MENU
Сайт находится в разработке

Постановление по делу Леонида Лазаренко о направлении дела в суд первой инстанции

Верховний Суд України
Постанова
Іменем України

6 червня 2011 року
місто Київ

Верховний Суд України у складі:

головуючого М.І. Гриціва,

суддів М.І. Балюка, В.П. Барбари, І.С. Берднік, С.М. Вус, Л.Ф. Глоса, Т.В. Гошовської, Л.І. Григор’євої, В.С. Гуля, В.І. Гуменюка, М.Б. Гусака, А.Ємця, Т.Є. Жайворонок, В.В. Заголдного, Г.В. Канигіної, М.Р. Кліменко, Є.І. Ковтюк, П.І. Колесника, М.Є. Короткевича, В.І. Косарєва, О.В. Кривенди, В.В.   Кривенка, О.Т. Кузьменко, Н.П. Лященко, В.Л. Маринченка, . Л Д.Охрімчук, П.В. Пашияцснка, М.В. Патрюка, П.П. Пилипчука, О.І. Потильчака, Б.М. Пошви, О Б. Прокопенка, Я.М. Романюка, Ю.Л. Сеніна, І.Б.Шицького, В.Ф. Школярова, А.Г. Яреми,

за участю заступника Генерального прокурора України Ю.В. Ударцова,

представника заявника А.П. Бущенка,

представника Міністерства юстиції України І.В. Кушнір,

розглянувши справу за заявою Л.Л. Лазаренка про перегляд вироку апеляційного суду Донецької області від 2 вересня 2003 року та ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 8 квітня 2004 року з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушень міжнародних зобов’язань під час вирішення справи судом,

у с т а н о в и в:

вироком апеляційного суду Донецької області від 2 вересня 2003 року Л.Л. Лазаренка, 7 жовтня 1968 року народження, уродженця та мешканця міста Донецька, громадянина України, раніше двічі судимого, засуджено за:

пунктами 6, 12 частини 2 статті 115 Кримінального кодексу України до довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого;
частиною 4 статті 187 Кримінального кодексу України до позбавлення волі на строк 13 років із конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого;
частиною 3 статті 289 Кримінального кодексу України до позбавлення волі на строк 13 років із конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого.

Відповідно до статті 70 Кримінального кодексу України за сукупністю злочинів Л.Л. Лазаренку було визначено покарання - довічне позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого.

На підставі частини 2 статті 71 Кримінального кодексу України за сукупністю вироків Л.Л. Лазаренкові призначено остаточне покарання - довічне позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого.

Л.Л. Лазаренка визнано винним у тому, що він 21 грудня 2001 року під час розпивання алкогольних напоїв разом із І.М. Гусаковим (засуджений за ці злочини вироком апеляційного суду Донецької області від 14 листопада 2002 року) попередньо домовилися напасти на будь-якого водія автомобіля з тим, щоб заволодіти транспортним засобом та іншим майном і умисно вбити його. З цією метою Л.Л. Лазаренко наступного дня взяв з дому ножа, а І.М. Гусаков - мотузку. Приблизно о 12-ій годині на автобусній зупинці напроти будинку № 252 на вулиці Петровського в місті Донецьку вони зупинили автомобіль-таксі «ВАЗ-21093», за кермом якого знаходився О.В. Липовченко, і попросили відвезти їх до дач, розташованих у районі заводу «Каргил». По дорозі біля лісосмуги, що на вулиці Рощинській, І.М. Гусаков сказав зупинитися. Коли автомобіль зупинився, Л.Л. Дазаренко під погрозою застосування ножа наказав О.В. Липовченку пересісти на місце пасажира, а І.М. Гусаков, який сидів ззаду, накинув на шию мотузку й затягнув її кінці, від чого О.В. Липовченко втратив свідомість.

Далі Л.Л. Лазаренко сів за кермо автомобіля, заїхав у лісосмугу, де разом із І.М. Гусаковим витягнули з автомобіля О.В. Липовченка та почерговими численними ударами ножа, що призвели до гострої крововтрати, зумовленої проникаючими колото-різаними пораненнями грудної клітини з ушкодженнями серця та легені, вбили його.

