MENU
Сайт находится в разработке

Постановление об отмене всех судебных решений по делу Станислава Луценко

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

5  грудня 2011 року
м. Київ

Верховний Суд України у складі:

головуючого Пилипчука П.П.,
суддів: Балюка М.І., Барбари В.П., Берднік І.С., Вус С.М., Глоса Л.Ф., Гошовської Т.В., Григор’євої Л.І., Гриціва М.І., Гуля В.С., Гуменюка В.І., Гусака М.Б., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Заголдного В.В., Кліменко М.Р., Ковтюк Є.І., Колесника П.І., Короткевича М.Є., Косарєва В.І., Кривенди О.В., Кривенка В.В., Кузьменко О.Т., Лященко Н.П., Маринченка В.Л., Онопенка В.В., Охрімчук Л.І., Панталієнка П.В., Патрюка М.В., Пивовара В.Ф., Потильчака О.І., Пошви Б.М., Прокопенка О.Б., Редьки А.І., Сеніна Ю.Л., Терлецького О.О., Шицького І.Б., Школярова В.Ф., Яреми А.Г.,

за участю:
заступника Генерального прокурора України Ударцова Ю.В.

розглянувши кримінальну справу щодо Луценка Станіслава Миколайовича за його заявою про перегляд вироку судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Донецької області від 3 жовтня 2003 року та ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 11 березня 2004 року з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушень міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом,

встановив:

Вироком судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Донецької області від 3 жовтня 2003 року Луценка Станіслава Миколайовича, 23 травня 1977 року народження, уродженця міста Макіївки Донецької  області, громадянина Україна, не судимого, засуджено:
за пунктом "а" статті 93 КК України 1960 року на 13 (тринадцять) років позбавлення волі з конфіскацією всього майна;
за частиною першою статті 263 КК України на 3 (три) роки позбавлення волі;
на підставі статті 42 КК України 1960 року за сукупністю злочинів призначено 13 (тринадцять) років позбавлення волі з конфіскацією всього майна.

Постановлено стягнути з Луценка С.М. на користь потерпілої Михайличенко Р.П. на відшкодування матеріальної шкоди 4161 грн. та на відшкодування моральної шкоди 50 000 грн.

Луценка С.М. засуджено за вчинення злочинів за таких обставин:

У 1992 році особа, провадження щодо якої ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах Донецького обласного суду від 9 червня 1997 року в справі було зупинено до її розшуку, а ухвалою від 26 травня 2008 року того ж суду - закрито у зв’язку з її смертю, разом із Михайличенко О.А. виступили засновниками МСП "Альфа-4" та в 1995 році створили МПП "Ольга", в якому Михайличенко О.А. стала директором, а вказана особа - водієм.

Підприємство "Ольга" мало мережу комерційних ларьків у місті Донецьку, які орендував Михайличенко О.В. - чоловік Михайличенко О.А.

У зазначений період часу між подружжям Михайличенків склалися неприязні стосунки. Михайличенко О.В. ображав та бив дружину, вимагав звільнити вказану вище особу з роботи.

Бажаючи помститися чоловіку за його дії, Михайличенко О.А. у середині жовтня 1995 року звернулася до вказаної особи з проханням знайти людину, яка поговорила б із її чоловіком Михайличенком О.В. і за необхідності заподіяла йому тілесні ушкодження. Указана особа, яка також відчувала особисту неприязнь до Михайличенка О.В., вийшовши за межі її прохання, запропонувала своєму знайомому Луценку С.М. за грошову винагороду у розмірі 10 тис. доларів США вчинити вбивство Михайличенка О.В., на що той погодився. Указана особа, отримавши згоду Луценка С.М., передала йому 2 тис. доларів США для придбання вогнепальної зброї та інших витрат, пов’язаних з підготовкою та виконанням вбивства, повідомивши при цьому маршрут руху Михайличенка О.В. від дому до місця роботи.

Після цього Луценко С.М. у невстановленої слідством особи та в невстановленому місці незаконно придбав пістолет іноземного виробництва калібром 7, 65 мм та патрони до нього, які носив і зберігав без передбаченого законом дозволу.

13 листопада 1995 року о 6 годині ранку Луценко С.М. з метою вчинення вбивства Михайличенка О.В. на автомобілі "Москвич-412", номерний знак Ю 41-78 ДО, під керуванням Федоренка О.О., який не був обізнаний щодо намірів Луценка С.М., прибув із міста Макіївки до лісопосадки, розташованої поміж проїжджою частиною дороги від вулиці Артемівської та територією ДП "Точмаш" у Київському районі міста Донецька. Вийшовши з автомобіля, Луценко С.М. зайшов у лісопосадку.

