MENU


Тамара Горбачевська

Питання юрисдикції РФ в індивідуальних заявах щодо порушень прав людини в Абхазії до 2008 року: підхід ЄСПЛ у справі Mamasakhlisi and Others v. Georgia and Russia

Ключові слова: юрисдикція держав під час збройних конфліктів фактичний контроль заборона катування дотримання прав хворих ув'язнених
Номер справи: 29999/04 41424/04
Дата: 07/03/2023
Судовий орган: ЄСПЛ
Страна: Росія, Грузія

Справа Mamasakhlisi and Others v. Georgia and Russia стосується незаконного позбавлення волі, катування та нелюдських умов утримання двох Заявників протягом 2001-2007 років (до подій російсько-грузинської війни у 2008 році) на території Абхазії, яка є невизнаним в міжнародній спільноті сепаратистським утворенням. Суд вкотре дослідив питання юрисдикції Російської Федерації (далі — РФ) під час збройних конфліктів, в яких вона брала участь.

Факти

Загальний контекст

Грузинська Демократична Республіка, яка була створена в 1918 році як незалежна держава, стала Грузинською Радянською Соціалістичною Республікою (“ГРСР”) в результаті військової окупації російською радянською армією в лютому 1921 року. Тим часом, у 1931 році, Абхазія була визначена як автономна республіка у складі ГРСР (§ 20 Рішення). У квітні 1991 року Грузія проголосила незалежність від СРСР, а в 6 липні 1992 року стала державою-членом ООН в межах її міжнародно визнаної суверенної території, яка охоплює Абхазію (§ 22, 24 Рішення). До 1992 року етнічна напруга між Абхазією та рештою Грузії зростала й 23 липня 1992 року Абхазія проголосила незалежність від Грузії (§ 26 Рішення).

14 серпня 1992 року урядові сили Грузії увійшли на територію Абхазії. Грузинські збройні сили рушили до Сухумі, столиці Абхазії, де атакували абхазькі урядові будівлі. Після цього спалахнув жорстокий конфлікт між абхазькими силами та центральним урядом Грузії. Абхази боролися за незалежність від Грузії; уряд Грузії прагнув зберегти контроль над своєю територією. Інтенсивні бої точилися на суші, в повітрі та на морі. Кілька тисяч людей було вбито і набагато більше поранено з обох сторін, а сотні тисяч людей були вигнані зі своїх домівок. Абхазькі сили підтримали бойовики з Північно-Кавказького регіону РФ (§ 27 Рішення).

У вересні 1993 року абхазькі війська за збройної підтримки з-за меж Абхазії повністю взяли під контроль спірну територію. Конфлікт призвів до майже повного спустошення великих територій і масового переселення людей (§ 29 Рішення). Численні міжнародні джерела назвали насильство “етнічною чисткою” проти грузинського населення Абхазії. Водночас, в перші місяці після серпня 1992 року абхазці були жертвами насильства в районах, контрольованих грузинськими урядовими силами (§ 30 Рішення).

14 травня 1994 року грузинська та абхазька сторони підписали в Москві Угоду про припинення вогню та розведення сил (“Угода про припинення вогню”), яка встановила зону безпеки між контрольованою Грузією територією та Абхазією, в яку заборонялося вводити збройні сили або важку військову техніку силами (§ 31-32 Рішення). Було прийнято рішення про створення Колективних миротворчих сил СНД для контролю за дотриманням угоди, більшість складу яких становили російські військовослужбовці (§ 31, 34 Рішення).

19 січня 1996 року Рада глав держав СНД прийняла рішення “Про заходи щодо врегулювання конфлікту в Абхазії, Грузія” (“Рішення СНД 1996 року”), погодившись, що державам-учасницям СНД заборонено надавати військову допомогу, військове обладнання владі Абхазії та проведення економічних, торговельних, фінансових, транспортних чи інших операцій з владою Абхазії без згоди Грузії, проте, у березні 2008 року РФ в односторонньому порядку вийшла з цієї угоди (§ 35 Рішення).

