Підхід пріоритетності при визначенні обсягу позитивних зобов’язань держави у розслідуванні порушень прав людини: справа Korotyuk v. Ukraine

Факти

Заявниця скаржилася на те, що органи влади не провели швидкого та ефективного розслідування щодо викладення доступу для незаконного завантаження в Інтернеті книги її авторства, Науково-практичного коментаря до Закону України «Про нотаріат», порушуючи позитивні зобов’язання держави за статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції щодо захисту інтелектуальної власності (§ 1, 5 Рішення).

18 лютого 2013 року Заявниця подала заяву до поліції з вимогою порушити кримінальну справу за умисне порушення авторських прав, вказуючи, що без її згоди примірник книжки був доступний для скачування за оплату на веб-сайті, де платежі здійснювалися на картку українського банку та активувалися за допомогою текстового повідомлення, надісланого на український номер (§ 6 Рішення).

Заявниця подавала численні заяви про проведення слідчих дій, таких як а) отримати від банку А. інформацію про власника банківської картки, за допомогою якої нібито приймалися платежі за завантаження її книги; б) отримати інформацію від компанії S., яка керувала службою обміну текстовими повідомленнями, про користувача номера, який нібито використовувався для завантаження книги; в) призначити технічного спеціаліста (§ 7-8 Рішення); г) запит про розкриття інформації до банку A. та банку Б. про власника рахунку з номером, вказаним Заявницею (§ 11-12 Рішення).

Орган поліції чотири рази закривав провадження у справі (§ 9, 13, 17-19 Рішення). Підставами для закриття поліцією провадження була відсутність події злочину та аргументів щодо а) встановлення, що завантажити книгу з веб-сайту можна було шляхом оплати на банківський рахунок у банку А. з таким же номером, який вказала заявниця у своїй заяві, але коли поліція запитала інформацію в банку A., він відповів, що жоден рахунок із вказаним номером не обслуговується; б) представник видавництва, яке опублікувало паперову копію книги, був допитаний і зазначив, що він не знає, хто міг бути причетним до поширення книги в Інтернеті; в) веб-сайт, з якого можна було платно завантажити книгу, був зареєстрований компанією D. у Сполучених Штатах Америки та розміщений компанією-провайдером у Лондоні, тому ореєстранта можна було встановити лише за допомогою запиту про міжнародну правову допомогу; г) інформацію щодо телефонного номера надавалаися компанією «М.», розташованою в Києві, «але іншу інформацію надати не вдалося, оскільки вона була конфіденційною»; тому ґ) неможливо довести ні факт незаконного розповсюдження книги, ні особу особи, причетної до її передбачуваного розповсюдження (§ 13 Рішення). Тобто, орган поліції сприймав запит про міжнародну правову допомогу до інших держав та запит про надання конфіденційної інформації від оператора зв’язку не як можливі еффективні слідчі дії, а як перепону для встновлення осіб, причетних до вчинення злочину.

Заявниця оскаржувала кожне рішення про закриття кримінального провадження, які скасовувалися національними судами та направлялися на нове розслідування через те, що не було вжито всіх можливих заходів для встановлення обставин справи (§ 10, 14-15, 20 Рішення). Зокрема, твердження Заявниці про те, що банківська картка, яка використовується для незаконних завантажень, була видана банком B., а не банком А., не було дослідження правоохоронним органом  (§ 15, 49-50 Рішення).

28 лютого 2018 року Заявниця подала електронну скаргу про порушення авторських прав до адміністрації Google, внаслідок чого відповідний вміст з інформацією про платне завантаження книги було видалено з результатів пошуку Google (§ 22 Рішення). На момент прийняття рішення у справі провадження досі тривало (§ 21 Рішення).

Позиції сторін

Заявниця скаржилася на те, що органи влади не провели швидкого та ефективного розслідування щодо незаконного завантаження її книги, що порушувало позитивне зобов’язання держави стосовно захисту інтелектуальної власності  (§ 28 Рішення). Заявниця зазначила, що оскільки не було прийнято закону щодо умов компенсації згідно із статтею 1177 Цивільного кодексу України (далі - ЦКУ), позов про компенсацію відповідно до цього положення не є ефективним засобом правового захисту, а порушення зобов’язань держави полягало скоріше у відсутності ефективного розслідування, яке залишило її беззахисною перед обличчям крадіжки інтелектуальної власності та позбавило можливості подати позов про відшкодування збитків (§ 31 Рішення).

Уряд стверджував, що держава виконала свої позитивні зобов’язання, прийнявши статтю 1177 ЦКУ, яка передбачала умовне право на компенсацію для жертв нерозкритих кримінальних правопорушень, але, оскільки не було прийнято жодного закону, який імплементував би це положення, Заявниця не мала достатньо не мала достатньо обґрунтованих вимог щодо компенсації (§ 30 Рішення).

Позиція Суду

Прийнятність

Суд поставив запитання, чи можна вважати, що Заявниця «зазнала значної шкоди» у значенні підпункту (b) пункту 3 статті 35 Конвенції у зв’язку з незаконним платним завантаженням її книги. Суд підкреслив в цьому відношенні, що Заявнця була авторкою спеціальної роботи, Науково-практичного коментаря до Закону України «Про нотаріат», яка могла б не мати широкого комерційного успіху навіть за відсутності можливості її незаконного завантаження, проте сама суть скарги стосується стверджуваної неспроможності органів влади через недоліки в розслідуванні, через які неможливо було навіть встановити розмір шкоди, тому недоцільно відхилити скаргу за підставою незначної шкоди (§ 34 Рішення).