Після цього Л.Л. Лазаренко і І.М. Гусаков незаконно заволоділи автомобілем ВАЗ-210937 що належав потерпілому, та іншим майном на загальну суму 8 997 гривень 43 копійки.

Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України ухвалою від 8 квітня 2004 року виключила з вироку рішення про визнанняобставиною, що обтяжує покарання, - скоєння розбійного нападу особою, що раніше вчинила розбій. У решті вирок залишила без зміни.

5 червня 2004 року Л.Л. Лазаренко звернувся із заявою до Європейського суду з прав людини (далі - Суд), в якій зазначив, що під час провадження у кримінальній справі щодо нього були порушені статті 3 і 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Л.Л. Лазаренко стверджував, що його було піддано катуванню під час тримання під вартою та засуджено на підставі зізнання, отриманого внаслідок застосування недозволених заходів і з порушенням права на захист.

Розглянувши справу, Суд констатував і у своєму рішенні від 28 жовтня 2010 року одноголосно постановив, що мали місце порушення:

пунктів 1 і 3 статті 6 Конвенції, які полягали у тому, що під час провадження початкових слідчих дій Л.Л. Лазаренка було позбавлено права користуватися послугами захисника, та у тому, що визнавальні показання, які Л.Л. Лазаренко дав за відсутності захисника в зазначений проміжок часу, були використані як доказ для його засудження.

Також Суд постановив, що констатація порушення Конвенції сама по собі становить справедливу сатисфакцію за завдану заявникові моральну шкоду.

У заяві про перегляд судових рішень Верховним Судом України та доповненнях до неї Л.Л. Лазаренко просить скасувати вирок у частині засудження за умисне вбивство. Своє прохання обґрунтовує тим, що явку з повинною та визнавальні показання він давав під впливом жорстокого, нелюдського поводження з боку працівників міліції. Підтвердженням цього є дані медичного обстеження, складеного під час його перебування у відділенні міліції, та дані, зафіксовані медичною частиною Донецького слідчого ізолятора. Стверджує, що хворобливий стан здоров’я (перелом правої кисті руки) позбавляв його можливості правильно сприймати значення слідчих дій, що проводилися з його участю, й які, крім того, провадилися без захисника, участь якого була обов’язковою.

Навівши своє трактування фактичних обставин справи, зазначив також, що висновки суду першої інстанції про винність у вбивстві О.В. Липовченка є однобічними й такими, що не випливають із матеріалів справи. На думку заявника, суд упереджено поставився до розгляду його заяв про застосування недозволених заходів ведення слідства. Посилаючись на щире каяття у розбійному нападі та незаконному заволодінні автомобілем, утримання неповнолітньої дитини, позитивну характеристику з місць позбавлення волі, просить пом’якшити покарання.

Ухвалою від 21 квітня 2011 року Вищий спеціалізований суд України з цивільних і кримінальних справ допустив кримінальну справу щодо Лазаренка до провадження Верховного Суду України з підстави встановлення порушення Конвенції органами державної влади України під час провадження у справі стосовно заявника.

Ухвалою від 4 травня 2011 року суддя Верховного Суду України відповідно до частини 1 статті 40019 Кримінально-процесуального кодексу України відкрив провадження у справі для розгляду її Верховним Судом України.

Відповідно до вимог частини 2 статті 40019 Кримінально-процесуального кодексу України була здійснена підготовка до розгляду справи, після якої ухвалою від 23 травня 2011 року суддя Верховного Суду України кримінальну справу щодо Л.Л. Лазаренка призначив до розгляду.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника заявника – адвоката А.П. Бущенка, який посилається на аргументи заяви Л.Л. Лазаренка і просить скасувати судові рішення та поновити провадження у справі зі стадії судового розгляду, пояснення представника Міністерства юстиції України І.В. Кушнір про необхідність скасування судових рішень із направленням справи на новий судовий розгляд, міркування заступника Генерального прокурора України Ю.В. Ударцова про те, щоб задовольнити заяву в частині скасування ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України із направленням справи на новий касаційний розгляд, перевіривши матеріали, додані до заяви, матеріали кримінальної справи, та обговоривши доводи заяви, Верховний Суд України дійшов висновку про таке.

