Директиви ЄС та практика Суду справедливості ЄС проти національного законодавства щодо рівних можливостей чоловіків та жінок: підхід ЄСПЛ

Справа Moraru and Marin v. Romania стосується встановлення різного пенсійного віку для чоловіків та жінок, що призвело до автоматичного звільнення з посад працівниць попри заяви про продовження роботи. Суд розглянув справу за статтею 1 протоколу 12 до Конвенції (Загальна заборона дискримінації) (§ 1 Рішення). Відповідно до Протоколу 12 «будь-яке право, встановлене законом» має бути захищене від дискримінації, тобто вимога поширюється не лише щодо прав, закріплених у Конвенції, але й на усі права, які існують у національному законодавстві держав-членів.

Факти

 Заявниця 1 працювала у підоозділі Національного агентство фіскальної адміністрації (§ 6 Рішення). У 2016 році Заявниця 1 подала заяву про продовження роботи до досягнення віку виходу на пенсію для чоловіків (§ 7 Рішення). Проте, агенство припинило контракт Заявниці на підставі досягнення пенсійного віку для жінок, що на той час для неї становило 60 років та 6 місяців (§ 8 Рішення). Заявниця 1 оскаржила рішення до національних судів. Попри рішення суду першої інстанції на користь Заявниці 1, апеляційний суд відмовив у задоволенні скарги вказуючи, що у справі має бути застосовна саме Директива ЄС 79/7/CEE, яка надає можливість державам виключити з засад регулювання анти-дискримінаційного законодавства визначення пенсійного віку для чоловіків та жінок (§ 11-12 Рішення) (зміст Директиви див. нижче).

Заявниця 2 була керівницею служби в Міністерстві бізнесу, торгівлі та підприємництва (§ 14 Рішення). В листопаді 2018 року Заявниця 2 подала заяву про продовження терміну її контракту на ще один рік після досягнення нею пенсійного віку для жінок (§ 15 Рішення). Можливість такого продовження до трьох років було передбачено змінами, внесеними у пенсійне законодавство, які вступили в силу у липні 2018 року (§ 29 Рішення). Проте у січні 2019 року Міністерство припинило контракт через досягнення пенсійного віку Заявницею 2 (§ 16 Рішення).  Заявниця оскаржила рішення в національних судах, вказуючи на відмінне правове регулювання у порівнянні зі становищем чоловіків. Попри рішення суду першої інстанції на користь Заявниці 2 (§ 18-19 Рішення), апеляційній суд скасував рішення та відмовив у задоволенні скарзи, адже її роботодавець не задовольнив запит на продовження роботи після досягнення пенсійного віку й Заявниця 2 не вимагала рівного ставлення, тобто продовження її трудових відносин до досягнення нею пенсійного віку, встановленого законом для чоловіків, а вимагала продовження роботи після досягнення пенсійного віку, що не є дискримінаційним положенням (§ 21 Рішення).

Правове регулювання

Суд провів детальний аналіз пенсійного законодавства Румунії та ЄС щодо рівних можливостей чоловіків та жінок.

Основні акти ЄС щодо рівного ставлення до чоловіків і жінок, застосовані у справі

Директива 79/7/ЄЕС про поступове впровадження принципу рівного ставлення до чоловіків і жінок у питаннях соціального забезпечення вказує, що «не порушує права держав-членів виключати зі сфери її застосування … визначення [пенсійного] віку для цілей призначення пенсій за віком і вислугу років та можливі наслідки цього для інших виплат» (§ 69 Рішення). Директива 2006/54/ЄС про реалізацію принципу рівних можливостей і рівного ставлення до чоловіків і жінок у питаннях зайнятості та професійної діяльності (яка замінила Директиву 76/207/ЄЕС) передбачає, що положення, що суперечать принципу рівного ставлення, охоплюють з поміж іншого встановлення різного віку виходу на пенсію, що ґрунтується на статі людини (§ 70 Рішення).

Законодавство Румунії

Пенсійний вік чоловіків та жінок у країні декілька разів змінювався:  З 1977 року по 2030 роки він збільшився від 57 до 63 для жінок та від 62 до 65 для чоловіків. Також встановлювалися поетапні мінімальні періоди для виходу на пенсію (§ 22-24 Рішення).

Положення Кодексу про працю до 2018 року визначали автоматичне припинення контракту з моменту досягнення пенсійного віку, а 14 листопада 2018 року вступили в силу зміни, які передбачали можливість особи за її бажанням продовжити роботу до 65 років, включно із жінками (§ 25-27 Рішення). Закон про державну службу містив ті ж положення про автоматичне припинення роботи після досягнення пенсійного віку, був змінений у 2018 році та передбачав можливість продовжити роботу до трьох років після досягнення пенсійного віку за бажанням працівника (§ 28-30 Рішення).

