Примусові аборти, стерилізація та контроль народжуваності щодо жінок з ментальною інвалідністю - євгенічні практики, що порушують статтю 3 Конвенції (заборона катування)
Справа G.M. and Others v. the Republic of Moldova стосується заборони примусового переривання вагітності для жінок з інвалідністю у світлі статті 3 Конвенції.
Факти
Факти справи є комплексними та стосуються подій, які відбулися з трьома Заявницями під час перебування в Балтському психоневрологічному притилку (далі – притулок) (Bălți neuropsychiatric residential asylum). Заявниці скаржилися на порушення їх права на приватне життя (стаття 8 Конвенції) через примусове переривання їх вагітності, яка виникла внаслідок зґвалтування одним із лікарів притулку, та примусового контрацептивного контролю за репродуктивними функціями. Всі три Заявниці мали статус людей з ментальною інвалідністю різного рівня тяжкості (§ 5, 67 Рішення). Суд вирішив розглядати справу за статтею 3 про заборону катуванн через рівень жорстокості втручання в автономію Заявниць (§ 68-69, 84, 89 Рішення).
Заявниця 1 перебувала в притулку з 2002 по 2013 роки й, за її твердженями, була зґвалтована F.S. у 2013 році, після чого завагітнила. Після виявлення працівниками притулку, що Заявниця 1 на 17-18 тижні терміну вагітності, її було направлено до пологового будинку, де на основі висновку про ментальну інвалідність, Заявниці 1 було примусово перервано вагітність (§ 6-9 Рішення). У 2014 році у тілі Заявниці було виявлено засіб, схожий на контрацептивний механізм, що, за її переконанням, було поміщено під час проведення аборту (§ 10 Рішення). Заявниця 1 ніколи не мала інших дітей (§ 11 Рішення).
Заявниця 2 перебуває в притулку з 2001 року. В 2007 році у неї було виявлено вагітність на 7 тижні терміну та направлено до пологового будинку, де на основі висновку про ментальну інвалідність Заявниці 2 було примусово переривано вагітність (§ 12 Рішення). Уряд надав підтвердження згоди Заявниці 2 на проведення аборту у вигляді підпису "М." (§ 14 Рішення). Заявниця 2 також стверджувала, що під час медичного огляду у 2014 році у її тілі було виявлено засіб, схожий на контрацептивний механізм, що було поміщено під час проведення аборту. Після цього Заявниця 2 народила двох дітей у 2019 та 2020 роках (§ 17 Рішення).
Заявниця 3 перебувала в притулку з 1988 по 1998 та з 2009 і по сьогодні. Вона заявляла, що у 1998 році була зґвалтована F.S. та піддана примусовому перериванню вагітності. Через численні скарги на це, Заявницю перемістили до іншого психіатричного закладу. Вона ніколи більше не мала дітей (§ 19 Рішення).
Заявниці намагалися відкрити кримінальні провадження за фактом їх зґвалтування, незаконного переривання вагітності та стерилізації, проте прокурором було відмовленно у відкритті кримінальних справ чотири рази після численних оскаржень таких рішень та відправлення заяв на новий розгляд прокурора (§ 21-35 Рішення).
У листопаді 2019 року F.S. був засуджений за зґвалтування 16 жінок, що мешкали у притулку, та був зобов’язаний виплатити матеріальну шкоду всім трьом Заявницям. Вирок будувався безпосередньо на показаннях свідків про зґвалтування та подальшу вагітність Заявниць (§ 36 Рішення). Питання фактів численних зґвалтувань у притулку було також предметом звіту Спеціального доповідача з крайньої бідності та прав людини щодо місії у Молдові (§ 49 Рішення).
Позиція Уряду
Уряд, заперечуючи порушення норм Конвенції, вказав, що працівники притулку отримали згоду на переривання вагітності від Заявниці 1 в усній формі, й від Заявниці 2 – в письмовій (§ 79 Рішення). Уряд заперечував твердження Заявниці 3 на підставі відсутності документів про її вагітність (§ 78 Рішення). При цьому Урдя посилався на Інструкцію про переривання вагітності з медичних причин від 1994 року, яка (за твердженням Уряду) не вимагала письмої згоди пацієнтів (§ 77 Рішення). Також Уряд зазначив, що розслідування в національних оргнах не виявили жодних порушень закону з боку працівників притулку й Заявниці не оскаржили відмову у відкритті кримінального провадження та не використали інших засобів національного захисту (§ 80 Рішення).