Право

При розгляді суті стверджуваного порушення Суд звернувся до встановлених принципів щодо позитивних зобов’язань держави провести належне розслідування, викладених у справі Blumberga v. Latvia (§ 36 Рішення). У § 67 Blumberga Суд встановив, що «під час розслідування злочинів, органи влади можуть зіткнутися із необхідністю зробити оперативний вибір і визначити пріоритетність розслідування найсерйозніших злочинів. Як наслідок, зобов'язання щодо розслідування менш серйозних злочинів, таких як ті, що стосуються власності, є менш вимогливими ніж щодо більш серйозних, таких як насильницькі злочини… у справах, пов’язаних із менш тяжкими злочинами, держава не виконає свого позитивного зобов’язання лише тоді, коли можуть бути виявлені кричущі та серйозні недоліки у кримінальному розслідуванні чи судовому переслідуванні» (§ 67 Blumberga).

Суд також підкреслив, що в контексті ініціювання цивільного провадження щодо відшкодування збитків майну держава не виконає своїх позитивних зобов’язань згідно зі статтею 1 Протоколу 1 лише у тому випадку, якщо відсутність перспектив успіху цивільного провадження є прямим наслідком виключно серйозних і кричущих недоліків у веденні кримінального провадження (§ 68 Blumberga). Суд зазначив, що вказані принципи є застосовними і до посягань приватних осіб на права інтелектуальної власності, як у справі Заявниці, коли таке посягання становить кримінальне правопорушення та будь-який окремий цивільний засіб правового захисту не буде ефективним (§ 37 Рішення). 

Суд зазначив, що а) Уряд не навів жодного аргументу про те, чи національна правова система забезпечує необхідний захист через загальну можливість подати цивільний позов або скористатися іншими засобами правового захисту за межами кримінального права (§ 38-39 Рішення); б) Уряд не стверджував, що Заявниця може подати цивільний позов або скористатися іншими некримінальними засобами правового захисту в будь-якій іншій юрисдикції, зокрема в Сполучених Штатах Америки чи Сполученому Королівстві (§ 40 Рішення); в) спроби Заявниці встановити фізичних чи юридичних осіб, які створили систему незаконного завантаження, не увінчалися успіхом попри те, що особи, безпосередньо відповідальні за порушення авторських прав, використовували банківські і телекомунікаційні послуги, які повністю перебували під юрисдикцією органів влади держави-відповідача і могли бути витребувані лише через дії в рамках кримінального провадження (§ 41-42 Рішення); г) сам Уряд зазначив, що закон, необхідний для виконання положення статті 1177 ЦКУ, не було прийнято, і, отже, Заявник не має можливості отримати компенсацію на цій підставі (§ 44 Рішення); ґ) національне законодавство дозволяло подавати цивільний позов у ​​рамках кримінального провадження лише після встановлення підозрюваного чи обвинуваченого і хоча суперечки щодо авторських прав загалом мають цивільно-правовий характер, за конкретних обставин цієї справи, держава-відповідач мала позитивний обов’язок відповідно до статті 1 Протоколу № 1 провести ефективне кримінальне розслідування (§ 43, 45 Рішення).

Суд зазначив, що хід кримінального провадження характеризувався низкою недоліків (§ 47 Рішення):

• Існували конкретні слідчі дії, доступні органам влади та визначені Заявницею, які могли дозволити встановити причетних сторін, проте не було вжито цих обмежених і легкодоступних кроків без жодного чіткого пояснення, що завадило органам влади це зробити (§ 48, 55 Рішення);
• Немає жодних ознак того, що вжиття цих заходів наклало б непропорційний тягар на органи влади, беручи до уваги відносно обмежену тяжкість стверджуваного правопорушення проти інтелектуальної власності Заявниці (§ 55 Рішення);  
• Органи влади обмежилися неодноразовими заявами про те, що номер телефону, який використовується для ініціювання незаконних завантажень, не адмініструється компанією М., але не здійснили жодних явних спроб ідентифікувати організацію, яка справді керувала цим номером (§ 51 Рішення);
• Немає ознак того, що органи влади не могли просунутися в розслідуванні без складних слідчих дій за кордоном: хоча багато організацій, пов’язаних із веб-сайтом-порушником, діяли в інших країнах, сторони, які порушили авторські права Заявниці, використовували українські банківські і телекомунікаційні послуги (§ 52, 55 Рішення);
• Органи влади постійно та неодноразово не вживали цих заходів протягом тривалого періоду часу та без будь-яких чітких пояснень (§ 20, 55 Рішення);
• Заявниця не мала практичної можливості доповнити розслідування органів влади своїми власними діями частково через поведінку самих органів влади (§ 16, 18, 55 Рішення).

Суд дійшов висновку, що держава не виконала своїх позитивних зобов’язань у захисті статті 1 Протоколу 1 Конвенції через кричущі та серйозні недоліки, які характеризували кримінальне розслідування щодо порушення права на інтелектуальну власність Заявниці (§ 56 Рішення).

Фінансова компенсація відповідно до статті 41 Конвенції

Поряд із виплатою компенсації за моральну шкоду, Заявниця вимагала 2100 євро відшкодування матеріальної шкоди на основі оцінки втраченого доходу від паперових примірників книги, які, на її думку, залишилися непроданими через те, що були доступні для незаконного завантаження (§ 59 Рішення).

Суд зазначив, що вимога Заявниці щодо відшкодування матеріальної шкоди не ґрунтується на будь-яких доказах того, що книгу дійсно було завантажено з Інтернету, і що, якщо це сталося, це призвело до того, що паперові примірники книги залишилися непроданими, та порушення було встановлено у цій справі лише стосовно дотримання позитивних зобов’язань держави щодо проведення належного розслідування, що є засобом, а не результатом. Тому Суд відхилив цю вимогу (§ 61 Рішення).