1. Відповідно до статті 46 Конвенції, держава Україна зобов’язана виконувати остаточне рішення Суду в будь-якій справі, в якій вона є стороною.

Відповідно до положень глави 3 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини», констатоване Судом порушення Конвенції може бути виконано шляхом виплати грошової компенсації, вжиття індивідуальних та/або загальних заходів. За статтею 10 цього Закону додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції; б) інші заходи, передбачені у рішенні суду. Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.

Згідно із Рекомендацією № R(2000)2 Комітету Міністрів Ради Європи «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішення Європейським судом з прав людини», прийнятою на 694-му засіданні заступників міністрів від 19 січня 2000 року, повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, визнається адекватним способом поновлення прав і пропонується застосовувати, особливо:

– коли потерпіла сторонаі далізазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, – наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;

– коли рішення Суду спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції, або б) в основі визнаного порушення лежали істотні процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.

2. Із матеріалів кримінальної справи видно, що підставами до порушення кримінальної справи стало виявлення трупа О.В.Липовченка з ознаками насильницької смерті. Від початку досудового провадження, ще до затримання Л.Л.Лазаренка, органи досудового слідства в достатньому обсязі володіли інформацією, яка давала обґрунтовані підстави вважати, що позбавлення життя О.В.Липовченка могло бути скоєно із метою заволодіння його транспортним засобом, яким той у день злочину надавав послуги із перевезення людей. Відповідно ці обставини, згідно із статтею 45 Кримінально-процесуального кодексу України, зобов’язували органи досудового слідства залучити до участі у справі захисника з моменту затримання особи, щодо якої будуть встановлені ознаки, які вказуватимуть на її причетність до злочину.

Після затримання 4 січня 2002 року Л.Л.Лазаренко написав явку з повинною, в якій зізнався у вбивстві О.В.Липовченка з метою заволодіння автомобілем. Наступного дня він був затриманий за підозрою у скоєнні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК України (умисне вбивство). Ознайомившись зі своїми процесуальними правами, Л.Л. Лазаренко заявив, що під час допиту як підозрюваний не потребуватиме допомоги захисника. Того ж дня слідчий прокуратури допитав Л.Л. Лазаренка як підозрюваного без участі захисника. Під час допиту Л.Л.Лазаренко зізнався, що він разом із І.М. Гусаковим вирішили викрасти автомобіль для продажу і, щоб не залишати слідів злочину, вбити його власника. При цьому детально описав механізм застосованого насильства, спосіб убивства потерпілого, як приховувалися сліди злочину, яким чином збувався викрадений автомобіль.

Постановою слідчого від 5 січня 2002 року до участі у справі як захисник була допущена адвокат І.М.Владимирська. 8 січня 2002 року в присутності цього захисника Л.Л.Лазаренкові було пред’явлено обвинувачення у вчиненні умисного вбивства за попередньою змовою групою осіб, з корисливих мотивів. Під час допиту як обвинуваченого Л.Л.Лазаренко підтвердив показання, які він давав на допиті як підозрюваний.

10 січня 2002 року слідчий прокуратури провів відтворення обстановки та обставин події, під час якого Л.Л.Лазаренко розповів та показав, через які причини і яким чином позбавив життя О.В.Липовченка. Ця слідча дія зі згоди Л.Л. Лазаренка проводилася без участі його захисника.

У подальшому на стадіях досудового слідства та судового розгляду справи Л.Л.Лазаренко заперечував, що мав намір убивати О.В.Липовченка і стверджував, що обмовив, себе під примусом з боку працівників правоохоронних органів.

Апеляційний суд Донецької області, який розглядав справу як суд першої інстанції, обґрунтовуючи обвинувальний вирок про винність Л.Л.Лазаренка в інкримінованих йому злочинах, послався на його показання, які він дав на допитіяк підозрюваний, та коли підтвердив і уточнив ці показання підчас відтворення обстановки та обставин скоєння злочину.

Твердження Л.Л.Лазаренка про те, що ці свідчення отримані з порушенням його права на захист, суд визнав необґрунтованими.

Аналізовані визнавальні показання Л.Л.Лазаренка, а також його доводи про отримання цих показань із порушенням права на захист, аналогічним чином були оцінені касаційним судом під час перегляду справи в порядку касаційного провадження.