Національне законодавство
У відповідь на аргумент Уряду щодо відсутності вимоги щодо письмової згоди на переривання вагітності у законодавстві того часу, Суд підкреслив, що Акт 1994 року не містив жодних положень щодо згоди пацієнта (§ 42 Рішення) та Національний стандарт про безпечне переривання вагітності від 2000 року вказує, що «переривання вагітності після дванадцяти тижнів може бути проведено лише за медичними або соціальними показаннями, встановленими лікарською комісією. Згода пацієнта або його законного представника є обов’язковою у всіх випадках і прямо згадується в розділі, що стосується психічних і поведінкових розладів» (§ 43 Рішення). Також положення Закону № 263 від 27 жовтня 2005 року «Про права та обов'язки пацієнта», чинного з 30 червня 2006 року, передбачає, що «у разі невідкладного медичного втручання з порятунку життя, коли пацієнт не може висловити власної волі та не може бути своєчасно отримана згода законного представника (найближчого родича) пацієнта, медичний персонал, уповноважений законом , має право прийняти це рішення в інтересах пацієнта» (§ 41 Рішення). Конвенція про права людини та біомедицину в свою чергу визначає, що «особа, яка має психічний розлад серйозного характеру, може бути піддана, без її згоди, втручанню, спрямованому на лікування її психічного розладу, лише якщо без такого лікування може бути завдано серйозної шкоди її здоров'ю» (§ 56 Рішення).
Міжнародні документи та позиція тертіх сторін
Рішення наводить детальний аналіз міжнародного законодавства щодо прав жінок з інвалідністю, що є важливим для розуміння проблематики гендерної рівності та дієвої суб’єктності («agency») як прав жінок, зокрема, серед людей з інвалідністю.
Суд наголосив, що примусова стерилізація та аборти є формами гендерно зумовленого насильства, що «негативно впливають на фізичне та психічне здоров'я жінок, а також порушують право жінок вирішувати кількість дітей та часові проміжки між вагітностями» (§ 45 Рішення, аналіз положень (CEDAW)). У звіті CEDAW від 29 жовтня 2013 року було зазначено, що «Комітет стурбований дискримінаційною системою опіки над жінками з інтелектуальними та психосоціальними вадами, яка дозволяє позбавити їх дієздатності» (§ 45 Рішення). Важливим міжнародним документом є Загальний коментар № 3 (2016) щодо жінок і дівчат з інвалідністю (ООН CRPD/C/GC/3) який визначає:
«39. ...Жінки з інвалідністю також можуть зіткнутися зі шкідливими євгенічними стереотипами, які припускають, що вони народять дітей з інвалідністю, і таким чином призводять до того, що жінки з інвалідністю знеохочуються або зустрічають перешкоди в усвідомленні свого материнства. ...
51. Жінки з інвалідністю частіше, ніж чоловіки з інвалідністю та частіше, ніж жінки без інвалідності, позбавляються права на дієздатність. Їхні права зберігати контроль над своїм репродуктивним здоров'ям, у тому числі на основі вільної та інформованої згоди, ... часто порушуються через патріархальні системи прийняття рішень за осіб, які не взмозі їх приймати.
54. Жінки з інвалідністю частіше піддаються примусовому втручанню, ніж жінки загалом і чоловіки з інвалідністю. Такі примусові втручання неправомірно виправдовуються теоріями недієздатності та терапевтичної необхідності, узаконені національними законами та можуть користуватися широкою громадською підтримкою, оскільки вони нібито відповідають інтересам відповідної особи…» (§ 51 Рішення). Упередженість суспільства щодо батьківських навичок жінок з інвалідністю як одна з причин євгенічних практик зазначається й в інших документах (§ 53 Рішення).
Треті сторони у справі зазначили, що примусові аборти та стерилізація були «формою структурної дискримінації за ознакою статі та інвалідності, пов’язаної з відмовою у правоздатності, формою насильства та жорстокого поводження, яким держава потурала або принаймні терпіла» (§ 81 Рішення) й такі практики були «засуджені як злочин проти людяності під час Нюрнберзького процесу» (§ 82 Рішення).
Позиція Суду
Суд окремо розглянув порушення матеріального та процесуального аспектів заборони катування. В контексті матеріального аспекту Суд зазначаив, що не лише примосуві аборти, але й примусова контрацепція має розглядатися саме за статтею 3, «оскільки вони могли порушувати питання про системну відмову в суб’єктності жінкам із інтелектуальною інвалідністю, які довго перебувають у закладах лікування, щодо їхніх репродуктивних прав» (§ 90 Рішення). Стосовно процесуального аспекту Суд зазначив, що спочатку національні органий належно ініціювали попередні розслідування справи, внаслідок яких отримали часткове підтвердження звинувачень Заявниць. Це створило «спірні» претензії в значенні практики Суду, які зобов’язували Уряд провести всі необхідні розслідування обставин справи, але «не виявляється, що кримінальне розслідування було фактично розпочато для збору доказів» (§ 102 Рішення).
