Відновлення роботи ЄСПЛ з початку широкомасштабної агресії: основні рішення проти України
З 1 вересня 2022 року Європейський суд з прав людини (надалі – Суд) відновив роботу щодо розгляду скарг проти України, що була призупинена з початку широкомасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну. За місяць роботи Суд опублікував велику кількість нових рішень проти України права на приватне життя, на справедливий судовий розгляд, на заборону тортур, щодо розумності строків судового розгляду, застосування тимчасових заходів, тощо. Розглянемо три рішення, які стосуються порушень різних статей Конвенції, проте всі висвітлюють проблематику оцінки та врахування національними судами позицій сторін у справі.
Неможливість застосування доказів свідка у справі, якщо є свідчення, що вони могли бути відібрані з порушенням статті 3 Конвенції
У справі Суслов та Битякин проти України[1] Суд розглянув питання щодо процедури допиту свідків та врахування їх свідчень при винесенні судового рішення у кримінальному провадженні[2]. Факти справи стосувалися засудження Заявників до довічного позбавлення волі за вбивство з обтяжуючими обставинами.
Рішенням національних судів, обидва Заявники були засудженні до довічного ув’язнення за замовлення (Заявник 1) та виконання вбивства (Заявник 2). Щодо Заявника 1 національні суди взяли до уваги свідчення трьох свідків, надані на підтвердження його винуватості на досудовому розслідуванні, проте не були допитані в судовому розгляді. При визнанні винуватості Заявника 2 суди взяли до уваги його визнання вини, яке в подальших етапах розгляду справи Заявник 2 заперечував як таке, що було вчинене під тиском органів слідства. Вирок був затверджений судами апеляційної та касаційної інстанцій.
Вирішуючи питання права на справедливий судовий розгляд в контексті статті 6 Конвенції щодо прийнятності та врахування показань свідків на досудовому та судових етапах в судовому рішенні, Суд звернувся до рішень у справах Великої Палати Суду Al-Khawaja and Tahery v. the United Kingdom, 2011, та Schatschaschwili v. Germany, 2015, які встановили наступні критерії для прийнятності досудових показань свідків: «і) чи була поважна причина для неявки свідка та для визнання показань свідка, який не з’явився, як доказу; (ii) чи були показання відсутнього свідка єдиною або вирішальною підставою для засудження, чи мали вони значну вагу; і (iii) чи існували достатні врівноважуючі фактори, у тому числі сильні процесуальні гарантії, щоб компенсувати недоліки, з якими зіткнувся захист у результаті визнання неперевірених доказів, і забезпечити справедливість судового розгляду в цілому» (§ 159 Рішення). Враховуючи вагу показань одного із трьох свідків, що відіграли значну роль у визнанні винуватості Заявника 1, Суд зазначив, що необґрунтована анонімність свідка, відсутність перевірки його доказів, наданих на досудовому розслідуванні, а також відсутність жодної відповіді державних органів на запити Заявника 1 щодо цього, не можуть становити «достатні врівноважувальні заходи, що дозволяють чесно та належно оцінити надійність неперевірених доказів у справі Заявника 1», таким чином встановивши порушення статті 6 Конвенції в контексті справедливого судового розгляду кримінального обвинувачення щодо Заявника 1 (§ 163 Рішення).
Щодо оцінки визнання винуватості Заявника 2 Суд наголосив на дуже важливому поєднанні статті 6 зі статтею 3 Конвенції, що передбачає повну заборону катувань. Cвідок у справі, R.N., дала декілька різних показань, що суперечили один одному. У першому випадку вона надавала дані, що заперечували винуватість Заявника 2, а у другому - свідчення, щодо підготовки і вчинення злочину ним (§ 24 Рішення). Протягом судового розгляду кримінального провадження R. N. продовжувала давати суперечливі показання на різних судових засіданнях, то стверджуючи, що Заявник 2 зі своїм адвокатом змушував її відкликати свої показання, які підтверджували його вину (§ 50, 54 Рішення), то, навпаки, що такі дані про причетність до злочину Заявника 2 є неправдивими і були відібрані у неї під тиском та жорстоким поводженням з боку поліції (§ 51, 60 Рішення). R. N. також надіслала в суд апеляційної інстанції письмове звернення, яке вкотре вказувало на те, що її свідчення щодо ознак винуватості Заявника 2 були вчинені під тиском поліції, проте були відкинуті судом як невстановлені (§ 69-72 Рішення).