Офіційна домовленість про початок виведення російських сил і озброєння з військових баз у Грузії була досягнута на Стамбульському саміті ОБСЄ в 1999 році (§ 36 Рішення). У вересні 2003 року Рада глав держав СНД вирішила продовжити мандат миротворчих сил до тих пір, поки будь-яка з протиборчих сторін не попросить про щоб його було припинено. У рішенні підтверджувалося, що Абхазія є невід’ємною частиною Грузії (§ 37 Рішення).

Обставини справи щодо Заявника 1

7 серпня 2001 року,  в руках Заявника 1 здетонувала ручна граната, яку він мав намір використати для вбивства риби. Внаслідок інциденту йому відірвало праву руку, три пальці лівої руки та поранило грудну клітку, область живота та обидва ока. На момент вибуху Заявник 1 перебував у квартирі своєї матері в Піцунді, Абхазія (§ 37 Рішення). Його праву руку, три пальці лівої руки було ампутовано в лікарні (§ 39 Рішення).

Заявник 1 стверджував, що коли він прийшов до тями після операції, він чув, але не бачив представників де-факто сил безпеки Абхазії, які неодноразово залякували та погрожували вбити, якщо він не зізнається, що мав намір підірвати певні цілі в місті. Його відвідав адвокат грузинського походження, який пообіцяв допомогти, але після цього не з’явився. Його мати повідомила, що адвоката залякали абхазькі сили безпеки, внаслідок чого він припинив представництво інтересів Заявника 1 (§ 40 Рішення).

12 серпня 2001 року Заявника 1 перевели до ізолятора тимчасового тримання де-факто Служби безпеки Абхазії в Сухумі, де протягом декількох місяців щоденно допитували, катували, стверджували, що потрібно вбити всіх грузинів, бо вони воювали проти Абхазії та здійснювали нелюдське поводження з ним (§ 41, 44 Рішення). Через кілька місяців після тримання під вартою Заявник 1, щоб вижити, зізнався у всьому, що від нього вимагали (§ 47 Рішення).

15 лютого 2002 року справа Заявника 1 була розглянута де-факто військовим судом Абхазії, який визнав його винним у вчиненні передбачених Кримінальним кодексом злочинів de facto  Республіки Абхазія: державна зрада, замах на диверсію, незаконне носіння, зберігання, отримання, виготовлення чи встановлення військового обладнання та вибухових пристроїв і незаконного перетину кордону Абхазії та в’їзду до неї, й засудив його до дванадцяти років позбавлення волі (§ 49-50 Рішення). Протягом 2002-2007 років Заявник 1 перебував в декількох установах позбавлення волі без дотримання вимог належного утримання засуджених (§ 51-71 Рішення).

Заявника було звільнено 14 лютого 2007 року після втручання Уповноваженого Ради Європи з прав людини (далі – Уповноважений), який був вражений станом виснаження та очевидною слабкістю Заявника 1 під час зустрічі у в’язниці Дранда (§ 72 Рішення).

19 лютого 2007 року Заявник 1 звернувся до спеціалізованого медичного центру для жертв тортур, насильства та вираженого стресового впливу – для амбулаторного медичного та психологічного обстеження та лікування. У медичній довідці, виданій йому цим закладом 21 лютого 2007 року, було зафіксовано післяампутаційні стани видалених кинцівок, симптоми посттравматичного стресового розладу та великої депресії. За попередніми даними, він піддавався систематичним тортурам і нелюдському поводженню, як фізичному, так і психологічному. Протягом багатьох років його утримували в нелюдських і таких, що принижують гідність, умовах, що характеризуються відсутністю медичних послуг, обмеженнями його біологічних і фізичних потреб, а також серйозним недосипом, що призвело до тимчасової дезорієнтації та постійного почуття страху та очікування смерті й тортур (§ 77-78 Рішення). Також було встановлено, що інші хвороби Заявника 1 загострилися через неналежне медичне лікування під час ув’язнення (§ 79 Рішення).

10 березня 2008 року Сухумський районний і міський суд (легітимний суд Автономної Республіки Абхазія, розташований за межами території Абхазії) визнав двох посадових осіб de facto служби безпеки Абхазії в Сухумі винними в тортурах і незаконному ув’язненні Заявника 1 (§ 80-86 Рішення). Їх засудили до чотирнадцяти і восьми років позбавлення волі відповідно (§ 86 Рішення).

