного суду України від 06.03.2008 року №2 «Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ» за правилами частини другої статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи - суб’єкти правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. Тобто, особа (позивач) повинна довести факт застосування до неї оскаржуваного нормативно-правового акта або те, що вона є суб’єктом відповідних відносин, на які поширюється дія цього акта. Суд не може давати оцінку таким обставинам при відкритті провадження в адміністративній справі, а тому не має права відмовити у відкритті провадження у справі чи повернути позовну заяву з посиланням на частину другу цієї статті, якщо особа своє звернення обґрунтовує необхідністю захисту своїх прав, свобод чи інтересів. Приписи зазначеної частини можуть бути підставою для відмови в задоволенні позовних вимог, якщо суд встановить, що оскаржуваний акт до особи не застосовувався і вона не перебуває у відносинах, до яких цей акт може бути застосовано. У такому разі суд не проводить перевірку нормативно-правового акта на предмет його протиправності (законності та відповідності правовим актам вищої юридичної сили).
Таким чином, право на захист виникає за умови доведення позивачем факту застосування до нього норм оскаржуваного акта, або того, що він є суб’єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт, а законність оскаржуваного нормативно-правового акта може бути перевірена лише після встановлення у позивача права на його оскарження.
Зі змісту абз. З п. 2 постанови №699 вбачається, що її норми застосовуються виключно щодо осіб, які мають зобов’язання, пов’язані з розташованим на території Криму майном (крім цінних паперів), що було набуто резидентами до набрання чинності Законом. Разом з тим, доказів необхідності виконання таких зобов’язань Апелянтами суду надано не було. Крім того, положення пункту 6 постанови №699 поширює свою дію виключно на юридичних осіб що, у свою чергу, спростовує посилання Позивачів та Третьої особи на безпідставність висновку суду першої інстанції на відсутність в останніх права на оскарження вказаного положення постанови №699.
Оцінюючи твердження Окружного адміністративного суду м. Києва про необґрунтованість позовних вимог ТОВ «АФ «Лекс-Сервіс» у вказаній частині, судова колегія вважає за необхідне зазначити, що відповідно до п. 6.3 ст. 6 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» порядок відкриття банками рахунків та їх режими визначаються Національним банком України.
Відповідно до пп. 1 п. 12.8 ст. 12 Закону під час режиму тимчасової окупації валютний та платіжний режими діють з урахуванням того, що система електронних платежів Національного банку України та внутрішньодержавні платіжні системи, платіжними організаціями яких є резиденти України, не застосовуються на тимчасово окупованій території України.
Тобто, встановлення порядку відкриття банками рахунків та режими їх використання належить до виключної компетенції НБУ.
Так, зі змісту Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № 11(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 року на 316-й нараді та ч. З ст. 2 КАС України, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб’єкта владних повноважень адміністративний суд не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб’єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями, передбаченими ст. 2 КАС України.
З таких обставин, враховуючи, що до виключної компетенції Відповідача належить повноваження щодо встановлення порядку відкриття банками рахунків та їх режимів, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про необґрунтованість позовних вимог ТОВ «АФ «Лекс-Сервіс» у вказаній частині.
При цьому суд апеляційної інстанції вважає за необхідне підкреслити, що твердження Позивачів та Третьої особи про блокування рахунків останніх та, що позбавляє їх можливості розпорядитися належними їм на праві власності коштами, судом оцінюються як безпідставні, оскільки не надані жодні належні та допустимі докази такого блокування банком (банками) рахунків, а також відмови банку (банків) у наданні довідки про їх блокування.
Крім того, судовою колегією враховується, що відповідно до ч. З ст. 1075 Цивільного кодексу України залишок грошових коштів на рахунку видається клієнтові або за його вказівкою перераховується на інший рахунок в строки і в порядку, встановлені банківськими правилами.
Тобто, обов’язковою передумовою для закриття рахунку є видача залишку коштів клієнту або перерахування за його вказівкою на інший рахунок в строки і в порядку, встановленими банківськими правилами.
Відповідно до ст. 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Відтак, посилання Позивачів на порушення їх права власності на грошові кошти внаслідок набрання чинності оскаржуваним пунктом 6 постанови №699 є безпідставним, адже, останніми не подано доказів по-перше, позбавлення їх права володіння, користування та розпорядження коштами на рахунках, що були відкриті у банківських установах ВЕЗ «Крим», по-друге, порушення фінансовими установами своїх зобов’язань за поточними рахунками Позивачів внаслідок дії приписів постанови №699.
При цьому судом враховується, що вчинення дій щодо закриття рахунків не означає безумовне закриття банками рахунків без дотримання законодавчо встановленої процедури, у зв’язку з чим твердження Позивачів про порушення їх права власності оскаржуваним пунктом постанови НБУ №699 є необгрунтованим.