В той же час, Заявник 2 спочатку визнавав свою вину у скоєнні злочину, а в наступному свідченні, здійсненому при новому адвокату – заперечував її (§ 31, 36 Рішення). Також, Заявник 2 зазначав, що частина його показань відбиралася прокурорами без участі його адвокатів та під тиском (§ 43 Рішення). Відео-докази, що зафіксували момент вчинення вбивства, були визнанні експертом як такі, що не дають можливості достовірно встановити особу правопорушника (§ 43 Рішення).
Вирішуючи прийнятність показань R.N. та Заявника 2, Суд зазначив, що «навіть за відсутності скарги за статтею 3, Суду не заборонено брати до уваги твердження про жорстоке поводження для цілей прийняття рішення щодо дотримання гарантій статті 6 (виділено авторкою). Хоча вищезазначені принципи спочатку були встановлені у справах, які стосувалися насамперед ситуацій стосовно самовикривальних заяв обвинувачених, Суд постановив, що ті самі принципи природно застосовуються до будь-яких заяв, отриманих з порушенням статті 3, включаючи ті, які зроблені не лише самими обвинуваченими, але й свідками, чиї свідчення використовуються як обвинувальні докази» (§ 190 Рішення). Таким чином, прецедентна практика надає Суду дискрецію щодо оцінки обставин недотримання прав людини, які можуть не заявлятися самими Заявниками як порушення Конвенції. Суд має право самостійно оцінити наскільки держава-відповідач адресувала заяви щодо законності певних процесуальних дій в рамках кримінального провадження та їх прийнятності.
Суд зазначив, що навіть за відсутності остаточного підтвердження нелюдського поводження з R.N., фактом є перебування її як свідка під повним контролем правоохоронних органів, а її заяви щодо відібрання свідчень під тиском державних органів не були ретельно досліджені під час судового розгляду (§ 100 Рішення). Приймаючи рішення у справі, національні суди прийняли до уваги саме ті показання R.N., які були на користь сторони обвинувачення, а не Заявника 2, хоча остаточним показанням R.N. у справі вони були заперечені. Таке застосування доказів не було аргументовано у вироку. Визначивши, що показання R.N. мали важливу роль для визнання винуватості Заявника 2, Суд визнав порушення статті 6 Конвенції через манеру поводження з доказами в такий спосіб, який «ризикував підірвати загальну справедливість судового розгляду» (§ 196 Рішення).
Отже, за позицією Суду, для визначення з питанням справедливості кримінального провадження, Суд досліджує обставини не лише поводження з обвинуваченим і обставини відібрання у нього показань, але й з усіма учасниками процесу поводження.
Право на свободу вираження поглядів
У справі Єременко проти України Суд розглянув питання видалення журналістської статті як необхідної міри у демократичному суспільстві, що балансує з важливістю «репутації або прав інших осіб» та «авторитету та неупередженості судової влади», а також щодо правомірності дифамаційного процесу проти Заявника (§ 71 Рішення).