Обставини справи щодо Заявниці 2

Заявниця 2 стверджувала, що у неї не було родичів, окрім її онука (Заявника 1), з яким вона мала міцні емоційні зв’язки. Дізнавшись про арешт свого онука у вересні 2001 року, вона зв’язалася з усіма відповідними центральними органами влади Грузії та попросила їх допомогти забезпечити його звільнення, організувати надсилання йому листа, сприяти зустрічі або просто отримати деякі новини про нього. Лише у 2002 році  Заявниці 2 за допомогою МКЧХ вдалося отримати певну інформацію про свого онука. Потім вона звернулася до різних центральних органів Грузії зі скаргою на незаконне затримання Заявника 1, але безуспішно. У період з 2001 року по жовтень 2005 року їй ніхто не допомагав придбавати ліки, продукти харчування та інші необхідні особисті речі, які вона Заявнику 1. У жовтні 2005 року вона почала безкоштовно отримувати ліки від уряду Грузії, яких потребував Заявник 1 (§ 89 Рішення).

Суд визнав скаргу Заявниці 2 неприйнятною через недостатність родинного зв’язку із Заявником 1 щоб вважатися потерпілою за статтею 8 Конвенції (§ 283 Рішення). Суд зазначив, що “між батьками та дорослими дітьми або між дорослими братами та сестрами не може бути підтверджене сімейне життя, якщо вони не можуть продемонструвати додаткові елементи залежності… Заявник 1 і Заявниця 2 не можуть посилатися на існування “сімейного життя”, адже обидва на момент подій були повнолітніми… Заявники не належали до однієї основної родини, і не було доведено, що кожен із них перебував на утриманні іншого… між Заявниками не існувало жодних “додаткових факторів залежності, крім звичайних зв’язків прихильності”, і, таким чином, між ними не було “сімейного життя” в межах значення статті 8” (§ 282 Рішення).

Обставини справи щодо Заявника 3

29 червня 2003 року Заявник 3 був заарештований у районі Гульріпші de facto абхазькими силами безпеки за незаконний перетин кордону між Абхазією та Грузією. Його звинувачували в носінні пояса з вибухівкою і нібито погрожували вбити, якщо він не зізнається (у носінні такого пояса) (§ 90 Рішення). Заявник 3 утримувався в ізоляторі тимчасового тримання доки його не було засуджено 23 вересня 2003 року за тероризм і призначено покарання у вигляді шести років позбавлення волі (§ 91 Рішення).

22 квітня 2005 року представники Заявника 3 повідомили Суд про критичний стан його здоров’я: зокрема, він більше не міг ходити і потребував допомоги інших ув’язнених, щоб пересуватися, але адміністрація колонії відмовилася переводити його до лікарні (§ 96 Рішення). 24 червня 2005 року Заявник 1 повідомив Суд, що він продовжує свої скарги, незважаючи на те, що його було звільнено. Він також зазначив, що після звільнення його доставили до лікарні в Зугдіді, де йому поставили такі діагнози як гіпертонія, ішемічна хвороба серця, кардіосклероз, серцева недостатність, цироз серця  і двобічна пневмонія (§ 101 Рішення).

Щодо юрисдикції

Юрисдикція Грузії

Заявники стверджували, що їх скарги підпадають під юрисдикцію Грузії, адже вона несе відповідальність за дії і бездіяльність de facto абхазької влади, тому що Абхазія була невід’ємною частиною території Грузії. З огляду на фактичну ситуацію, юрисдикцію Грузії потрібно розглядати в світлі її позитивних зобов’язань перед особами, що знаходяться на своїй території (§ 291 Рішення). Заявники вважали, що Грузія не виконала своїх позитивних зобов’язань щодо здійснення фактичного контролю над усією своєю національною територією та прийняти адекватні індивідуальні заходи у справах Заявників (§ 293-294 Рішення).

 Підхід Суду

Суд вказав, що уряд Грузії, єдиний законний уряд згідно з міжнародним правом, не мав повноважень над Абхазією в період, протягом якого відбувалися події і це не оспорювалося сторонами (§ 317 Рішення). Хоча Грузія не мала фактичного контролю над діями de facto влади в Абхазії, той факт, що регіон є визнаним відповідно до міжнародного публічного права частиною території Грузії, призводить до позитивного зобов’язання для цієї держави відповідно до статті 1 Конвенції використовувати всі доступні їй правові та дипломатичні засоби для продовження гарантувати користування правами і свободами, визначеними Конвенцією тим, хто там живе (§ 319 Рішення).