Такий висновок підтверджується, зокрема, і тим, що постановою Правління НБУ від
16.12.2014 року №810 «Про внесення змін до постанови Правління Національного банку України від 3 листопада 2014 року № 699» пункт 6 постанови №699 викладено в наступній редакції: «Банкам України зупинити за відкритими до набрання чинності Законом поточними рахунками юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців, самозайнятих фізичних осіб-суб’єктів Криму (далі - юридичні особи-суб’єкти Криму) здійснення операцій, крім:
зарахування коштів з вкладного (депозитного) рахунку, а також нарахованих відсотків за вкладом (депозитом);
зарахування придбаної іноземної валюти;
зарахування коштів у рамках виконавчого провадження;
примусового стягнення та арешту коштів у порядку, визначеному нормативно- правовими актами Національного банку України з питань безготівкових розрахунків;
завершальних операцій з перерахування коштів на рахунок цієї юридичної особи, відкритий за межами України.
Банкам ужити заходів щодо закриття поточних рахунків юридичних осіб-суб’єктів Криму.
Банк закриває вкладний (депозитний) рахунок юридичної особи-суб’єкта Криму, відкритий до набрання чинності Законом, зі спливом установленого договором строку, а кошти перераховуються банком на визначений юридичною особою поточний рахунок, відкритий у банках України або за її межами.
Банк може здійснювати подальше обслуговування відкритого до набрання чинності Законом поточного рахунку фізичної особи-суб’єкта Криму після укладення договору про зміну режиму використання цього поточного рахунку на режим поточного рахунку фізичної особи-нерезидента та змінивши відповідний параметр аналітичного обліку.
Банк закриває поточний рахунок фізичної особи-суб’єкта Криму, відкритий до набрання чинності, у порядку, визначеному нормативно-правовим актом Національного банку України з питань відкриття, використання і закриття рахунків. Залишок коштів на поточному рахунку фізичної особи-суб’єкта Криму перераховується на рахунок цієї фізичної особи, відкритий як нерезиденту в банках України або на рахунок, відкритий за її межами.
Банк закриває відкритий до набрання чинності вкладний (депозитний) рахунок фізичної особи-суб’єкта Криму відповідно до умов договору банківського вкладу (депозиту). Кошти перераховуються банком на рахунок цієї фізичної особи-нерезидента, відкритий у банках України, або на рахунок, відкритий за її межами.
Банк має право здійснювати купівлю російських рублів за гривні, що залишилися на поточному рахунку суб’єкта Криму, для їх переказу на рахунок цього суб’єкта, відкритий за межами України.
Переказ залишку коштів з рахунків суб’єктів Криму в гривнях на їх рахунки за межами України банк здійснює через кореспондентські рахунки банків-нерезидентів у гривнях, що відкриті в уповноважених банках».
Отже, зважаючи на особливість суспільних відносин, що регулюються оскаржуваною постановою №699, та з огляду на їх швидкоплинність, положення чинного законодавства зазнають динамічних змін шляхом, зокрема, внесення удосконалень та уточнень з метою повного та всебічного регулювання відносин в умовах тимчасової окупації території України. З огляду на викладене посилання Позивачів на порушення їх прав положеннями абз. З п. 2 та п. 6 оскаржуваної постанови є передчасним та не знаходить свого підтвердження наявними у матеріалах справи доказами.
Щодо правомірності п. 7 постанови №699, судова колегія вважає за необхідне зазначити наступне.
Пунктом 9.2 статті 9 Закону закріплено, що фізичні особи мають право ввезти на територію ВЕЗ «Крим» або вивезти з неї на іншу територію України готівкові кошти або банківські метали на суму, встановлену Національним банком України згідно з Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» та відповідно до вимог Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму».
Відповідно до пп. 2 п. 12.8 ст. 12 Закону під час режиму тимчасової окупації валютний та платіжний режими діють з урахуванням того, що переміщення готівкової валюти держави-окупанта через адміністративний кордон ВЕЗ «Крим» забороняється, за винятком її переміщення фізичними особами в сумі, що не перевищує в еквіваленті 10000 гривень, за умови усного декларування посадовій особі митниці.
Аналогічні положення викладені й в пункті 7 постанови №699, що, на думку колегії суддів, відповідає вимогам Закону.
Наведене свідчить про обгрунтованість висновків суду першої інстанції про відповідність оскаржуваних приписів постанови №699 вимогам чинного законодавства, а також прийняття її Відповідачем у межах повноважень.
Надаючи оцінку твердженням Апелянтів про недотримання НБУ вимог чинного законодавства про заборону дискримінації, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Як вірно зазначив суд першої інстанції з посиланням на приписи Закону України «Про засади запобігання і протидії дискримінації в Україні», а також рішення Європейського суду з прав людини у справах «Пічкур проти України», «Вілліс проти Сполученого Королівства», «Ван Раалте проти Нідерландів», дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об’єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю.