 Надзвичайна постанова уряду № 67/2007 про застосування принципу рівного ставлення до чоловіків і жінок у програмах професійного соціального забезпечення транспонувала у національне законодавство положення Директиви Ради 86/378/ЄЕС про впровадження принципу рівного ставлення до чоловіків і жінок у професійних схемах соціального забезпечення та Директиви Ради 96/97/ЄС. Обидві директиви були скасовані 14 серпня 2009 р. Директивою 2006/54/ЄС Європейського Парламенту та Ради. Відповідні положення Директиви 2006/54/ЄС передбачають, що «положення, які суперечать принципу рівного ставлення, — це положення, які прямо чи опосередковано залежно від статі, зокрема через сімейний чи сімейний стан, встановлюють... різний вік виходу на пенсію» (§ 32 Рішення).

Практика Суду справедливості ЄС

Суд справедливості ЄС надав аргументацію Директиви 79/7/ЄЕС щодо можливості визначення пенсійного віку та зазначив, що є різниця між звільненням у зв’язку з доступом до соціальних виплат (у випадку Заявниць – до пенсії) та умовами призначення пенсії за віком та вислугою років, «звільнення жінки виключно через те, що вона досягла віку для виплати пенсії є дискримінацією за ознакою статі» (§ 73, 75 Рішення), так само як є дискримінаційним зменшення розмірів обов’язкових пенсійних внесків для жінок-матерів у порівнянні з чоловіками (§ 74 Рішення). Важливим рішенням щодо питання автоматичного переривання контракту по досягненню пенсійного віку є справа Kuso (справа no. C‑614/11, EU:C:2013:544), в якій Суд справедливості ЄС вказав, що автоматичне припинення трудового договору після досягнення фіксованого пенсійного віку, різного для чоловіків і жінок, становило пряму дискримінацію за ознакою статі, а Директиву 76/207/EEC можна інтерпретувати лише як чинну для трудових договорів, укладених до вступу держави-члена в ЄС, а якщо працівник досягає віку для автоматичного звільнення після приєднання держави до ЄС, то таке положення є дискримінаційним (§ 78-79 Рішення).

Практика Конституційного суду Румунії

Конституційний суд Румунії (КСР) прийняв ряд рішень стосовно пенсійного віку. У 1996 році КСР визнав конституційими різний вік виходу на пенсію для чоловіків та жінок, адже «більшість країн мають різний вік виходу на пенсію, хоча загальноприйнятим є принцип гендерної рівності. ... У нашій державі ці соціально-професійні реалії (відпустка по вагітності та пологах, відпустка по догляду за хворою дитиною, протекційна заборона на роботу в певних умовах тощо) є безперечними, а тому встановлення єдиного пенсійного віку для чоловіків і жінок означало б запровадження рівного ставлення до різної ситуації» (§ 35-37 Рішення). У 2008 році у скарзі про дискримінаційність існування різних періодів внесків до пенсійної схеми для чоловіків і жінок, яке ставить працівників-чоловіків у невигідне становище, КСР вказав, що попри сучасний тренд урівнювання пенсійниго віку та періодів внесків для чоловіків та жінок, КСР не може визнати положення законодавства неконституційним, адже це прерогатива законодавчої гілки влади, що має виключне право змінювати закони (§ 39-42 Рішення).

У жовтні 2010 року стосовно скарги про неконституційність поетапного урівнювання пенсійного віку для чоловіків та жінок КСР зазначив, що «культурні традиції та соціальні реалії розвивалися в напрямку забезпечення реальної, фактичної рівності між статями… однак… на той час повна рівність ще не могла бути прийнята суспільством, але могла бути досягнута протягом п’ятнадцятирічного терміну, встановленого Законом про пенсії» (§ 47 Рішення). КСР далі зазначив, що а) різний вік виходу на пенсію для чоловіків і жінок навряд чи компенсує недоліки та труднощі, з якими жінки стикаються у своїй професійній кар’єрі та виховання дітей не повинно розглядатися лише як завдання жінки (§ 48 Рішення); б) необхідно гармонізувати законодавство зі стандартами ЄС та Суду справедливості ЄС (§ 49 Рішення). У рішенні 2018 року КСР продовжив, що в) автоматичне звільнення чоловіків і жінок у різному віці є невиправданою дискримінацією за ознакою статі (§ 57 Рішення); г) інтерпретація положень Кодексу про працю відповідатиме законодавству ЄС та Конституції лише якщо вона означатиме можливість для жінок продовжувати працювати до досягнення пенсійного віку для чоловіків (§ 58 Рішення).

