Загроза втратити “право на надію” під час екстрадиції до держави, що не є учасницею Конвенції: новий підхід Великої Палати ЄСПЛ

3 листопада 2022 року Велика Палата ЄСПЛ встановила критерії щодо можливості екстрадиції підозрюваного до держави, де до нього може бути застосовано покарання у вигляді довічного позбавлення волі без права на умовно-дострокове звільнення у справі Sanchez-Sanchez v. the United Kingdom (Sanchez-Sanchez, § 65). Рішення Великої Палати спонукає провести аналіз не лише справи Sanchez-Sanchez, але й попередніх рішень Суду у справах Vinter and Others v. the United Kingdom, Trabelsi v. Belgium, та Harkins and Edwards v. the United Kingdom.

Предмет справи Sanchez-Sanchez v. the United Kingdom

У справі Sanchez-Sanchez Заявник був заарештований в Сполученому Королівстві за запитом Сполучених Штатів Америки через підозру в причетності до протиправної діяльності організації з торгівлі наркотиками, яка базувалася в Мексиці та проводила незаконне розповсюдження наркотичних речовин на території США (Sanchez-Sanchez, § 7). Під час розгляду питання про екстрадицію для присудження та відбування покарання в США, Заявник подав заяву до національних судових органів Сполученого Королівства щодо протиправності його видання державі, де існує високий ризик засудження до довічного ув’язнення без права на дострокове звільнення, що становитиме порушення статті 3 Конвенції (Sanchez-Sanchez, § 7), а саме – так званого “права на надію”.

Право на надію у справі Vinter and Others v. the United Kingdom

Право на надію було затверджено судом у ключовій справі, Vinter and Others v. the United Kingdom, й передбачає, що відсутність реалістичної можливості отримати умовно-дострокове звільнення при засудженні до  довічного позбавлення волі створює для особи ризик, що вона “ніколи не зможе спокутати свою провину: що б засуджений не робив у в'язниці, яким би винятковим не був його прогрес у реабілітації, його покарання залишатиметься фіксованим і не підлягає перегляду” (Vinter, § 110-112). У справі Vinter Суд також дійшов висновку, що ризик порушення статті 3 “виникає в момент призначення довічного позбавлення волі, а не на пізнішому етапі ув'язнення” (Vinter, § 122).

Питання екстрадиції у справі Trabelsi v. Belgium, на яке посилався Заявник

 Заявник посилався на рішення ЄСПЛ у справі Trabelsi v. Belgium, прийняте у 2014 році і котре застосувало принципи, вироблені у Vinter, до справи щодо екстрадиції (Sanchez-Sanchez, § 90). У справі Trabelsi Суд фактично здійснив аналіз системи присудження покарань в США (Trabelsi, § 99, 130-139), яка не є державою-учасником Конвенції,  та дійшов висновку, що “…у цій справі не потрібно встановлювати, чи достатні гарантії, надані запитуючими органами, з точки зору їх змісту, щоб гарантувати, що заявник захищений від ризику покарання, несумісного зі статтею 3 Конвенції… в будь-якому випадку пояснення влади США щодо вироку та їхні посилання на застосовні положення законодавства США щодо скорочення терміну покарання та президентського помилування є дуже загальними та розпливчастими та не можуть вважатися достатньо точними” (Trabelsi, § 135), й тому “екстрадиція заявника до Сполучених Штатів Америки становила порушення статті 3 Конвенції” (Trabelsi, § 139).

Питання екстрадиції у справі Harkins and Edwards v. the United Kingdom, на яке посилався Уряд

При відмові Заявнику у задоволенні заперечення проти екстрадиції національні суди опиралися на те, що відповідно до Інструкцій США щодо призначення покарань покарання у вигляді довічного позбавлення волі не є неминучим, адже підозрюваний може використати такі інструменти як право на апеляцію, заяву про помилування та прохання про звільнення через співчуття (“compassionate release”)[1] (Sanchez-Sanchez, § 13-24). Суди також вважали себе непов’язаними рішенням Суду у справі Trabelsi, адже вважали його “непоясненим відхилення від підходу Суду у справі Harkins and Edwards v. the United Kingdom”, затвердженого у 2012 році, (Sanchez-Sanchez, § 20), де Суд зазначив, що екстрадиція Заявника не порушить статті 3 Конвенції, адже засудження до довічного позбавлення волі не саме по собі не є “надзвичайно непропорційним” (Harkins and Edwards, § 133), і Заявник не продемонстрував, що існував реальний ризик його засудження до такого покарання без права на дострокове звільнення від його відбування (Sanchez-Sanchez, § 35).

Позиція Великої Палати ЄСПЛ

Велика Палата підкреслила, що в контексті екстрадиції не є питанням те, чи на момент видання ув’язненого до країни запиту там існує покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Для визначення, чи процес екстрадиції відповідає принципам статті 3 Конвенції, варто встановити: 1) “чи надав заявник докази, здатні довести, що існують вагомі підстави вважати, що в разі екстрадиції та у разі його засудження існує реальний ризик того, що йому буде призначено довічне ув’язнення без права на дострокове звільнення” та 2) “чи існує з моменту винесення вироку механізм перегляду, який дозволяє національній владі розглядати прогрес ув’язненого в реабілітації або будь-яку іншу підставу для звільнення на основі його чи її поведінки чи інших відповідних особистих обставин” (Sanchez-Sanchez, § 97).

Велика Палата зазначила, що позиція ЄСПЛ у справі Trabelsi повинна бути відхилена, адже Суд не розглянув першого аспекту щодо існування реального ризику засудження заявника до довічного позбавлення волі без права на дострокове звільнення (Sanchez-Sanchez, § 98), а також некоректно застосував принципи стосовно внутрішньо-національного контексту, викладені у справі Vinter, до ситуації з екстрадицією до третьої держави, які є відмінними (Sanchez-Sanchez, § 90-91). При цьому Велика Палата наголосила, що не відходить від попередньо встановленої позиції у Soering v. the United Kingdom, § 88, щодо відсутності відмінності між країною-учасницею Конвенції та третьою державою у застосуванні принципів абсолютної заборони катування, й тому екстрадиція ув’язненого до держави, де “є серйозні підстави вважати, що він піддасться реальному ризику застосування поводження, протилежного вимогам статті 3” (Sanchez-Sanchez, § 99), становитиме предмет аналізу Суду на відповідність принципам щодо заборони катування.

Велика Палата провела детальний аналіз тверджень Заявника щодо ризику його засудження до довічного позбавлення волі у США, а також ґрунтовне дослідження рішень національних судів у справі, й відповідних звітів щодо кількості вироків у США з призначенням найвищої міри покарання в обвинуваченнях, близьких до інкримінованих Заявнику (Sanchez-Sanchez, § 100-110).  Судді одноголосно дійшли висновку про відсутність порушення статті 3 Конвенції через те, що: 1) “Заявник не надав доказів щодо будь-яких обвинувачених із подібним до нього досьє, які були визнані винними в подібній поведінці та були засуджені до довічного ув’язнення без умовно-дострокового звільнення” (Sanchez-Sanchez, § 108), 2) “існує багато факторів, які сприяють винесенню вироку, і до екстрадиції неможливо розглянути кожну можливу перестановку, яка може статися, або кожен можливий сценарій, який може виникнути” (Sanchez-Sanchez, § 108) та 3) “у цій справі немає необхідності переходити до другого етапу аналізу” (Sanchez-Sanchez, § 109).

[1] Див. детальніше про про звільнення через співчуття («compassionate release»): https://www.bop.gov/policy/progstat/5050_050_EN.pdf.