При цьому, судова колегія підкреслює, що у відповідності до ст. 8 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» Відповідачем було проведено антидискримінаційну експертизу проекту постанови №699, про що складено відповідний висновок.
Відтак, застосування Відповідачем певних обмежувальних заходів ґрунтується, по- перше, на вжитті заходів щодо усунення негативного впливу тимчасової окупації частини території України - Автономної Республіки Крим та м. Севастополь, по-друге, на необхідності виконання Відповідачем приписів Закону, які є загальнообов’язковими, а відтак переслідують легітимну ціль та не можуть вважатися такими, що містять ознаки дискримінації осіб.
При цьому встановлення у ході судового розгляду справи судом апеляційної інстанції невідповідність пункту 1 оскаржуваної постанови №699 вимогам чинного законодавства свідчить про відсутність у НБУ повноважень на розширення нормативно визначеного кола нерезидентів, а не про дискримінаційний характер даного підзаконного акту.
Крім того, судова колегія відхиляє посилання Апелянтів на протиправне неприйняття судом першої інстанції уточнених позивних вимог Позивачів, оскільки, як було вірно зазначено Окружним адміністративним судом м. Києва з посиланням на положення ст. 137 КАС України, предмет або підстави позову можуть бути змінені позивачем виключно до початку судового розгляду справи.
Щодо вимог Позивачів про стягнення на їх користь моральної шкоди, судова колегія вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до ч. 2 ст. 440 ЦК України той, хто заподіяв шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду заподіяно не з його вини.
Немайнова шкода втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Позивачами не було надано доказів щодо наявності моральної шкоди, протиправності діяння її заподіювана, наявність причинного зв’язку між шкодою і протиправними діяннями заподіювана та вини останнього в його заподіянні.
Судом встановлено, що відсутні обставини, що підтверджують факт заподіяння Позивачам моральних чи фізичних страждань з боку Відповідача, а тому судова колегія приходить до висновку про необґрунтованість позовних вимог в цій частині, про що вірно зазначив суд першої інстанції.
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції при ухваленні постанови було допущено порушення норм матеріального та процесуального права при вирішені питання щодо відповідності пункту 1 оскаржуваної постанови №699, зв’язку з цим вважає за необхідне апеляційну скаргу Позивачів та Третьої особи задовольнити частково, а постанову суду - скасувати в частині.
Відповідно до п.п. 1, 3 ч. 1 ст. 198 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право: залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін; скасувати її та прийняти нову постанову суду.
Згідно ч. 1 ст. 200 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 202 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення є порушення норм матеріального права.
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції при ухваленні постанови порушено норми матеріального та процесуального права, що стали підставою для неправильного вирішення питання. У зв’язку з цим колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, а постанову суду - скасувати в частині.
Керуючись ст.ст. 160, 167, 171, 195, 198, 200, 202, 205, 207, 211, 212, 254 КАС України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Моніної Інги Анатоліївни, Зайця Сергія Анатолійовича, Мартиновської Анастасії Романівни, Мартиновського Романа Юрійовича, Свиридової Дар’ї Олександрівни, товариства з обмеженою відповідальністю «Аудиторська фірма «Лекс- Сервіс», Марченко Марії Петрівни - задовольнити частково.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва 22 січня 2015 року - скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання протиправним та скасування пункту 1 постанови Правління Національного банку України від 03 листопада 2014 року №699 «Про застосування окремих норм валютного законодавства під час режиму тимчасової окупації на території вільної економічної зони «Крим» та ухвалити у вказаній частині нову постанову, якою позовні вимоги задовольнити частково.

Визнати незаконним та скасувати пункт 1 постанови Правління Національного банку України від 03 листопада 2014 року №699 «Про застосування окремих норм валютного законодавства під час режиму тимчасової окупації на території вільної економічної зони «Крим».

У решті постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 22 січня 2015 року у справі за адміністративним позовом Моніної Інги Анатоліївни, Зайця Сергія Анатолійовича, Мартиновської Анастасії Романівни, Мартиновського Романа Юрійовича, Свиридової Дар’ї Олександрівни, товариства з обмеженою відповідальністю «Аудиторська фірма «Лекс-Сервіс», третя особа - Марченко Марія Петрівна, до Національного банку України про визнання протиправними дій, скасування постанови та стягнення моральної шкоди - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення. Касаційна скарга на судові рішення подається в порядку та строки, визначені ст.ст. 211,212 КАС України.

Головуючий суддя Степанюк А.Г.

судді:

Кузьменко В.В.

Шурко О.І.

коментарі: 0     
Для того чтоб оставлять комментарии, вам нужно зарегистрироваться и/или войти под своим паролем
поширити інформацію