Першочерговість інтересів дитини при аналізі пропорційності втручання у право на приватне життя: суперечливість позиції ЄСПЛ

Cправа K.K. and Others v. Denmark стосується легалізації статусу дітей, народжених внаслідок гестаційного сурогатного материнства. Рішення зосередилося на інтерпретації важливості інтересів дитини у практиці ЄСПЛ.

Факти

Заявниця 1 проживала в Данії, Заявники 2 та 3 були народжені в Україні у 2013 році й передані у 2014 році Заявниці 1 та її чоловіку, який був біологічним батьком другого та третього Заявників відповідно до договору про сурогатне материнство (§ 2-7 Рішення). Вони отримали данське громадянство через кровний зв’язок з чоловіком Заявниці 1 (§ 8 Рішення).

Оскільки законодавство Данії не визнавало правової сили договору про сурогатне материнство, в якому Заявниця 1 зазначался як матір Заявників 2 та 3, то вона не мала з ними жодного правового зв’язку (§ 8 Рішення). У 2014 році Заявниця ініціювала процедуру всиновлення Заявників 2 та 3, проте їй було відмовлено у їх всиновлен через те, що Заявниця 1 та її чоловік заплатили 32 тисячі євро за їх народження сурогатній матері та її згоду на визнання Заявниці 1 та її чоловіка батьками дітей (§ 9-14 Рішення). У 2018 році Заявниця 1 та її чоловік отримали правовий статус спільної опіки над дітьми (§ 8 Рішення).

Верховний Суд Данії у рішенні щодо скарги Заявників у 2020 році зазначив, що попри те, що найкращі інтереси дитини мають завжди братися до уваги, секція 15 Акту про усиновлення містила абсолютну заборону на усиновлення, якщо хтось дав згоду на нього через оплату коштів (§ 15, 18 Рішення). Верховний Суд звернувся до Консультативного висновку ЄСПЛ, який визнає, що «загальна та абсолютна заборона на визнання стосунків між дитиною, народженою за кордоном через систему сурогатного материнства, та передбачуваною матір’ю є несумісною з найкращими інтересами дитини, які вимагають, як мінімум, розгляду кожної ситуації у світлі конкретних обставини справи» і закликав законодавчі органи переглянути секцію 15 Акту (§ 15 Рішення). Верховний Суд підкреслив, що оскільки Заявниця 1 набула статусу спільної опіки над дітьми з чоловіком, який надавав їй тісний правовий зв’язок з Заявниками 2 та 3 і, «ґрунтуючись на загальній оцінці, ми вважаємо, що інтереси [другого та третього заявників] бути усиновленими [першою заявницею], зважені проти вищезазначених загальних інтересів щодо захисту дітей від перетворення на товар і запобігання експлуатації вразливих жінок , не означають, що відмова [першій заявниці] у задоволенні прохання про усиновлення в даний час повинна вважатися порушенням статті 8 Європейської конвенції з прав людини» (§ 16 Рішення).

Меншість суддів не згодилися з рішенням і наголосили, що інтереси дітей відповідно до практики ЄСПЛ мають «“першочергове значення”,… потрібні дуже вагомі контраргументи для досягнення результату, відмінного від того, який диктується найкращими інтересами дитини… За цих обставин той факт, що [перша заявниця і батько] одного разу винагородили українську сурогатну матір, не може, на нашу думку, призвести до того, що дітям буде заборонено визнавати особу, яку вони вважали своєю матір’ю протягом усього свого життя також їх матір'ю з юридичної точки зору» (§ 17, 58 Рішення).

Внаслідок рішення Верховного Суду державні органи ініціювали зміну законодавства відповідно до позиції Верховного Суду, проте, процедура була призупинена через очікування рішення ЄСПЛ у справі (§ 24-25 Рішення).