3. У рішенні Суд зазначив, що органи досудового слідства:

на початковому етапі досудового слідства обрали для пред’явлення обвинувачення, яке на час допиту Л.Л. Лазаренка як підозрюваного давало їм можливість отримати його показання (зокрема, й визнавальні) без участі захисника, тоді як уже на момент затримання мали всі підстави підозрювати його в умисному вбивстві з корисливих мотивів і, відповідно, допитувати за обов’язкової та невідкладної участі захисника;

прийняли відмову Л.Л. Лазаренка від захисника й отримали його визнавальні показання, хоча знали, що у випадку пред’явлення обвинувачення у злочині, за який передбачено довічне позбавлення волі і для якого на момент допиту було достатньо даних, Л.Л. Лазаренко, знаючи про тяжкість можливого покарання, міг би не відмовитися від захисника, а органи досудового слідства на підставі закону не мали б права приймати таку відмову.

Також Суд дійшов висновку, що зазначені порушення не були з’ясовані, не отримали правової оцінки і не потягли ухвалення відповідного рішення під час судового розгляду та перегляду справи касаційним судом, попри те, що Л.Л.Лазаренко неодноразово звертав увагу на незабезпечення його права на захист, зокрема, й у касаційній скарзі. Використання на користь обвинувачення визнавальних показань заявника, здобутих із порушенням права на захист, є, як вважає Суд, порушенням права на справедливий суд у розумінні статті 6 Конвенції, оскільки ці свідчення мали певне відношення до засудження, лягли в основу обвинувачення. Факт використання цих свідчень, те, як апеляційний суд позначив своє ставлення до них, як розцінив їх походження, як судові інстанції відреагували на звернення Л.Л.Лазаренка про протиправність їх отримання, за висновками Суду, невідновно обмежили право на захист, незалежно від того, якою мірою ці свідчення вплинули на його засудження, якою могла бути реакція заявника, якщо б у нього був захисник, чи він міг скористатися його послугами пізніше, або від того, що існувала можливість виправлення цих порушень засобами змагального характеру під час подальшого провадження. На переконання Суду, за наявності аналізованих обставин належним способом виправлення встановленого порушення права на справедливий суд може бути новий розгляд, перегляд або відновлення провадження у справі за заявою заявника.

Таким чином, виходячи із зазначених фактичних та правових підстав, Верховний Суд України вважає, що постановлені у кримінальній справі судовірішення щодо Л.Л. Лазаренка не можуть залишатися в силі, а підлягають скасуванню. Проаналізовані порушення могли бути з’ясовані та отримати відповідну правову оцінку і реагування тоді, коли справа розглядалася судом по суті. Однак цього не було зроблено. Констатований Судом характер (зміст) порушень, їхня правова природа, стадія провадження, на якій вони були допущені і на якій можуть бути виправлені, викликаний цими порушеннями стан для заявника, визначений можливий особливий спосіб відновлення порушеного права дають підстави вважати, що виправлення допущених порушень можливо здійснити на стадії нового судового розгляду. На цій стадії щодо Л.Л.Лазаренка відновить свою дію принцип презумпції невинуватості і заявник зможе у порядку, визначеному Кримінально-процесуальним кодексом України, реалізувати право на захист, у тому числі й стосовно інших доводів, зазначених у заяві, а суд – забезпечити це право.

З урахуванням наведеного та відповідно до частини 3 статті 40022 Кримінально-процесуального кодексу України, для нового судового розгляду справа направляється до суду, який виніс оскаржуване рішення.

Новий судовий розгляд належить здійснити у повній відповідності з чинним законодавством.

На підставі викладеного, керуючись статтями 40012, 40021, 40022 Кримінально-процесуального кодексу України, Верховний Суд України

п о с т а н о в и в:

заяву Л.Л. Лазаренка задовольнити частково.

Вирок апеляційного суду Донецької області від 2 вересня 2003 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 8 квітня 2004 року щодо Леоніда Леонідовича Лазаренка скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд до того ж суду.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім як на підставі, передбаченій пунктом 2 частини 1 статті 40012 Кримінально-процесуального кодексу України.

Головуючий

Судді

поширити інформацію