Рішення у справі Ukraine and The Netherlands v. Russia (Рішення) розкриває цілий ряд вкрай важливих процесуальних питань розгляду Судом справ стосовно збройних конфліктів, таких як юрисдикція, окупація, фактичний контроль (effective control), методологія доказування. Окрема увага приділяється концепції юрисдикції держав під час активної фази бойових дій (jurisdiction during the active phase of hostilities), розвинутої у рішенні Georgia v. Russia (II).

Аргументація Суду у справі розвиває принципи доказування порушень прав людини під час збройних конфліктів, які в майбутньому можуть мати велике значення для розгляду порушень прав людини, які виникли внаслідок російської військової агресії на території України після 24 лютого 2022 року. Рішення Суду також висвітлює недоліки у доказуванні української сторони (зокрема, щодо транскордонних обстрілів), які ще можна виправити в майбутніх комунікаціях Уряду України щодо порушень, спричинених повномасштабним вторгненням Російської Федерації (РФ) в Україну.

Рішення об’єднує заяви України щодо загальної ситуації в Донецькій та Луганській областях України, до яких Суд часто застосовує назву «Донбас» (Donetsk and Luhansk regions, in the Donbass area of eastern Ukraine) (§ 42, 373 Рішення); викрадення та передачі трьох груп дітей до РФ (§ 374 Рішення); та заяву Нідерландів щодо збиття літака під час повітряного рейсу MH17, внаслідок якого загинуло 298 людей, що перебували на борту (§ 6, 376 Рішення).

Доказування

Практика Суду в міждержавних скаргах виділяє дві основні категорії для аналізу: загальні питання захисту публічого порядку в Європі та коли держава-заявник скаржиться на порушення державою-відповідачем прав людини щодо встановлених осіб, що також робить внесок до захисту громадського порядку в Європі (§ 383 Рішення). В цьому контексті Суд проаналізував докази щодо юрисдикції РФ над будь-якими «відповідними частинами Донбасу» в будь-який момент після 1 квітня 2014 року та наявність доказів, що можуть підтвердити адміністративну практику, що порушує Конвенцію (§ 392 Рішення).

Обсяг відповідальності

Суд підкреслив, що дане рішення розглядає лише питання юрисдикції РФ щодо заявлених порушень прав людини, а не присутність самих порушень, що буде вирішено на пізнішій стадії (§ 395 Рішення). Суд також наголосив, що на етапі розгляду провадження щодо прийнятності скарг він розглядатиме лише письмові зауваження та обгрунтування урядів держав, а всі додатки до заяв будуть опрацьовані на етапі розгляду справи по суті (§ 396 Рішення).

Питання для розгляду Судом юрисдикції РФ були згруповані наступним чином:

1) розміщення російських військ і озброєння в районах Росії, що межують з Україною, зокрема, на території Донецької та Луганської областей;

2) участь російських громадян і жителів у ранніх акціях протесту та в сепаратистських збройних групах і формуваннях;

3) участь або вплив російських військових у діях на сході України;

4) природа та походження озброєння та військової техніки на сході України;

5) нагородження російськими бойовими медалями;

6) підтримка РФ так званих «ДНР» і «ЛНР»;

7) збройні сили «ДНР» і «ЛНР»;

8) підтримка або участь Уряду України в діяльності веб-сайту «Миротворець» (§ 401 Рішення).

Позиція РФ

Щодо прийнятності доказів у справі Уряд РФ наголошував на а) необхідності істотних доказів її юрисдикції, які були відсутні у доводах держав-заявників (§ 406 Рішення); б) звернення держав-заявників до сумнівних цифрових матеріалів та звітів «так званих» громадянських журналістів, таких як Bellingcat та InformNapalm (§ 409 Рішення); в) критикував позицію Атлантичної ради як «пропагандистський засіб, пов’язаний з НАТО» (§ 410 Рішення); г) закликав Суд бути обережним при врахуванні звітів УВКБ ООН через джерела їх спонсорування (§ 411 Рішення).

Позиція України

Уряд України погодився з необхідністю встановити автентичність основного матеріалу під час аналізу даних геолокацій, на які посилалися дослідники відкритого коду, такі як Bellingcat, проте РФ не надала експертних свідчень, щоб заперечити надійність аналізу геолокації як методу доказу (§ 420 Рішення). Докази щодо участі РФ в конфлікті на сході України повністю або переважно перебували в межах виключного контролю РФ та в цьому випадку уряд-відповідач несе тягар надання доказів Суду (§ 425 Рішення).

Позиція Нідерландів

Уряд Нідерландів підкреслив, що а) РФ мала «монополію на докази з перших рук» щодо збиття польоту MH17 і не надала або відмовилася поділитися такою інформацією (§ 427 Рішення); б) органи розслідування Нідерландів провели належну перевірку доказів, посилалися на власні матеріали як докази у справі, а методологію Bellingcat оцінювали лише з метою верифікації свої даних (§ 430 Рішення); в) заявив про безпідставне критиканство процесу розслідування збиття MH17 та підкреслив, що РФ була «ізольованою в озвученні цієї змови» і не в змозі надати переконливих доказів щодо цього (§ 431 Рішення).

Підхід Суду

Загальні принципи

Відповідно до загального принипу права та практики Суду, тягар доведення звинувачень лежить на державі, яка їх висловила, проте суворе застосування цього принципу не завжди є доцільним, оскільки є випадки, коли лише держава-відповідач має доступ до доказів (§ 435-436 Рішення). Тому часто надається значення матеріалам з надійних та об’єктивних джерел, таких як ООН, авторитетних громадських організацій та урядовив джерел. При їх використання важливими є: а) незалежність, надійність та об'єктивність таких ресурсів; б) присутність і можливість звітування автора у відповідній країні; в) авторитет і репутація автора, серйозність розслідувань, що є основою для звіту; г) а також узгодженість висновків і їх підтвердження іншими джерелами (§ 443 Рішення).

Повідомлення ЗМІ самі по собі не є доказами для судових цілей, але можуть надавати певну вагу такому публічному знанню про факти справи (§ 444 Рішення). Відповідний статус матимуть також медіа статті, але ті роботи, які підпадають під категорію журналістських розслідувань і, таким чином, ґрунтуються на дослідженні з перших рук, яке достатньо задокументовано, можуть заслуговувати на особливу увагу, проте Суд прийде до власних висновків, посилаючись на дослідження з перших рук, про які йдеться в статтях, а не прийматиме за чисту монету зроблені в них висновки (§ 481 Рішення).