У першій частині рішення Суд провів оцінку, чи виключення тексту Заявника, що здійснював журналістську діяльність, як запобіжний захід під час триваючого судового розгляду становило легітимне порушення в порівнянні із забезпеченням захисту суддівської репутації. Стаття Заявника містила два параграфи звинувачення суддів у діяльності, що могла становити корупційне правопорушення й за запитом суддів була вилучена з веб-сайту журналістського видання за рішенням суду за місяць після її публікації. Проте, друковані копії (57 тисяч примірників) випуску не були вилучені з обігу. Заявник стверджував, що такі дії порушували його право на свободу висловлювання. Суд, не визнавши порушення статті 10 Конвенції в цій частині, зазначив, що «питання, охоплені цією статтею, стосуються функціонування системи правосуддя. Хоча ці питання безперечно становлять питання суспільного інтересу, дебати щодо яких користуються захистом статті 10 Конвенції, Суд неодноразово підкреслював особливу роль у суспільстві судової системи, яка, як гарант справедливості, фундаментальної цінності в правовій державі, має користуватися суспільною довірою, якщо хоче успішно виконувати свої обов’язки. Таким чином, може виявитися необхідним захистити цю впевненість від деструктивних нападок, які по суті є необґрунтованими, особливо з огляду на той факт, що судді, які зазнали критики, мають зобов’язання бути обачливими, що не дозволяє їм відповідати» (§ 59 Рішення). Таким чином, необхідність захисту суддівського авторитету в демократичному суспільстві переважила свободу слова Заявника в контексті видалення його публікації з веб-сайту. Цікавим також є зауваження Суду, що лише два параграфи містили звинувачення суддів у вчиненні злочинів, проте, оскільки Заявник не піднімав питання видалення усього тексту, а не його частини, Суд не розглядав дане питання (§ 61-62 Рішення).
На відміну від рішення у першій частині справи, щодо додаткових дифамаційних проваджень проти Заявника Суд зазначив, що непропорційні обмеження у свободі самовираження преси можуть ставити під загрозу її функцію як «вільної преси в забезпеченні належного функціонування демократичного суспільства» (§ 81, 105 Рішення). Суд вкотре звернувся до своєї практики, як зазначає, що непропорційне покарання за публікацію певної інформації журналістською спільнотою створює стримуючий ефект («chilling effect») для наступних публікацій чи журналістських розслідувань, що буде неправомірним втручанням у свободу вираження поглядів та свободу преси (§ 89 Рішення).
При балансування свободи вираження поглядів та дотримання авторитету судової влади Суд звернувся до встановленої практики, яка передбачає наступні критерії для оцінки, яке право має більшу перевагу у конкретній справі: (i) внесок у дискусію з питання, що становить суспільний інтерес; (ii) характер оскаржуваної публікації та аргументація національних судів; (iii) характер і суворість накладеного покарання (§ 91 Рішення).
Суд зазначив, що під час розгляду дифамаційного спору у національних провадженнях, суди не надали жодної уваги суспільному інтересу до публікації Заявника, а лише сконцентрувалися на негативних репутаційних наслідках для суддів, які могли виникнути внаслідок такої публікації (§ 95 Рішення), так само як і не взяли до уваги, що стаття Заявника були результатом інтерв’ю з Ч., який підтвердив, що вона базувалася на їх розмові (§ 27, 98 Рішення). Суд підкреслив, що «покарання журналіста за сприяння поширенню заяв іншої особи в інтерв’ю серйозно перешкоджатиме внеску преси в обговорення питань, що становлять суспільний інтерес, і не повинно передбачатися, якщо для цього немає особливо вагомих причин» (§ 95 Рішення). Таким чином, у другі частині рішення Суд визнав порушення статті 10 Конвенції щодо покарання Заявника в рамках дифамаціного позову за відсутності будь-якої аргументації судів щодо доцільності та пропорційності призначення такого покарання.
Право на повагу до приватного життя: анонімність інформації про стан здоров’я
У справі М.К. проти України Суд розглянув питання приватності інформації про медичний стан Заявниці та розголошення результатів її ВІЛ-тестування іншим особам.
М.К. проходила службу у військовій частині та заявила до Суду, що її право на повагу до приватного життя було порушено, адже тестування щодо наявності ВІЛ-інфекції було проведено працівниками одного із госпіталів Державної прикордонної служби без інформованої згоди Заявниці та їх результати були передані до військової частини та родичів Заявниці без її відома (§ 10 Рішення). Заявниця ініціювала цивільні провадження в національних судах, але всі три інстанції відмовили у задоволенні її позову як необґрунтованого, не спираючись на інші докази, окрім підписаної згоди Заявниці на проведення обстеження (§ 16 Рішення). Щодо повідомлення родичів про хворобу Заявниці, суд апеляційної інстанції зазначив, що Заявниця дала усну згоди на розголошення інформації про результати аналізу (як про це свідчили представники госпіталю) і що інформування її родичів мало на меті забезпечити «її підтримкою та психологічним супроводом» (§ 16 Рішення).