Приблизно о 6 годині 30 хвилин, побачивши на стежці Михайличенка О.В., Луценко С.М. вистрелив у нього декілька разів із пістолета, заподіявши йому чотири кульових поранення (проникаюче поранення черепу з пошкодженням головного мозку, проникаюче поранення шиї з пошкодженням лівої лопатки, скрізне поранення лівої поперекової області з проникненням у черевну порожнину, поранення правої стопи), чим умисно позбавив його життя. Після цього Луценко С.М. з місця події зник.

15 листопада 1995 року вказана вище особа за місцем свого проживання передала Луценку С.М. 10 тис. доларів США як винагороду за вчинене ним вбивство.

Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 11 березня 2004 року касаційні скарги засудженого Луценка С.М. та адвоката Давидова В.М. залишено без задоволення, а вирок судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Донецької області від 3 жовтня 2003 року щодо Луценка С.М. - без зміни.

Рішенням Європейського суду з прав людини в справі "Луценко проти України" від 18 грудня 2008 року, яке набуло статусу остаточного 18 березня 2009 року, констатовано порушення судами першої і касаційної інстанцій при розгляді кримінальної справи щодо Луценка С.М. пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), яке полягало в тому, що права захисту були обмежені в ступені, що підриває справедливість процесу в цілому.

Цим Рішенням також визнано, що Україна має сплатити заявникові в українських гривнях за курсом на день здійснення платежу 2 тис. євро компенсації нематеріальної шкоди плюс будь-який податок, який може підлягати сплаті із цієї суми. Решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції Суд відхилив.

Ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вишого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 вересня 2011 року кримінальну справу щодо Луценка С.М. за його заявою про перегляд вироку судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Донецької області від 3 жовтня 2003 року та ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 11 березня 2004 року допущено до провадження Верховного Суду України з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушень міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.

У заяві засуджений Луценко С.М., посилаючись на зазначене Рішення Європейського суду з прав людини від 18 грудня 2008 року, просить вирок судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Донецької області від 3 жовтня 2003 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 11 березня 2004 року щодо нього скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд. Просить також обрати щодо нього запобіжний захід, не пов’язаний із триманням під вартою.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, заступника Генерального прокурора України Ударцова Ю.В., який вважав, що підстав для задоволення заяви та скасування судових рішень немає, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи заяви, Верховний Суд України вважає, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Як вбачається із Рішення Європейського суду з прав людини в справі "Луценко проти України" від 18 грудня 2008 року, Суд зробив свій висновок про порушення судами першої і касаційної інстанцій при розгляді кримінальної справи щодо Луценка С.М. пункту 1 статті 6 Конвенції виходячи з наступного.

Суд зазначив, що хоча стаття 6 Конвенції гарантує право на справедливий судовий розгляд, вона не встановлює ніяких правил допустимості доказів як таких, що є переважно питанням регулювання національного закону. Суд не визначає, чи може певний тип доказів, у тому числі показання відсутнього співобвинуваченого, бути допустимим або чи є заявник винним.

Національні суди можуть, за умови поваги прав захисту, взяти до уваги показання, отримані в ході досудового розслідування, зокрема, якщо суд може взяти до уваги, що ці показання мають бути підкріплені іншими наявними доказами. Однак може виникнути проблема, якщо визнання особи винною ґрунтується винятково або у вирішальному ступені на цих показаннях.

Суд відзначив, що показання Лисяка М.М., хоча й зачитані в ході судового засідання серед інших матеріалів справи, не були прямо згадані в тексті рішення від 3 жовтня 2003 року. Однак заявник був визнаний винним, зокрема, у кваліфікованому вбивстві "з корисливих мотивів", а не, наприклад, у некваліфікованому вбивстві. Суд першої інстанції вважав установленим, що заявник мав корисливі мотиви й відзначив, що йому дійсно заплатили 12 000 доларів США двома платежами в 2 000 і 10 000 доларів США. У своїй касаційній скарзі заявник стверджував, що за винятком показань Лисяка М.М. і у світлі інших наявних доказів, твердження про його угоду з Лисяком М.М., наявному платежі й згаданих сумах залишалися чисто спекулятивними. Також, крім того факту, що потерпілий був поранений декількома пострілами зі зброї невідомого виробництва, тільки первісні показання Лисяка М.М. були джерелом доказу того, що заявник дійсно міг мати при собі зброю.

Суд відзначив, що у відповідь на доводи заявника Верховний Суд у своїй ухвалі від 11 березня 2004 року прямо послався на. зазначені показання Лисяка М.М. та відзначив, що не було причин вважати їх недопустимими, оскільки було відсутнє остаточне рішення про те, що вони були надані під примусом. Верховний Суд також відзначив, що суд першої інстанції, "залежним чином оцінив докази в їхній сукупності", посилаючись, таким чином, на весь комплекс доказів, розглянутих у ході судового слідства.