Підхід до доказів у цій справі

Тягар і стандарт доказування

Суд зауважив, що а) був явний брак відвертості та прозорості в письмових поданнях, наданих РФ (§ 456 Рішення); б) відповіді РФ на конкретні запити щодо додаткової інформації та матеріалів у додаткових меморандумах були поверхневими та ухильними, зокрема, щодо участі у переговорах щодо відступу української армії під Ілловайськом у серпні 2014 року (§ 457 Рішення); в) особливі стосунки, які РФ мала з сепаратистськими утвореннями у відповідний час, надавали Уряду РФ можливість отримання матеріалів, важливих для розгляу справи, проте цього не було здійснено (§ 458 Рішення).

Суд при цьому наголосив, що Уряд України був прямо запрошений прокоментувати рішення Суду у справі Ukraine v. Russia (re Crimea) у своєму меморандумі, проте Уряд України не звернувся до впливу цього рішення на його раніше викладену позицію щодо стандарту доказів (§ 418 Рішення).

Як слід розглядати основні докази в матеріалах справи

Суд зазначив, що не може бути сумніву, що об’єктивна фактична звітність, яка міститься у звітах УВКБ ООН та ОБСЄ, заснована на визначених та надійних джерелах інформації, має значну вагу, адже заснована на візитах на місця, інтерв’ю з представниками місцевої влади та свідченнях очевидців (§ 462 Рішення). Матеріали прокуратури Нідерландів та Спільної слідчої групи піддалися абстрактній критиці з боку Урдя РФ, проте є очевидним що прокуратура Нідерландів сама засвідчила та перевірила розкритий матеріал і дослідила критику доказів перехоплення СБУ, про які їй стало відомо (§ 463-466 Рішення).

Суд заявив, що Уряд РФ визнає, що рейс MH17 був збитий ракетою «земля-повітря», однак, оскаржує, що ракета була поставлена РФ і що місце запуску було на території, контрольованій сепаратистами. З огляду на відсутність пояснень жодних адекватних доказів від РФ, щоб підтвердити, що висновки, до яких дійшла Нідерландська ради з безпеки, були довільними або явно необґрунтованими Суд вважає, що звіт ради є авторитетним у частині фактів, що стосуються технічної причини катастрофи рейсу MH17, яка є суперечливою (§ 468-470 Рішення).

На думку Суду, звіти таких громадських організацій та дослідницьких груп як Atlantic Council, Bellingcat, InformNapalm, є надійним та серйозними й немає жодних підстав не враховувати їх як докази у справі (§ 472 Рішення).

Матеріали Уряду України мають оцінюватися з пересторогою, адже вони можуть бути спрямовані на підтримку позиції України (§ 477 Рішення). З тією ж самою пересторогою мають оцінюватися заяви президента та уряду РФ та відомих сепаратистів. Проте, якщо їхні заяви визнають факти чи поведінку, які виставляють органи влади в невигідному світлі, Суд може тлумачити їх як форму визнання (§ 480 Рішення).

Стверджувана недостатність вимог дійсного твердження (“lacking the requirements of a genuine allegation”)

Уряд РФ надав наступні заперечення щодо наявності дійсного твердження з боку держав-заявників: а) заяви, подані урядом України, становили політичну пропаганду; б) Суду були свідомо надані неправдиві докази, зокрема щодо звинувачень щодо рейсу MH17; в) Україна виявила неповагу до зобов’язань за Конвенцією, на які вона посилалася; г) що Уряд України брав участь у діяльності веб-сайту «Миротворець»; та ґ) адвокати, які діяли від Уряду-відповідача, зазнали хакерських атак (§ 493 Рішення).

Суд дійшов висновку, що жодне з доводів Уряду-відповідача не є здатні обґрунтувати відсутність у заявах вимоги дійсного твердження, тому має бути відхиленим (§ 494-502 Рішення).

Юрисдикція РФ щодо стверджуваних порушень

Загальні положення

Концепція юрисдикції у практиці Суду застосовується в двох значеннях: як повноваження Суду отримувати та розглядати заяви та як обов’язок держави-учасниці Конвенції щодо захисту прав усіх, хто знаходиться під її юрисдикцією (§ 503-505 Рішення). Відповідно до позиції Суду, нічого не перешкоджає йому розглянути питання юрисдикції РФ щодо оголошених порушень на стадії прийнятності (§ 507 Рішення).

Cтаття 1 Конвенції (юрисдикція)

Позиція РФ

Уряд РФ Уряд виступив проти розширення концепції юрисдикції на територію за межами географічних кордонів договірної держави на основі «ефективного контролю», назвавши таку практику крайністю «експансіоністського підходу» Суду (§ 512 Рішення). Далі Уряд РФ наголосив, що положення Конвенції не повинні охоплювати сфери регулювання міжнародного гуманітарного права (§ 508-509 Рішення). Заяви щодо фактичного контролю через вторгнення РФ на територію України є нежиттєздатними через відстуність доказів, а транскордонні обстріли не визнаються такими, що створюють контроль над обстрілюваними територіями (§ 510 Рішення). Так само недоводеним є контроль РФ над територією через своїх агентів в так званих «ЛНР» та «ДНР» (§ 511 Рішення).

Стосовно збиття рейсу MH17 Уряд РФ зазначив, що висновки у рішенні Georgia v. Russia (II) щодо юрисдикції під час активної фази військових дій стосуються подання заяви й щодо скарг на військові атаки, адже контроль над усією територією був суперечливим і непостійним (§ 516-517 Рішення).

Позиція України

Уряд України стверджував, що юрисдикція РФ існувала як на основі принципу фактичного контролю над територією (безпосередньо та через підпорядковані місцеві сили), так і на принципі влади агента держави та контролю над жертвами порушень (§ 520 Рішення). За підтримки, вирішального впливу, оперативного керівництва, військової підтримки, проведенням транскордонних артилерійських ударів по українських силах віськовими РФ, сепаратистські формування фактично контролювали відповідну територію в Донецькій і Луганській областях з квітня 2014 року порушень (§ 522 Рішення).

Навіть якщо на таких територіях відбувалися інтенсивні бої, то це сталося на території, яка раніше була під окупацією російських сепаратистів, що відрізнялося від ситуації активних боїв на території Грузії, де було неможливо встановити, хто здійснював фактичний контроль над територіями (§ 521 Рішення). Для категорії порушень з взяття в полон чи захоплення осіб є неважливим, під чиїм контролем перебували території, де вони були вчинені (§ 528 Рішення).