Щодо юрисдикції РФ

Заявники стверджували, що їх скарги підпадають під юрисдикцію РФ, адже з моменту ратифікації Конвенції від 5 травня 1998 року РФ мала “фактичний контроль або навіть принаймні вирішальний вплив” на Абхазію як єдина держава-учасниця Конвенції, яка надала військову, політичну, економічну та фінансову підтримку сепаратистського режиму, що було частково результатом економічної блокади з боку Грузії та паралельних зусиль абхазьких лідерів сприяти іноземним інвестиціям (§ 295, 297-298 Рішення). Російські миротворці не тільки не змогли – через ігнорування злочинів, вчинених в їхній присутності – виконувати свій мандат, але вони активно допомагали абхазьким сепаратистам у проведенні зачисток етнічному грузинському населенню (§ 295, 299 Рішення).

Заявники посилалися на доводи уряду Грузії до Суду, згідно з якими конфлікт в Абхазії був спровокований і організований РФ за підтримки абхазьких сепаратистів (§ 103 Рішення). Російський уряд відхиляв усі доводи, подані Заявниками та урядом Грузії, назвавши їх “неправдивими заявами” та “необґрунтованими твердженнями”, для яких не було документальних підтверджень, а РФ зберігала нейтралітет, засуджувала порушення прав людини та ввела санкції “проти обох воюючих сторін” (§ 178 Рішення). Уряд Грузії зазначив, що Грузія ніколи не визнавала Абхазію незалежною державою й вживала всіх доступних дипломатичних, політичних та інших заходів для забезпечення прав Заявників за Конвенцією (§ 212, 221 Рішення).  

Підхід Суду

Військова допомога

Суд зазначив, що, так само як і у справі Грузія проти Росії (II), він дійшов висновку щодо юрисдикції РФ в період з серпня по жовтень 2008 року з посиланням на події, які відбулися після цього періоду. У цій справі Суд зазначив, що після періоду тримання під вартою першого та третього Заявників (і весь період закінчився звільненням Заявника 1 у 2007 році) РФ та de facto  уряд Абхазії підписали ряд угод про військове співробітництво, що включало створення російської військової бази та розміщення до 3800 російських солдатів в Абхазії (§ 328 Рішення). Сукупні аспекти стійкого військового зв’язку Росії з регіоном протягом відповідного періоду, і навіть до і після його закінчення, дозволяють зробити висновок, що РФ мала достатній військовий вплив на територію Абхазії, щоб вважати його вирішальним на практиці (§ 323-329 Рішення).

Політична та економічна допомога

Суд дійшов висновку про сильний ступінь політичної залежності Абхазії від РФ протягом  вказаного періоду, зокрема, масової політики в “паспортизації”, за якою російське громадянство надавалося людям, які проживали в Абхазії (§ 330 Рішення). У відповідний період економіка Абхазії була значною мірою залежна від РФ, про що свідчать численні угоди, які були укладені між Абхазією та РФ у величезній кількості сфер (§ 332 Рішення).

 Абхазія могла продовжувати існувати і протистояти зусиллям Грузії та міжнародної спільноти щодо вирішення конфлікту й принести демократію та верховенство права в регіон через політичну, економічну та фінансову підтримку РФ (§ 337 Рішення). Високий рівень залежності Абхазії від підтримки РФ під час відповідного періоду дозволив Суду дійти висновку, що РФ здійснювала фактичний контроль і вирішальний вплив над територією Абхазії (§ 339 Рішення).

Порушення статті 3 Конвенції

Заявники 1 та 3 скаржилися, що вони зазнали жорстокого поводження під час їхніх допитів у 2001 та 2003 роках, і що їх утримували в нелюдських і таких, що принижують гідність, умовах й не надавали належну медичну допомогу, якої вони потребували (§ 341-343 Рішення).  