Суд в минулому визначив, що держави моють позитивні зобовязання щодо забезпечення ефктивних правових гарантій для здоров’я та благополуччя людей, особливо там, де вони дуже вразливі та знаходяться під виключним контролем влади (§ 111 Рішення). Законодавство Молдови визначало, що «презюмована згода» застосовувался лише до медичних втручань, які не становили високго ризику, проте Акт 1994 взагалі не містив згадок про згоду, а отже уможливлював прийняття рішень без участі пацієнта (§ 116 Рішення), що було вже визнане у попередніх рішеннях Суду як неприпустиме, адже процедура здійснення аборту повинна гарнатувати вагітній жінці можливість хоча б бути почутою (§ 120, 123 Рішення). Суд підкреслив, що саме лише позиціювання ментальної інвалідності як протипоказання для вагітності без будь-якої додаткової оцінки медичних ризиків вже є протилежним до міжнародних стандартів (§ 123 Рішення).
Суд зазначив, що «ані національні органи влади, ані Уряд не стверджували, що втручання, про які йде мова, проводилися з метою порятунку життя Заявниць і, отже, їх було дозволено проводити у виняткових випадках за відсутності їхньої попередньої згоди. Таким чином, Суд погоджується з Урядом, що згода Заявниць вимагалася відповідно до національного законодавства для зазначених втручань і що вона мала бути або письмово підтверджена лікарем у медичній карті, або висловлена письмово пацієнтом. Суд вважає вражаючим протилежний висновок національних органів влади та медичних працівників» (§ 117 Рішення). Суд підкрселив, що «з результатів внутрішнього розслідування випливає, що національні органи влади вважали, що до 2006 року згода навіть не вимагалася у випадках інтелектуальної недостатності, коли вона насправді вимагалася. Інтерв’ю з медичним персоналом відображають патерналістське ставлення до Заявниць, оскільки вони вважали, що було нормальним, щоб рішення про переривання вагітності приймалося лікарем у психіатричній лікарні або медичною комісією без згоди Заявниць» (§ 125 Рішення).
Звертаючись до вищевикладених аргументів, Суд дійшов висновку, що існуюче законодавство Молдови «не відповідає вимогам, що містяться в позитивному зобов’язанні держави щодо створення та ефективного застосування системи захисту жінок, які перебувають у психіатричних установах, від серйозних порушень їхньої недоторканності, що суперечить статті 3 Конвенції» (§ 128 Рішення).
Повертаючись до фактичних обставин кожної з Заявниць, Суд зазначив, що у висновках про переривання вагітоності першої та другої Заявниць єдиною підставою значилася їх ментальна інвалідність (§ 131 Рішення) й жодного розслідування наявності їх згоди та перевірки достовірності підпису Заявниці 2 не було проведено (§ 103 Рішення). Стосовно третьої Заявниці Суд дійшов висновку, що навіть якщо у справі, як наголошував Уряд, була відсутня інформація щодо вагітності Заявниці 3 та її подальшого переривання, «аборти серед жінок у притулку були звичайною практикою... доведені примусові аборти щодо двох інших Заявниць, а також недоліки правової бази, спрямованої на захист будь-якої жінки в стані третьої Заявниці від такого жорстокого поводження, дозволяють Суд дійти висновку, що є докази на користь її версії подій» (§ 139-140 Рішення). Відповідно, Суд визнав порушення статті 3 Конвенції в контексті примусового переривання вагітності щодо усіх трьох Заявниць (§ 134, 141 Рішення).
Щодо примусової контрацепції Суд визнав порушення матеріального аспекту статті 3 лише щодо першої Заявниці, яка надала медичні докази виявлення внутрішньо маткової спіралі в її тілі після залишення притулку (§ 143-144 Рішення). За відстуності будь-яких фактичних доказів зі сторони двох інших Заявниць щодо застосування до них примусової контрацепції, Суд не визнав порушення їх прав в цьому контексті (§ 149-150 Рішення).
Рішення Суду є підтвердженням надзвичайної актуальності й невіришеності проблеми гендерної рівності. Не лише прихована дискримінація, але й свавільні прояви відкритої дискримінації у законодавстві держав стосовно жінок з інвалідністю дотепер є широкопоширеними і перешкоджають досягненню субстантивної рівності.