Позиція Нідерландів

Уряд Нідерландів підкреслив, що для виключення юрисдикції держави-відповідача під час фази активних бойових дій необхідним критерієм виступає контекст хаосу як у значенні «збройного протистояння та бойових дій між військовими силами противника, які прагнуть встановити контроль над територією в умовах хаосу», що не є застосовним щодо обставин збиття рейсу MH17, адже події, принаймі після оголошення Урядом України про припинення вогню 20 червня 2014 року, не можуть підпадати під контекст хаосу та активних бойових дій (§ 535-536 Рішення).

Уряд Нідерландів продовжив, що «будь-яка інша оцінка застосовності Конвенції серйозно поставила б під загрозу її мету та ефективність. Якби юрисдикція за статтею 1 існувала кожного разу, коли бойові дії в регіоні затихли, і зникала щоразу, коли вони спалахували знову, це призвело б до ситуацій, у яких одного дня юрисдикція існувала б, а наступного дня – ні, а наступного дня знову з’являлася б. Це створило б неприйнятну ситуацію, за якої захист Конвенції міг би вмикатися та вимикатися. До питання юрисдикції не можна підходити таким чином» (§ 537 Рішення).

Відповідну пересторогу також було зазначено у позиції третьої сторони, Центром права з прав людини, адже «застосування цієї моделі до збиття літака рейсу MH17 створило потенціал для свавілля, оскільки застосовність Конвенції залежала від того, де саме було збито літак: якби літак було збито за кілька кілометрів за інших ідентичних обставин, можна було б зробити інший висновок» (§ 544 Рішення).

Оцінка Суду

Суд зазначив, що держава має бути в приниципі відповідальною за всі порушення позитивних та негативних зобов’янь на підконтрольній їй території, адже вважати інакше означало б позбавити населення цієї території прав і свобод, якими вони раніше користувалися і на які вони мали право, і призвело б до виникнення вакууму захисту в правовому просторі (§ 562 Рішення). Суд наголосив, що поряд з класичним видом територіальної юрисдикції, за якою відповідальність за всі порушення прав людини несе держава, належать території, також існують виключні ситуації, коли екстериторіальна юрисдикція може виникнути у випадках, коли є повноваження або контроль над потерпілим державним агентом (§ 564-565 Рішення).

Повноваження та контроль державного агента

Загальні принципи

Суд підкреслив, що «у всіх випадках повноважень і контролю державного агента будь-яка встановлена юрисдикція є особистою юрисдикцією щодо жертви. Обсяг зобов’язань держави згідно зі статтею 1 Конвенції полягає в тому, щоб забезпечити цій особі Конвенційні права та свободи, які стосуються її чи її ситуації. Таким чином, у цьому сенсі права за Конвенцією можна розділити та адаптувати; отже, відхилення цієї пропозиції у справі «Банкович та інші» більше не є точним формулюванням підходу Суду відповідно до статті 1 Конвенції» (§ 571 Рішення).

Суд продовжив, що якщо слідчі чи судові органи договірної Держави розпочинають власне кримінальне розслідування чи провадження щодо смерті, яка сталася за межами юрисдикції цієї Держави, відповідно до свого національного законодавства, то це само по собі може бути достатнім для встановлення юрисдикційного зв’язку між цією держави та родичами жертви, які пізніше подають позов до Суду (§ 574 Рішення). Навіть коли таке розлідування не розпочате, можуть бути наявні особливі ознаки існування юрисдикційного зв’язку щодо процесуального зобов’язання проводити розслідування, але неможливо скласти вичерпний перелік таких ознак, оскільки вони обов’язково залежатимуть від конкретних обставин кожної справи та можуть відрізнятися значно від одного випадку до іншого (§ 575 Рішення).

Застосування загальних принципів до фактів справи

Суд зазначив, що у справі Georgia v. Russia (II) було визначено, що обставини справи відбувалися під час активної фази бойових дії в контексті хаосу через бажання встановити контроль над територією, що стало причиною для встановлення відсутності юрисдикції держави-відповідача попри обов’язок проведення розслідування щодо смертей під час таких боїв (§ 576 Рішення). У справі Ukraine and The Netherlands v. Russia, через надзвичайно велику кількість обвинувачень, Суд вирішив спершу встановити, чи юрисдикція РФ виникла в будь-який момент у цій справі перед тим як вирішувати, чи мають бути виключеними з такої юрисдикції певні аспекти чи скарги, які виникли поза фактичним контролем держави-відповідача чи під час фази активних бойових дій (§ 576 Рішення).

Чи був ефективний контроль над територією

Суд зазначив, що щоб визначити, чи мала держава-відповідач екстериторіальну юрисдикцію над сепаратистськими районами на сході України, в першу чергу слід звернути увагу на військову присутність збройних сил РФ на цих територіях. Якщо лише така присутність не може достатньо продемонструвати ефективний контроль над територією, тоді необхідно оцінити військову, політичну та економічну підтримку РФ так званих «ДНР» і «ЛНР», яка забезпечила їм вплив і контроль (§ 578 Рішення).

Військова присутність

Позиція РФ

Уряд РФ заперечував будь-яку пристуність своїх військ на сході України (§ 579-580 Рішення). Уряд РФ не надав жодної суттєвої інформації на запит Суду щодо надання даних про кількість російських громадян, що воюють в Україні та участь російських представників у переговарох щодо Ілловайську (§ 581, 584 Рішення).

Позиція Суду

Суд зазначив, що неодноразово була встановлана наявність агентів РФ та їх причетність в інших збройних конфлітках, таких як в Трансністрії, а також послідовність участі таких агентів в окупації Криму і одразу після цього – в подіях на сході України (§ 588-595 Рішення). Представники РФ регулярно відмовляли у допуску місії ОБСЄ до зони конфлікту (§ 596-598 Рішення). Суд підкрислив, що твердження Уряду РФ, що попри усі її зв’язки з сепаратистами, була у незнанні подробиць подій під Іловайськом, «просто не заслуговує довіри» (§ 604 Рішення).