За їх твердженнями, органи влади Грузії лише один раз зверталися до РФ за юридичною допомогою щодо Заявника 1 й не вжили жодних заходів для скасування його засудження (§ 353-354 Рішення). Уряд Грузії на надав Заявнику 3 медичної допомоги, і вони не змогли розслідувати події щодо його незаконного утримання під вартою в Абхазії й не було вжито жодних заходів для припинення незаконного затримання, засудження чи жорстокого поводження з ним (§ 355 Рішення). Вони стверджували також, що Уряд РФ не надав задовільне та переконливе пояснення або докази, що ставлять під сумнів пояснення Заявників щодо подій, про які йдеться (§ 356 Рішення).

Відповідно до уряду РФ, скарги Заявників 1 та 3 були необґрунтованими та не підтвердженими доказами (§ 345 Рішення), адже перший Заявник не надав доказів того, що він не мав проблем зі здоров’ям до арешту і що він був побитий або мав будь-які фізичні ознаки жорстокого поводження (§ 347 Рішення); а третій Заявник не надав доказів, що не страждав на слабке здоров’я до арешту й умови, в яких він перебував під вартою в Абхазії були кращими, ніж середні (§ 348-350 Рішення).

Підхід Суду

Суд зазначив, що Конвенція не містить жодних положень, які конкретно стосуються ситуації хворих осіб, позбавлених волі, але не можна виключати, що затримання хворої особи може викликати питання відповідно до статті 3. Суд вже постановлював, що страждання, спричинені природним захворюванням, чи то фізичним або психічним, можуть самі по собі підпадати під дію статті 3, якщо вони посилюються або ризикують бути посиленими через умови тримання під вартою, за які органи влади можуть нести відповідальність, й тримання під вартою хворої особи в невідповідних фізичних і медичних умовах може в принципі означати поводження, що суперечить статті 3 (§ 360 Рішення). Поряд з цим “адекватність” медичної допомоги залишається найважчим елементом для визначення. Суд повторив, що сам факт того, що затриманого оглянув лікар і призначив йому певну форму лікування, не може автоматично призводити до висновку, що надана медична допомога була адекватною. Влада також має забезпечити ведення повного обліку щодо стану здоров’я затриманого та поводження з ним під час перебування під вартою (§ 368 Рішення). Загроза поведінки, забороненої статтею 3, за умови, що вона достатньо реальна та безпосередня, може суперечити цьому положенню й сама по собі може становити як мінімум нелюдське поводження (§ 372 Рішення).

Застосування цих принципів до цієї справи

Щодо Заявника 1

Суд звернув увагу на висновки Європейського Комітету з запобігання катуванням та нелюдському чи принизливому поводженню або покаранню (далі – КЗК), оскільки вони стосувалися, зокрема, неспроможності піддати новоприбулих медичному огляду та вести медичні картотеки стосовно затриманих у всіх трьох установах Абхазії, де утримувався Заявник 1 (§ 375 Рішення). Суд продовжив, що жодному незалежному медичному персоналу не було дозволено оглянути Заявника 1, незважаючи на запити про це з боку грузинських органів влади (§ 379 Рішення). Суд підкреслив, що з огляду на висновки в медичних дослідженнях про посттравматичний стресовий розлад, складених щодо Заявника 1 незалежним спеціалізованим медичним центром, органи влади, які тримали його під вартою, зобов’язані були надати правдоподібне пояснення того, як психічна шкода, зафіксована в звіті, була надана Заявникові 1 та надати докази, що ставлять під сумнів правдивість його тверджень (§ 389-390 Рішення). Однак Суду не було надано жодної інформації, яка б спростувала скарги Заявника 1 або висновки в протоколі, складеному після його звільнення (§ 391 Рішення). Суд визнав порушення статті 3 Конвенції щодо Заявника 1 в контексті неналежних умов тримання під вартою, нелюдського поводження при допитах та відсутності належної медичної допомоги (§ 380, 387 Рішення).

Щодо Заявника 3

Суд дійшов висновку, що, навіть застосовуючи до справи третього Заявника достатню гнучкість щодо необхідного стандарту медичного обслуговування, він не переконався, що Заявник 3 отримував належну медичну допомогу протягом усього періоду його тримання під вартою (§ 397 Рішення).