Суд відмовив у прийнятності скарг Заявниці щодо того, що вона підписала згоду на проведення аналізів, не прочитавши її текст та не отримавши інформації про її зміст від працівників госпіталю, а також про інформування працівниками госпіталю партнера Заявниці про хворобу без її на те згоди, як явно необґрунтовані через відсутність будь-яких доказів щодо цих дій (§ 31, 32 Рішення). Натомість, Суд визнав порушенням статті 8 Конвенції відсутність доказів письмового підтвердження отримання Заявницею результатів аналізу, яке було прямо передбаченим в національному законодавстві (§ 40 Рішення). Щодо розголошення інформації про результати ВІЛ-тестування іншим особам, зокрема, матері Заявниці, то Суд зазначив, що українське національне законодавство не передбачало можливості розголошення даних про стан здоров’я особи на підставі її усної згоди. Також Суд зазначив, що національні суди у всіх рішеннях спиралися виключно на позицію лише представників госпіталю, які були звинувачені Заявницею у неправомірній поведінці (§ 48 Рішення).
У спільній розбіжній думці судді секції, О’Лірі, Чантурія Та Бордсен, висловили критику щодо рішення більшості Суду, яке, на їх думку, «зайшло досить далеко» в інтерпретації національного законодавства, що призвело до діяльності Суду з активної оцінки фактів справи та виконання функції четвертої інстанції, що суперечить цілям створення Суду (§ 2, 7-8 Окремої думки). Судді зазначили, що «разючою» особливістю цього рішення є те, що більшість стала на сторону непослідовної аргументації Заявниці, відкидаючи доводи усіх трьох судових інстанцій держави-відповідача: «Враховуючи ступінь суперечливості фактів та рівень непослідовності у версії Заявниці, важко зрозуміти, чому Суд вважав себе у кращому становищі, ніж національні суди, і чому він вважав, що поріг явної необґрунтованості та свавільності судових рішень був досягнутий у цьому випадку». З такою аргументацією важко погодитися, адже Суд визнав прийнятними лише дві із чотирьох обставин, на які скаржилася Заявниця. Дві обставини, щодо яких Суд визнав порушення Конвенції, базувалися на відсутності дотримання вимог національного законодавства щодо письмового підтвердження отримання пацієнтом аналізів ВІЛ-тестування (§ 40 Рішення) та правила нерозголошення медичної інформації, виключенням якого було лише можливість повідомити про хворобу батькам неповнолітньої особи, що не стосувалося ситуації Заявниці (§ 45 Рішення).
Підсумовуючи результати усіх трьох справ варто зазначити, що попри різні порушення, які оцінювалися Судом у кожній з них, та відмінні обставини справ, вони висвітлюють загальну проблематику: орієнтованість правосуддя в Україні на захист не фізичних осіб, а державних органів або інших суб’єктів публічного права . У всіх трьох випадках національні суди застосовували позиції, які були на користь саме представників держави, а не осіб, чиї права були або могли бути порушеними. Проблема того, що суди, зазвичай, приділяють більше уваги аргументам представників держави ніж їх опонентам - суб’єктам приватного права, що відбивається у текстах судових рішень, залишається актуальною протягом багатьох років та потребує вирішення шляхом зміни парадигми сприйняття суддями своєї функції в державі – від суду як частини державного апарату до суду як незалежної інституції в суспільному регулюванні, яка на рівних умовах може балансувати інтереси індивіда з інтересами держави.
[1] Пан Битякин відомий у Рішенні також як Левін.
[2] Справа розглядалась українськими судам за правилами КПК (1960 року)