Суд продовжив, що «не вважає вірогідним те, що місцевим сепаратистам у східній Україні, навіть за підтримки деяких професійних російських солдатів у відпустці, вдалося відбити український наступ до такої міри, щоб змусити їх капітулювати під Іловайськом і відновити за такий короткий проміжок часу, значні площі землі, які раніше були втрачені. Таким чином, докази щодо території, яка контролювалася сепаратистами в різні періоди влітку 2014 року, є елементом, що узгоджується з іншими доказами в матеріалах справи, які показують широкомасштабне розміщення російських військ на сході України» (§ 605 Рішення).

Суд відкинув твредження Уряду РФ, що всі російські солдати, яких ідентифікували на території України, були у відпустці, адже «здається неймовірним, щоб цілі військові частини одночасно взяли відпустку і поїхали на Донбас, щоб воювати там пліч-о-пліч» і бути ідентифікованими різними джерелами (§ 608 Рішення). Суд вказав, що існує величезний масив матеріалів на доказову підтримку твердженням про те, що російські солдати були присутні в збройних групах і що регулярні російські війська були розгорнуті в їхніх військових частинах, зокрема для участі в певних боях (§ 610 Рішення).

Суд дійшов висновку про перебування на Донбасі російських військових поза будь-яким розумним сумнівом, проте не визнав фактичний контроль РФ над оспорюваною територією виключно завдяки військовій присутності російських солдатів через неможливість встановити їх кількість (§ 611 Рішення). Тому Суд перейшов до оцінки політичної, військової та економічної підтримки РФ так званих «ЛНР» та «ДНР».

Командування з Росії

Суд дійшов висновку, що кілька видатних сепаратистів на командних посадах були старшими членами російської армії, які діяли за вказівками РФ, включно з паном Гіркіним, «міністром оборони» «ДНР», який формально мав загальне командування збройними силами «ДНР» і «ЛНР» (§ 618 Рішення). Матеріали підтверджують, що з Москви надходили накази та вказівки з низки питань, у тому числі щодо здачі Слов'янська, які мали ключове значення для військової стратегії сепаратистів (§ 619-621 Рішення).

Військова техніка

Суд зазначив, що є очевидним організований та координований спосіб поставки зброї з РФ в східну Україну й жодна зі сторін не заявляла про жодну іншу державу окрім РФ, яка могла б здійснювати такі поставки (§ 630 Рішення). Суд не зміг із впевненістю визначити, чи так звані «гуманітарні конвої», спрямовані у великих кількостях РФ на територію, підконтрольну сепаратистам, «носили суто гуманітарний характер і не використовувалися як засіб транспортування озброєння та іншої військової техніки на Донбас» (§ 637 Рішення). Адже, ні Міжнародному комітету Червоного Хреста, на ні українському Уряду не було надано повного доступу до інспекції вмісту конвоїв (§ 634-635 Рішення). На підставі цього Суд дійшов висновку, що РФ поставляла зброю та інше військове устаткування у значних кількостях протягом періоду, зазначеного у скарзі (§ 639 Рішення).

Тренування

Суд зазначив, що недостатньо доказів щоб встановити, що попри тренування російських підрозділів для участі у бойових діях на сході України, чи пропонувалося навчання також іншим сепаратистам, окрім регулярних російських військ, які воюють на сході України (§ 644 Рішення).

Артилерійське прикриття

Уряд РФ спростовував будь-яке транскордонне артилерійське прикриття, здійснюване російськими військами в східній Україні та заявив, що обстріли здійснювалися з території України (§ 645 Рішення).

Суд зазначив, що незважаючи на дуже детальні твердження, наведені Урядом України, ним було надано порівняно мало первинних доказів на підтримку своїх звинувачень щодо транскордонних обстрілів, бо було б розумно очікувати певної форми експертного аналізу місць ударів з висновками щодо траєкторій та походження артилерійських атак (§ 649 Рішення). Проте Уряд України посилався лише на звіти Bellingcat (§ 650 Рішення). Незважаючи на це, Суд дійшов висновку про те, що сепаратисти покладалися на російську армію для забезпечення артилерійського прикриття і що воно було надано, покладаючись на оцінку звітів місій міжнародних організації на місцях подій (§ 651-654 Рішення).

Нарощування військ на кордоні

Суд зазначив, що присутність російських військ на кордоні сама по собі не може свідчити будь-який контроль над східною Україною. Однак це має відношення до оцінки, яка військова підтримка була доступна для сепаратистських адміністрацій, адже деякі з цих військ були належним чином розгорнуті на сході України, особливо під час битви під Іловайськом (§ 659 Рішення). Суд дійшов висновку, що інформація, наявна в матеріалах справи, включаючи докази щодо присутності російських військових у самій східній Україні, що ці війська були розгорнуті там, щоб бути доступними для подальшого розгортання у східній Україні (§ 662 Рішення).

Політична підтримка

Щодо наявності політичної підтримки РФ так званих «ЛНР» та «ДНР» Суд зазначив наступне: а) політичні лідери на сході України після створення «урядів» «ДНР» і «ЛНР» включали російських військових, які діяли за російською вказівкою, таких як пан Бородай, пан Гіркін і пан Антюфєєв (§ 670 Рішення); б) РФ відігравала вирішальну роль щодо призначення осіб на керівні посади в «ДНР» (§ 671 Рішення); в) заяви сепаратистів вказували на їх підпорядкованість владним інституціям в РФ (§ 672-673 Рішення); г) у 2019 році президент РФ прийняв укази про визнання офіційних документів, виданих так званими «ДНР» і «ЛНР», включно з паспортами та реєстрацією автомобілів (§ 674 Рішення);

Економічна підтримка

Суд зазначив, що матеріали справи виявляють тісний зв’язок між урядами так званих «ЛНР», «ДНР» та РФ у здійсненні соціальних виплат на підконтрольних сепаратистам територіях (§ 684-687 Рішення). Суд підкреслив, що «гуманітарні конвої» (зокрема електростанції, продукти харчування, паливо, будівельні матеріали, медичне обладнання, обігрівачі та інше), організовані РФ, є також важливими для розгляду того, якою мірою російська підтримка сприяла економічному виживанню сепаратистських утворень: «одне лише надання гуманітарної допомоги, звичайно, не може встановити юрисдикцію за статтею 1 над територією, контрольованою підпорядкованою адміністрацією, де надається допомога. Але там, де допомога є значною, як у даному випадку, було б штучно ігнорувати критичну роль, яку вона могла зіграти в економічному виживанні підлеглої адміністрації» (§ 688 Рішення).