Щодо відповідальності Грузії за порушення статті 3 у справах Заявників

Суд зазначив стосовно першого аспекту позитивного зобов’язання Грузії (необхідності Грузії відновити контроль), від Грузії вимагалося, по-перше, утриматися від підтримки де-факто влади Абхазії і, по-друге, взяти на себе всі політичні, судові та інші заходи, які є в її розпорядженні, для відновлення свого контролю над цією територією. Суд не вказав на найбільш відповідні заходи, які Грузія повинна була вжити з цією метою, або чи були такі заходи достатніми. Він лише перевірив волю Грузії, виражену в конкретних діях чи заходах, відновити свій контроль над територією Абхазії (§ 399 Рішення). Суд дійшов висновку, що уряд Грузії зробив все можливе, щоб забезпечити Заявникам 1 та 3 їхні права за Конвенцією, особливо з огляду на постійні відмови de facto влади Абхазії співпрацювати, а також бездіяльність російської влади щодо вжиття необхідних заходів для розгляду скарг після того, як вони були про них повідомлені (§ 409 Рішення). Таким чином, Грузія виконала свої позитивні зобов’язання (§ 410 Рішення). 

Щодо відповідальності РФ за порушення статті 3 у справах Заявників

Суд встановив, що РФ здійснювала фактичний контроль над Абхазією протягом періоду, який розглядається та, згідно з прецедентною практикою Суду, немає необхідності визначати, чи здійснювала РФ детальний контроль над політикою та діями підлеглої місцевої адміністрації через її постійну військову, економічну та політичну підтримку Абхазії, яка інакше не могла б існувати, тому РФ несе відповідальність за порушення прав обох Заявників (§ 411-412 Рішення). 

Порушення статті 5 Конвенції

Заявники 1 та 3 стверджували, що їх заарештували та тримали під вартою на підставі абхазьких законів, які не були частиною грузинської правової системи, але застосовувалися незаконним сепаратистським режимом, який не був визнаний міжнародним співтовариством (§ 415 Рішення). 

Суд зазначив, що, коли йдеться про “законність” затримання, включно з питанням про те, чи було дотримано “процедури, встановленої законом”, Конвенція в основному посилається на національне законодавство та встановлює зобов’язання відповідати основним процесуальним нормам національного права. Це насамперед вимагає, щоб будь-який арешт або затримання мали правову основу в національному законодавстві, але також стосується якості закону, вимагаючи, щоб він відповідав верховенству права (§ 420 Рішення). Вже є усталеним у прецедентній практиці Суду, що прийняті судами невизнаних утворень рішення, можуть вважатися “законними” для цілей Конвенції, за умови, що вони відповідають певним умовам, проте це жодним чином не означає визнання амбіцій такого утворення щодо незалежності (§ 424 Рішення).

Суд дійшов висновку, що органи влади та суди de facto не могли постановити “законний арешт або затримання” Заявників у значенні статті 5 § 1(c) і 5 § 1(a) Конвенції (§ 427 Рішення). Таким чином, щодо них відбулось порушення права на свободу та особисту недоторканість (§ 428 Рішення). Суд підкреслив, що немає істотної різниці в характері відповідальності кожної держави-відповідача за Конвенцією щодо різних скарг, поданих у цій справі, тому їх не можна віднести до відповідальності Грузії. З іншого боку, Суд визнав, що РФ несе відповідальність за порушення пункту 1 (a) і (c) статті 5 Конвенції у справах Заявників (§ 429 Рішення).

Порушення статті 6 Конвенції

Суд вказав, що de facto  абхазькі суди не можуть кваліфікуватися як “суд, встановлений законом” для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції. Перший і третій Заявники не отримали переваг від справедливого слухання незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Крім того, не можна сказати, що Заявникам була надана реальна можливість організувати свій захист і ефективно скористатися допомогою адвоката протягом усього провадження, як того вимагає стаття 6 (§ 440 Рішення). Суд визнав РФ відповідальною за порушення права Заявників 1 та 3 на справедливй суд, а саме — пункту 1 статті 6 Конвенції разом із підпунктом (c) пункту 3 статті 6 Конвенції  (§ 441 Рішення).

Суд присудив індивідульні матеріальні компенсації з боку РФ на користь першого та третього Заявників  у розмірі 35 тисяч євро та спільного для обох Заявників відшкодування на витрати у розмірі 23 тисяч євро.

поширити інформацію