У світлі вищезгаданого Суд вважає, що зізнавальні показання Лисяка М.М. були вагомими для того, аби забезпечити визнання заявника винним у пред’явленому обвинуваченні. Тому Суд розглянув питання про те, чи відповідало використання цих показань вимогам справедливості, викладеним у пункті 1 статті 6 Конвенції. У зв’язку з цим Суд нагадав, що при визначенні справедливості процесу у цілому має братися до уваги якість доказів, у тому числі чи не викликають обставини, за яких вони отримані, сумнівів у їхній надійності й точності.

Суд відзначив, що він раніше встановив, що якщо національні судові органи зіштовхуються з декількома суперечливими версіями правди, що пропонуються однією особою, їхня остаточна перевага показанням, даним слідчим органам перед тими, що надані у відкритому суді, саме по собі не є проблемою з точки зору Конвенції, якщо ця перевага обґрунтована й самі показання надані особою добровільно. З іншого боку, надійність доказів буде підірвана, якщо вони отримані в порушення права на мовчання та привілеї проти самовикриття. Право не викривати себе, зокрема, припускає, що обвинувач у кримінальній справі намагається довести своє обвинувачення проти обвинуваченого, не вживаючи доказів, що отримані проти волі обвинуваченого методами примусу або тиснення. Якщо виникають сумніви щодо надійності певного джерела доказів, необхідність у підтвердженні його доказами з інших джерел, відповідно, зростає.

Що стосується фактів даної справи, Суд нагадав, що Лисяк М.М. дав свої зізнавальні показання при допиті як свідок. За відсутності будь-яких вирішальних доказів щодо поганого поводження з ним, Суд не може встановити поза розумним сумнівом, що він дав свої показання під тиском. З іншого боку, Суд відзначає, що, на відміну від підозрюваного або обвинуваченого, які мали право зберігати мовчання відповідно до застосованого права, свідок був зобов’язаний повідомити все йому відоме під загрозою кримінального покарання. Більше того, на відміну від підозрюваного або обвинуваченого, свідок не мав за законом права консультуватися з адвокатом перед першим допитом.

Хоча, зазначив Суд, у цій справі мова йде про визнання винним не автора зізнавальних показань, а його співобвинуваченого, основні принципи є в цілому такими ж, і ці показання, отримані за відсутності процесуальних гарантій, повинні розглядатися із крайньою обережністю, беручи до уваги, зокрема, той факт, що Лисяк М.М. негайно відмовився від них, поскаржившись у компетентні органи на те, що він давав їх під тиском, послідовно заперечував свої первісні визнання не тільки в ході судового розгляду, але також на стадії досудового розслідування.

Зважаючи на те, що зізнавальні показання Лисяка М.М., якого заявник не міг допитати у відкритому суді, дані ним за відсутності процесуальних гарантій проти самовикриття, були використані головним чином для встановлення фактів, що були важливі для кваліфікації дій заявника, Суд констатував, що права захисту були обмежені в ступені, що підриває справедливість процесу в цілому.

Висновки й аргументи Європейського суду з прав людини повністю співпадають з відповідними положеннями кримінально-процесуального законодавства України. Зокрема, згідно зі статтею 323 КПК України вирок суду повинен бути законним і обґрунтованим, а оцінка доказів має ґрунтуватися на всебічному, повному і об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності.

Відповідно до частини другої статті 327 КПК України обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і постановляється лише за умови, коли в ході судового розгляду винність підсудного у вчиненні злочину доведена. Згідно з частиною першою статті 334 КПК України в мотивувальній частині вироку суд повинен навести докази, на яких ґрунтується висновок суду щодо кожного підсудного із зазначенням: мотивів, з яких суд відкидає інші докази.

Суд першої інстанції зазначені вимоги закону належним чином не виконав.

Із вироку суду вбачається, що висновок про винуватість Луценка С.М. у вчиненні умисного вбивства Михайличенка О.В. з корисливих мотивів, а також у придбанні, носінні та зберіганні вогнепальної зброї та бойових припасів до неї без передбаченого законом дозволу він зробив на підставі показань свідків Михайличенко О.А., Луценко Н.О., Федоренка О.О., Ожерелкової В.І., Ветренко Л.М., Фаустова М.П., Федоренка О.А., Ларіна О.Є., Іванової А.Е., Сітковського В.С., висновків судово-балістичної, медико-криміналістичної, судово-медичної та судово-психіатричної експертиз, даних відтворення обстановки й обставин події, результатів обшуку за місцем проживання Луценка С.М., речових доказів.