Суд дійшов висновку, що РФ здійснювала фактичний контроль над підконтрольними сепаратистам території України з 11 травня 2014 року, коли було проведено «референдуми» за незалежність так званих «ЛНР» та «ДНР» та які в результаті військової, політичної та економічної підтримки сепаратистських утворень з 11 травня 2014 року і згодом перебували під ефективним контролем РФ (§ 59, 695 Рішення).

Чи можуть деякі конкретні скарги бути виключені з просторової юрисдикції держави-відповідача

Суд вкотре наголосив, що висновок про просторову юрисдикцію (spatial jurisdiction) переносить під юрисдикцію держави-відповідача всі скарги, які стосуються подій, що відбуваються повністю у відповідній території. Однак такий висновок не включає події, які відбулися за межами цієї території. Навіть якщо події відбувалися повністю у відповідній місцевості, слід також враховувати вплив, якщо такий є, «військових операцій, що проводяться під час активної фази бойових дій», у значенні «збройного протистояння та бойових дій між ворожими військами, сили яких прагнуть встановити контроль над територією в контексті хаосу» (§ 698 Рішення).

Суд дійшов висновку, що попри те, що артилерійські атаки по цивільній інфраструктурі, підконтрольній території України, могли відбуватися на території, яка знаходиться під контролем Російської Федерації, шкода була завдана особам і майну на території, контрольованій Україною, за межами районів, контрольованих сепаратистами. Відповідно до позиці] Суду, оскільки жертви перебували за межами території, що перебуває під просторовою юрисдикцією держави-відповідача, такі атаки не можуть підпадати під юрисдикцію РФ на цій підставі (§ 699 Рішення).

Однак Суд прийняв рішення про необхідність розгляду скарг про артилерійські атаки на підставі персональної, а не просторової юрисдикції РФ, вказуючи, що «це питання настільки тісно пов’язане із суттю справи, що воно не може бути вирішене на даній стадії прийнятності. Таким чином, Суд вирішує приєднати до суті справи заперечення уряду-відповідача щодо того, чи скарги уряду-заявника щодо адміністративної практики обстрілів, що спричинили порушення статті 2 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції…, підпадають під юрисдикцію держави-відповідача за статтею 1…» (§ 700 Рішення). Якщо Суду не вдасться встановити, що адміністративна практика артилерійських обстрілів підпадає під юрисдикцію РФ, то доля численних індивідуальних скарг щодо порушень прав людини, які виникли внаслідок таких скарг, буде прямо залежати від доказів того, що порушення було здійснено саме російською зброєю/ракетами з підконтрольної їй території. Як зазначив Суд в § 649, ключовим у такому доказуванні є експертне дослідження типу та траєкторії ракети/снаряду, внаслідок якого була спричинена шкода.

Щодо збиття рейсу MH17

Суд визнав, що збиття рейсу MH17 підпадає під просторову юрисдикцію держави-відповідача з огляду на те, що «на відміну від артилерійських атак, які обговорювалися вище, і обстріл ракети «Бук», і подальше збиття рейсу MH17 відбулися на території, яка перебувала в руках сепаратистів» (§ 701-702 Рішення).

Суд далі проаналізував, чи, навіть за наявності просторової юрисдикції РФ щодо збиття ресу, така юрисдикція може бути виключена через фазу аткивних бойових дій в контексті хаосу. Суд дійшов висновку, що така виключна підстава є незастосовною у цьому випадку, адже «хоча докази в цій справі показують, що збиття рейсу MH17 відбулося в контексті активних боїв між двома протиборчими силами, було б абсолютно некоректно посилатися на будь-який «контекст хаосу», який перешкоджає юрисдикції на основі ефективного контролю над область від створення» (§ 703 Рішення).

Суд наголосив, що хаос, який може існувати на землі, коли велика кількість наступаючих сил намагається взяти під свій контроль територію під прикриттям артилерійського вогню, не обов’язково існує в контексті використання ракет «земля-повітря». Такі ракети використовуються для ураження конкретних цілей у повітрі і можуть бути використані й за відсутності збройного протистояння на землі (§ 704 Рішення).

Суд дійшов висновку, поза будь-якими сумнівами встановлено, що ракета, яка була поставлена та транспортована РФ, була запущена з території, яка була підконтрольна сепаратистам, а літак був уражений над територією, яка контролюється сепаратистами й тому РФ має юрисдикцію щодо збиття рейсу MH17 (§ 705-706 Рішення).

Висновки щодо процесуальної юрисдикції

Таким чином, в категоріях справ щодо загибелі, поранення, руйнування майна внаслідок обстрілів, здійснюваних РФ, важливою буде робота саме правоохоронних органів України із проведення належних слідчих-розшукових дій, зокрема експертиз зброї, яка спричинила шкоду. Саме тому велика кількість скарг щодо подій у східній Україні протягом 2014-2022 років подавалася проти двох держав – РФ та України, адже правоохоронні органи України не здійснювали таких експертиз, що призводило до відсутності належного доведення про тип та траєкторію зброї, яка завдала порушення й, як наслідок, становило порушення процесуальних зобов’язань України щодо розслідування злочинів. Причини непроведення експертиз залишаються невідомими, проте визначена Судом методологія доказування буде ставити ті самі вимоги до подій, що сталися після 24 лютого 2022 року.

З іншого боку, аргументація Суду щодо прийнятності заяви Нідерландів проти Росії дає надію на можливе майбутнє визнання юрисдикції РФ щодо бомбардувань території України, зокрема, після подій 24 лютого 2022 року. Суд визнав, що використання ракети типу «земля-повітря» у збитті рейсу MH17 підпадає під юрисдикцію РФ через високоточність такої зброї. Протягом 2022-2023 років РФ використовує цей тип ракет в великих кількостях, наприклад, запуск зі своєї або з окупованої території ракет С-300 типу «земля-повітря» для ураження критичної та цивільно інфраструктури України.[1] Тому висновок Суду про прийнятність скарги Нідерландів є дуже важливим для майбутнього доказування Україною юрисдикції РФ в обстрілах та бомбардуванні її території. У цьому випадку вкрай важливим є проведення правоохоронними органами України, належного розслідування цих злочинів, зокрема, через здійснення відповідних експертиз в рамках кримінальних проваджень.