Після останнього рішення КСР практика національних судів змінилася та було прийняте рішення про скасування наказів агенства щодо звільнення працівниць, схожих із ситуацією Заявниць, та про відновлення жінок на посаді до моменту, коли вони досягнуть пенсійного віку для чоловіків (§ 64 Рішення).

Право

Позиції сторін

Заявниця 1 стверджувала, що зобов’язання виходити на пенсію раніше, ніж чоловіки, спочатку розроблене для компенсації фактичної нерівності між чоловіками та жінками, було давно не тільки вилученим з економічних і соціальних реалій держави-відповідача, але також формою применшення ролі жінок у сфері праці. Строк у п’ятнадцять років для досягнення рівності, встановлений урядом, являв собою кричущу дискримінацію за ознакою статі та не мав розумного підґрунтя (§ 90 Рішення). Заявниця 2 наголошувала, що апеляційний суд неправильно витлумачив застосовне законодавство, зокрема взаємозв’язок статей Закону про державну службу та Кодексу законів про працю, які слід розглядати у світлі відповідного законодавства ЄС і практики Суду справедливості ЄС (§ 93 Рішення).

Уряд повторив, що рівність не вимагає однорідності, і що законодавець може встановлювати окремі правила в конкретних ситуаціях, як це було зроблено щодо умов виходу на пенсію, шляхом розмежування ситуації державних службовців від ситуації працівників, контракти яких регулюються Кодексом законів про працю (§ 97 Рішення).

Позиція Суду

Суд надав тлумачення для розрізнення застосування статті 14 Конвенції (заборона дискримінації) та статті 1 Протоколу 12 до Конвенції (загальна заборона дискримінації) попри спільне для обох статей визначення явища «дискримінація» (§ 99-100 Рішення), яке в обох випадках означатиме «відмінне поводження без об'єктивного та розумного виправдання до осіб, які перебувають у аналогічних або відносно подібних ситуаціях» (§ 101 Рішення). Суд підкреслив, що «оскільки стаття 14 Конвенції забороняє дискримінацію у здійсненні «прав і свобод, викладених у Конвенції», стаття 1 Протоколу № 12 запроваджує загальну заборону дискримінації» (§ 84 Рішення) … Стаття 1 Протоколу № 12 розширює сферу захисту не лише на «будь-яке право, встановлене законом» (§ 85 Рішення), адже частина 2 статті 1 виокремлює ще чотири підстави, за якими забороняється дискримінація:

а) користування будь-яким правом, спеціально наданим особі відповідно до національного законодавства;

б) коли державний орган зобов’язаний відповідно до національного законодавства діяти певним чином;

в) органом державної влади під час здійснення дискреційних повноважень (наприклад, надання певних субсидій);

г) будь-якою іншою дією чи бездіяльністю органу державної влади (наприклад, поведінка працівників правоохоронних органів під час приборкання масових заворушень) (§ 85 Рішення).

При визнанні порушення статті 1 Протоколу 12 до Конвенції у справі Заявниць Суд зазначив, що а) відмінності, засновані виключно на статевій приналежності, потребують «дуже вагомих причин», «особливо серйозних причин» та традиції чи соціальні норми не можуть виступати такими прчинами (§ 106 Рішення); б) свобода розсуду держав у запровадження різного поводження на основі статі є дуже вузькою (§ 116 Рішення); в) той факт, що Заявниця 2 подала запит про продовження роботи після досягнення пенсійного віку за декілька днів до вступу в силу змін до законодоваства, які дозволили жінкам працювати до досягнення пенсійного віку для чоловіків, становить різницю у ставленні до державних службовців та робітниць, найнятих відповідно до Кодексу законів про працю та Закону про державну службу (§ 111 Рішення); г) зміни до Закону про державну службу також вступили в силу після винесення фінальних рішень у справах Заявниць й вони не могли їх застосувати (§ 122 Рішення); ґ) національні суди не змогли сутнісно ознайомитися з цими Суду справедливості ЄС та дослідити їхні наслідки (§ 119 Рішення).

Суд наголосив, що «запровадження та збереження загального правила про обов’язкове звільнення жінок меншого віку, ніж вік, встановлений для чоловіків, з можливістю лише кількох винятків, законодавча влада підтримує стереотипне уявлення про гендерні ролі та розглядає жінок як однорідну групу, позбавлену дієвої суб’єктності («agency»), чиї особисті ситуації чи бажання щодо професійного життя та розвитку кар’єри, а також їхні вирівнювання з чоловіками повністю ігноруються» (§ 118 Рішення).

Таким чином,  невиправдане розрізнення у справі відбулося не лише на основі статі, але й через різні акти правового регулювання, що встановлювали відмінні гарнатії забезпечення рівного ставлення до чоловіків та жінок. Рішення у справі є прикладом як неприведення законодавства держави-члена до відповідних стандартів та принципів ЄС може призвести до порушення прав людини.