Формулюючи в мотивувальній частині вироку обвинувачення, визнане судом доведеним, апеляційний суд навів обставини, що могли бути встановлені лише з показань Лисяка М.М., які той давав на початку досудового слідства. Зокрема лише Лисяк М.М. давав показання щодо передачі ним Луценку 12 тис. доларів США, наявності у останнього пістолета, а також про вчинення Луценком С.М. самостійно вбивства Михайличенка О.В. Інших доказів передачі грошей Луценку С.М., придбання та носіння ним вогнепальної зброї та бойових припасів до неї, органами досудового слідства встановлено не було.

При цьому суд у вироку не вказав чи бралися ним до уваги показання Лисяка М.М., а якщо бралися, то які саме, з яких мотивів ним не взято до уваги інші показання Лисяка М.М., у яких, починаючи з 21 листопада 1995 року, наводячи відповідні доводи, той стверджував, що на початку досудового слідства (18 і 20 листопада 1995 року) він обмовив себе і Луценка С.М.

Суд також належним чином не перевірив тверджень Лисяка М.М. про те, що 18 і 20 листопада 1995 року він дав показання внаслідок застосування до нього незаконних методів слідства з боку працівників правоохоронних органів. Крім того, суд першої інстанції не дав жодної оцінки скаргам Луценка, С.М. та Лисяка М.М. щодо застосуванням органами дізнання та досудового слідства незаконних методів.

Таким чином вирок щодо Луценка С.М. є незаконним і необгрунтованим.

Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України при розгляді справи щодо Луценка С.М. у касаційному порядку 11 березня 2004 року не звернула уваги на зазначені вище істотні порушення процесуального закону, які допустив суд першої інстанції. Навпаки, колегія суддів у своїй ухвалі, зазначивши, що вирок суду щодо Луценка С.М. є обґрунтованим, послалася на показання Лисяка М.М., які той давав 18 і 20 листопада 1995 року і на які не посилався суд першої інстанції у вироку. При цьому колегія суддів не вказала чому вона вважає законним спосіб одержання цих показань, з яких мотивів вона відкидає інші показання Лисяка М.М., в тому числі і стосовно незаконності застосованих до нього методів.

Відповідно до пункту першого статті 46 Конвенції та статті 2 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" Рішення Європейського суду з прав людини є обов’язковими для виконання Україною.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" під виконанням Рішення розуміється виплата стягувачеві відшкодування, вжиття заходів індивідуального характеру, а також вжиття заходів загального характеру. Додатковими заходами індивідуального характеру відповідно до статті 10 зазначеного Закону є відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції, що здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі.

У пункті 60 Рішення в справі "Луценко проти України" від 18 грудня 2008 року Європейський суд з прав людини зазначив, що найприйнятнішою формою сатисфакції може бути проведення у справі нового судового розгляду.

За таких обставин вирок судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Донецької області від 3 жовтня 2003 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 11 березня 2004 року щодо Луценка С.М. належить скасувати, справу направити на новий судовий розгляд до компетентного суду першої інстанції.

Новий судовий розгляд справи належить провести з дотриманням всіх вимог чинного законодавства.

Підстав для обрання щодо Луценка С.М. запобіжного заходу, не пов’язаного з триманням під вартою, Верховний Суд України не знаходить.

На підставі викладеного, керуючись статтями 400-20 , 400-21 , 400-22 КПК України, Верховний Суд України

постановив:

Заяву засудженого Луценка С.М. задовольнити частково.

Вирок судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Донецької області від 3 жовтня 2003 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 11 березня 2004 року щодо Луценка Станіслава Миколайовича скасувати, справу направити на новий судовий розгляд до компетентного суду першої інстанції.

Обрати запобіжний захід щодо Луценка С.М. у вигляді тримання під вартою.

Постанова є остаточною і не може бути оскарженою, крім як  на підставі, передбаченій пунктом другим частини першої статті 40012 КПК Украіни.

Головуючий  Пилипчук П.П.,  судді: Балюк М.І., Барбара В.П., Берднік І.С., Вус С.М., Глос Л.Ф., Гошовська Т.В., Григор’єва Л.І., Гриців М.І., Гуль В.С., Гуменюк В.І., Гусак М.Б., Ємець А.А., Жайворонок Т.Є., Заголдний В.В., Кліменко М.Р., Ковтюк Є.І., Колесник П.І., Короткевич М.Є., Косарєв В.І., Кривенда О.В., Кривенко В.В., Кузьменко О.Т., Лященко Н.П., Маринченко В.Л., Онопенко В.В., Охрімчук Л.І., Панталієнко П.В., Патрюк М.В., Пивовар В.Ф., Потильчак О.І., Пошва Б.М., Прокопенко О.Б., Редька А.І., Сенін Ю.Л., Терлецький О.О., Шицький І.Б., Школяров В.Ф., Ярема А.Г.

поширити інформацію