Матеріальна юрисдикція Суду щодо розгляду стверджуваних порушень

Суд зазначив, що режими міжнародного права з прав людини та міжнародного гуманітарного права розвивалися окремо, тому що вони були несумісні, зокрема, щодо порушень таких прав як право на життя та особисту свободу (§ 709 Рішення). Проте, відповідно до прецедентної практики Суду, «навіть у ситуаціях міжнародного збройного конфлікту гарантії Конвенції продовжують застосовуватися. Тому не може бути сумніву, що одночасне застосування положень міжнародного гуманітарного права в контексті збройного конфлікту не може зняти звинувачення в порушеннях Конвенції» (§ 718 Рішення). Суд визнав матеріальну юрисдикцію щодо розгляду твердження держав-заявників щодо збиття рейсу MH17, обстрілів та інших подій, які мали місце під час бойових дій, і поводження військовополоненими , але переніс на стадію розгляду заяв по суті оцінку наявності матеріальної юрисдикції щодо випадкових вбивств мирних жителів як порушення права на життя (§ 720-721 Рішення).

Прийнятність статті 3 Протоколу 1 (вільні вибори)

Суд зазначив, що зобов'язання, накладені на держави за статтею 3 протоколу 1, в принципі не застосовуються до обрання глави держави, адже їх не можна було трактувати як "вибір законодавчого органу", що є визначним критерієм для застосування статті про вільні вибори (§ 727-728 Рішення). На підставі цього Суд визнав неприйнятною заяву уряду України щодо порушення РФ права на вільні вибори, адже держава-заявник не піднімала інших питань виборчого процесу окрім виборів президента (§ 729 Рішення).

Відповідність вимогам статті 35 Конвенції

Позиції сторін

Уряд РФ стверджував, що а) Український та Нідерландський уряди у будь-якому випадку не вичерпали ефективні засоби захисту, які були доступні в РФ (§ 731, 736 Рішення); б) від Уряду України не надходило жодної заяви про вчинення кримінального злочину щодо ймовірного викрадення другої та третьої групи дітей (§ 734 Рішення); в) державами-заявниками не було дотримано шестимісячного строку для подання заяви (§ 735, 741 Рішення); г) Уряд Нідерландів не ініціював кримінальних розлідувань рейсу MH17 в рамках російської правової системи (§ 737 Рішення).

Український Уряд запропонував Великій палаті Суду визнати, ґрунтуючись на численних попередніх рішеннях проти Росії щодо недотримання зобов’язань з розслідування порушень статей 2 і 3, що в будь-якій справі, коли російський посадовець був нібито винен, практикою Слідчого комітету РФ було проводити «розслідування», які не відповідають вимогам Конвенції (§ 747 Рішення).

Уряд Нідерландів підкреслив, що на відміну від інших міждержавних скарг, де держави-заявники висвітлювали порушення щодо невеликої кількості окремих індивідів, Нідерланди представляють велику та різноманітну групу жертв, які постраждали та продовжують страждати від порушень їхніх прав за Конвенцією внаслідок ролі Російської Федерації в збиття рейсу MH17, що виключає необхідність вичерпання національних механізмів захисту в РФ (§ 751 Рішення).

Підхід Суду

Суд зазначив, що у деяких випадках існують цілком реальні труднощі, з якими можуть зіткнутися особи, які намагаються вичерпати внутрішні засоби правового захисту в умовах міжнародного конфлікту, тому жертви та їхні спадкоємці не зобов’язані шукати засобів правового захисту в інших державах або шукати відшкодування своїх скарг опосередковано через процедури, передбачені міжнародним правом (§ 773-774 Рішення).

Суд підкреслив, що скарги, які стосуються доказування наявності адміністративної практики держави-відповідача щодо порушень прав людини, не підпадають під вимогу вичерпання засобів національного захисту (§ 784, 798 Рішення). Проте, Суд зазначив виклав окремі позиції щодо викрадення та передачі до Росії трьох груп дітей та щодо збиття рейсу MH17.

Стверджувана адміністративна практика щодо викрадення та передачі до Росії трьох груп дітей

Уряд України повинен був надати російській владі можливість розслідувати їхні твердження та зібрані докази, щоб визначити, чи три групи дітей перетнули кордон вільно чи були примусово переміщені й Уряд України не виконав тягар доведення, що можливість подання кримінальної справи в Росії щодо ймовірного викрадення не давала розумних шансів на успіх, тому скарги щодо індивідуальних заяв про викрадення та примусове переміщення дітей є неприйнятними (§ 796-797 Рішення).

Однак Суд визнав наявність адміністративної практики щодо того, що переїзд і перетин кордону трьох груп дітей та супроводжуючих дорослих були вимушеними і відбулися за втручання озброєних сепаратистів особливо через короткий проміжок часу, протягом якого відбулися ці три події, а також кількість і особисті обставини залучених дітей, ці інциденти можна вважати достатньо численними, щоб вважати закономірністю або системою (§ 896-897 Рішення).

Щодо збиття рейсу MH17

На відміну від попереднього випадку, скарга щодо збиття рейсу MH17 була зустрінута державою-відповідачем загальним запереченням будь-якої причетності до подій, що призвели до інциденту й скарга стосується подій, які відбулися за межами суверенної території РФ виконавцями, які в той час були невідомі, тому було неможливим ініціювати кримінальні провадження в РФ без ідентифікації осіб виконавців злочину (§ 802-803 Рішення). Суд відхилив аргументи держави-відповідача щодо існування ефективного засобу правового захисту в Російській Федерації щодо збиття рейсу MH17 (§ 949 Рішення).

Твердження про порушення шестимісячного строку

Уряд РФ стверджував, що Нідерланди не дотрималися шестимісячного строку щодо стверджуваного порушення, адже заяву було подано майже через шість років після збиття рейсу MH17 (§ 741 Рішення). Уряд Нідерландів наполягав на тому, що стверджуване процесуальне порушення статті 2 і стверджувані порушення статей 3 і 13 тривають і, як наслідок, шестимісячний строк щодо них ще не почав відраховуватися (§ 761, 808 Рішення).

Суд встановив, що за конкретних обставин цієї справи не було ефективних національних засобів правового захисту, тому нормальною відправною точкою мала б бути дата самого інциденту. Проте застосування такого підходу щодо цієї заяви було б несумісним з інтересами правосуддя (§ 809 Рішення). Навпаки, хоча деяка розвідувальна інформація, була швидко доступна, існувала реальна відсутність ясності щодо точних обставин інциденту, включаючи особи виконавців, зброю, яка використовувалася і ступінь контролю будь-якої держави над районом, де було збито літак, тому Уряд Нідерландів не можна звинувачувати в очікуванні отримання достатньої кількості достовірних та конкретних докази перед подачею заяви, адже це б вимагало від держави-заявника звернутись до Суду за своєю скаргою раніше досягнення обґрунтованого переконання, що мало місце стверджуване порушення (§ 810 Рішення).

Суд дійшов висновку, що кримінальне розслідування, проведене в Нідерландах, не може розглядатися як «внутрішній» засіб правового захисту щодо скарг, поданих проти РФ, однак немає достовірних припущень, що розслідування, проведене владою Нідерландів не було здатним відповідати вимогам статті 2 Конвенції й «було б несправедливо та суперечило б меті пункту 1 статті 35, якби наслідком розумного очікування відповідних висновків незалежного, швидкого та ефективного кримінального розслідування, щоб допомогти Суду в оцінці скарг, було б визнати ці скарги несвоєчасно поданими» (§ 810-811 Рішення).

Суд наголосив, що мета обмеження строку в статті 35 § 1 полягає в тому, щоб сприяти правовій визначеності та забезпечити розгляд справ, поки вони ще свіжі, але «це положення не підривається поданням заяви приблизно через шість років після того, як літак було збито. ..Кримінальний процес у Гаазі проходив під пильною увагою ЗМІ та докладалося всіх зусиль, щоб зробити процес доступним для родичів та громадськості. Таким чином, не можна сказати, що справа про збиття рейсу MH17 не є новою або що мала місце затримка у направленні скарг до цього Суду» (§ 815 Рішення).

Аргументація Суду встановлює прецедент можливості незастосування вимоги загального строку для звернення до Суду в міждержавних скаргах. Підставою для такого виключання є два елементи: потреба у значному періоді часу для належного розслідування стверджуваного порушення та докази того, що обставини справи є свіжими й невтраченими.

Стверджувані порушення статті 3 Конвенції щодо родичів осіб, які загинули внаслідок збиття рейсу MH17

Уряд Нідерландів посилався на прецедентне право Суду у справах про насильницькі зникнення, де було постановлено, що «сутність такого порушення полягає не стільки у факті зникнення члена сім’ї, скільки стосується реакції та ставлення влади, коли ситуація доводиться до її відома» (§ 926 Рішення). Уряд Нідерландів продовжив, що встановлення того, чи був член сім’ї «зниклої особи» жертвою поводження, що суперечить забороні катування, залежатиме від наявності особливих факторів, які надають стражданням родича виміру та характеру, яке може підпадати під дію статті 3 Конвенції. Відповідні фактори включали близькість родинних зв’язків, особливі обставини стосунків, ступінь, до якого член сім’ї був свідком подій, про які йде мова, участь членів сім’ї в спробах отримати інформацію про зниклу особу та спосіб, у який органи влади відповіли на ці запити (§ 927, 940 Рішення).

Суд дійшов висновку, що страждання родичів загиблих осіб внаслідок збиття рейсу досягли мінімального рівня застосовності статті 3 Конвенції через те, що: а) місцеві жителі, команда ОБСЄ та влада Нідерландів мали обмежений доступ до місця катастрофи, тому знадобилося вісім місяців, щоб знайти тіла; б) родичам доводилося спостерігати жахливі зображення тіл їхніх близьких, до яких ставилися з малою повагою (§ 935 Рішення); в) родинам також довелося довго чекати на повернення тіл своїх близьких, а деякі родичі отримали лише невеликі частини тіла або фрагменти частин тіла, іноді після того, як їх ексгумували після першого поховання (§ 936 Рішення).

Стверджувана адміністративна практика у заяві щодо загальної ситуації на сході України

Суд наголосив, що адміністративна практика вимагає, щоб були продемонстровані два елементи, а саме повторення дій, що становлять стверджуване порушення (накопичення ідентичних дій, що виявляють шаблонну або сисетмну поведінку), і офіційне толерування до цих дій (керівники осіб, які вчинили порушення прав людини, не здійснюють жодних дій щодо їх покарання (§ 450, 825-826 Рішення). Суд прийняв рішення вивчити ситуацію в цілому, щоб визначити, чи існувало «офіційне толерування» РФ дій, які спричиняли порушення прав людини в східній Україні (§ 827 Рішення).

Повторюваність дій, що підпадають під дію Конвенції

Суд дійшов висновку про що є достатньо обґрунтовані prima facie докази повторення дій щодо скарги Уряду України про те, що існувала адміністративна практика, яка порушувала статті 2, 3, 4 § 2, 5 , 9 і 10 та статті 1 і 2 Протоколу № 1 Конвенції у поєднанні зі статтею 14 Конвенції (§ 889 Рішення) на підставі наступного:

а) масовані обстріли, що призвели до жертв серед цивільного населення, позасудові страти, катування або забиття до смерті, серйозна доказова база про те, що літак рейсу MH17 був збитий ракетою «Бук», поставленою РФ, яка перебувала в руках сепаратистів і була запущена з території, контрольованої сепаратистами становить адміністративну практику щодо порушення матеріально-правових зобов’язань статті 2 Конвенції (§ 831-832 Рішення);

б) численні докази катувань і жорстокого поводження з затриманими, як цивільними, так і військовими, а також свідчення неналежних умов тримання під вартою, що становить адміністративну практику щодо порушень статті 3 Конвенції (§ 836-837 Рішення);

в) численні свідчення про примушення цивільних та військовополонених до примусової праці на територіях, підконтрольних сепаратистам та РФ, становлять адміністративну практику щодо порушень статті 4 Конвенції (§ 841-842 Рішення);

г) звіти міжнародних організацій підтверджують, що збройні групи та інші суб’єкти самопроголошених «республік» затримали від 4300 до 4700 осіб у контексті збройного конфлікту на сході України, що становить адміністративну практику щодо порушень статті 5 Конвенції (§ 846-847 Рішення);

ґ) скарга Уряду України на адміністративну практику в порушення статті 9 Конвенції не може бути відхилена на підставі необґрунтованості повторення дій, як стверджувала держава-відповідач, адже було зафіксовано неодноразові порушення прав релігійних громад, які не належали до Православної церкви Московського Патріархату (§ 852-853 Рішення);

д) звіти міжнародних організацій широко посилаються на напади на журналістів, включно з їх свавільним затриманням, жорстоким поводженням і вбивством свою журналістську діяльність, що становить адміністративну практику щодо порушень статті 10 Конвенції (§ 857-853 Рішення);

е) скарга щодо нападів на політичні організації, що підтримували українську територіальну цілісність не поширюється на обмеження діяльності інших об'єднань, у тому числі правозахисних та гуманітарних організацій, або на загальне право на політичний протест і зібрання в контрольованій сепаратистами території, але Уряд України не надав достатніх доказів щодо ісунування таких нападів, тому Суд не може встановити існування адміністративної практики щодо порушень статті 11 Конвенції (§ 862-864 Рішення);

є) існує обширна кількість доказів про масовані обстріли, які призвели до знищення майна, а також повторювана практика встановлення незаконних податків, крадіжок та привласнення приватної власності, що становить адміністративну практику щодо порушень статті 1 Протоколу 1 Конвенції (§ 866-869 Рішення);

ж) попри те, що відсутні докази про офіційну заборону використання української мови в освіті на територіях, підконтрольних сепаратистам, виявлена суттєва зміна статусу української мови на цій території та перевага російської мови. Тому Суд готовий визнати, що існують достатньо обґрунтовані prima facie докази заборони навчання українською мовою для встановлення адміністративної практики щодо порушення статті 2 Протоколу 1 Конвенції (§ 877 Рішення). Інші стверджувані порушення права на освіту визнані Судом неприйнятними та такими, що підпадають під дію інших статей Конвенції (§ 875 Рішення);

з) переслідування громадян, що підтримували українську територіальну цілісність, у поєднанні з вищевказаними порушеннями, становлять адміністративну практику щодо порушень статті 14 Конвенції (§ 881 Рішення);

Офіційне толерування

Суд зазначив, що масштаб оскаржуваних дій сам по собі свідчить про толерантне середовище, яке дозволяло здійснювати такі дії знову і знову (§ 886 Рішення). На думку Суду, не може бути сумніву, що вища влада була обізнана про такі практики, проте відсутні жодні докази того, що влада вжила будь-яких заходів для розслідування чи застосування санкцій до широко поширеної протиправної поведінки, про яку повідомлялося з весни 2014 року (§ 887 Рішення). Суд дійшов висновку, що існують достатні докази офіційного толерування держави-відповідача порушень прав людини на територіях, які підпадають під її юрисдикцію (§ 888 Рішення).

Підсумки

Суд на стадії розгляду прийнятності скарг держав-заявників проголосив, що:

Відхиляє заперечення уряду-відповідача в тому, що у заяві не вистачає вимог дійсного твердження відповідно до статті 33 Конвенції;
Проголошує, що держава-відповідач має юрисдикцію щодо подій, які відбувалися на території під сепаратистським контролем з 11 травня 2014 року;
Приєднує до розгляду по суті питання щодо того, чи скарги уряду України на адміністративну практику обстрілів у порушенні статті 2 Конвенції та статті 1 протоколу 1 до Конвенції , разом зі статтею 14 Конвенції, підпадають під юрисдикцію держави-відповідача;
Скарга Нідерландів щодо збиття рейсу MH17 підпадає під юрисдикцію РФ;
Скарги держав-заявників щодо збройного конфлікту підпадають під матеріальну юрисдикцію Суду;
Визнає неприйнятною скаргу Уряду України відповідно до статті 3 протоколу № 1 до Конвенції;
Заявляє, що правило вичерпання внутрішніх засобів захисту не застосовується до звинувачень у існуванні адміністративних практик і відхиляє заперечення держави-відповідача;
Відкидає заперечення уряду держави-відповідача з приводу невиконання шестимісячного строку та проголошує прийнятними скарги про адміністративну практику щодо:

a) порушення статті 2 Конвенції, що складається з незаконних військових нападів проти цивільного населення та цивільних об’єктів, включаючи збиття рейсу MH17 17 липня 2014 року; стрілянину по мирних жителях, страти, катування чи побиття до смерті мирних жителів та українських солдатів, які були військовополоненими або комбатантами в іншому значенні;

б) порушення статті 3 Конвенції, що складається з катувань цивільних та українських солдатів, які були військовополоненими або комбатантами в іншому значенні, включаючи випадки сексуального насильства та зґвалтування, та нелюдські та принизливі умови затримання;

в) порушеннія статті 4 § 2 Конвенції, що складається з примусової праці;

г) порушення статті 5 Конвенції, що складається з викрадень, незаконних арештів та тривалих незаконних затримань;

ґ) порушення статті 9 Конвенції, що складається з навмисних атак на та залякування різних релігійних громад, що не відповідають російській православній традиції;

д) порушення статті 10 Конвенції, що складається з переслідування незалежних журналістів та блокування українських мовників;

е) порушення статті 1 протоколу 1 до Конвенції, що складається з знищення приватної власності, включаючи цивільні будинки та транспортні засоби, крадіжок та грабежів приватної та комерційної власності, незаконного привласнення приватної власності без компенсації;

є) порушення статті 2 протоколу 1 Конвенції, що складається із заборони здійснення освіти українською мовою;

ж) порушення статті 14, прийнятої спільно з допустимими скаргами відповідно до статей 2, 3, 4 § 2, 5, 9 та 10 Конвенції та статей 1 та 2 Протоколу 1 Конвенції, що складається з переслідування цивільних жителів української етнічної приналежності чи громадян, які підтримували українську територіальну цілісність;

Визнає прийнятною скаргу щодо адміністративної практики порушення статей 3, 5 та 8 Конвенції та статті 2 протоколу 4 Конвенції стосовно стверджуваного викрадення та передання до РФ трьох груп дітей та супроводжуючих дорослих;
Визнає неприйнятними індивідуальні скарги щодо викрадення та передання до РФ трьох груп дітей та супроводжуючих дорослих через невичерпання засобів національного захисту;
Відкидає заперечення держави-відповідача щодо невичерпання засобів національного захисту у скарзі, що стосується збиття рейсу MH17;
Відкидає заперечення держави-відповідача недотримання шестимісячного строку у скарзі, що стосується збиття рейсу MH17;
Приєднує до розгляду по суті питання щодо того, чи страждання родичів жертв польоту MH17 досягли мінімального порогу тяжкості, щоб бути розглянутими в межах статті 3 Конвенції;
Визнає прийнятними індивідуальні скарги щодо процесуальних та матеріальних зв’язків статті 2, статті 3 та статті 13 Конвенції стосовно збиття рейсу MH17;
Визнає інші скарги неприйнятними.

[1] The New Tork Times. How Was Russia Able to Launch Its Biggest Aerial Attack on Ukraine?, .

поширити інформацію