Позиції сторін

Позиція Заявників

Заявники скаржилися на порушення їх права на приватне життя через відмову національних органів Данії в наданні Заявниці 1 права на усиновлення Заявників 2 та 3, які були народжені за договором про сурогатне материнство (§ 1 Рішення). Заявники наголошували, що попри те, що вони проживали разом як одна родина протягом 8 років, їм було відмовлено у можливості усиновлення (§ 39 Рішення).

Позиція Уряду

Уряд зазначив, що втручання у право Заявників на приватне життя було передбачено законом, переслідувало лігтимну мету, було необхідним у демократичному суспільстві та було дотримано справедливого балансу між інтересами Заявників та необхідності захисту дітей від перетворення на товар та вразливих жінок - від експлуатації (§ 40 Рішення).

Третя сторона

Третя сторона підкреслила, що «якщо Конвенція не гарантувала «права на сурогатне материнство», слід припустити, що вона також не гарантувала «права на визнання наслідків сурогатного материнства» (§ 41 Рішення).

Позиція Суду

Суд зазначив, що потрібно розмежувати право на повагу до сімейного життя від права на повагу до приватного життя Заявників (§ 46 Рішення), а також важливим є оцінка якості законодавства щодо заборони усиновлення, якщо особі, яка згодилася на усиновлення, було виплачено кошти та судового контролю за його виконанням (§ 48 Рішення).

Суд підкреслив, що з обставин справи не випливає, що Заявники зустріли певні перешкоди чи особливі тяжкості щодо реалізацію права на сімейне життя через відмову в усиновленні, тому право на сімейне життя Заявників не було порушено (§ 50-51, 55 Рішення).

Звертаючись до права на приватне життя, Суд зазначив, що в цій справі варто детально оцінити проведений державою баланс інтересів щодо обмеження ключового аспекту ідентичності особи, а саме - законних стосунків батьків і дітей та інтереси дитини в цьому аналізі мають бути першочерговими («paramount»)  (§ 52 Рішення). Щодо межі розсуду стосовно визнання у національному законодавстві законних стосунків між дитиною, народженою через гестаційне сурогатне материнство за кордоном, і передбачуваною матір’ю визначними є два фактори - першочергові інтереси дитини та, як наслідок, обмеження свободи розсуду держави (§ 53 Рішення). Суд наголосив, що такі засоби як усиновлення дітей, народжених через гестаційне сурогатне материнство за кордоном, можуть використовуватися відповідно до найкращих інтересів дитини (§ 54 Рішення).

Цікаво, що Суд розмежував також не лише складові статті 8 Конвенції, а й самих Заявників. Оскільки Верховий Суд Данії не розглядав питання порушення права Заявниці 1, а зосередив увагу на правах дітей, презюмуючи, що публічний інтерес щодо заборони торгівлі дітьми переважив її право на усиновлення, то Суд наголосив, що він не відступатиме від цієї позиції і тому не визнав порушення права на приватне життя Заявниці 1 (§ 55 Рішення).

Далі Суд здійснив аналіз своєї попередньої практики та підкреслив, що було напряцьовано «цілісний підхід, який бере до уваги не лише ситуацію, коли дитина народилася чи навіть коли розглядалася скарга, а й те, чи була можливість для подальшого юридичного визнання» (§ 70 Рішення). Суд зазначив, що попри абсолютну заборону усиновлення, Заявники 2 та 3 отримали громадянство Данії, а Заявниця 1 мала статус спільної опіки над дітьми, що дозволяло навіть у випадку розлучення з біологічним батьком продовжувати  догляд, а також заповідати Заявникам 2 та 3 своє майно відповідно до Акту про спадкування. Більше того, «законодавча влада не хотіла перешкоджати сурогатному материнству без оплати, тоді як вони визнали угоди про «видачу дитини» за плату такими, що суперечать фундаментальним принципам суспільства» (§ 57 Рішення).

Проте, окрім усиновлення для Заявників 2 та 3 не існувало інших засобів визнання їх правових відносин з Заявницею 1, що «мало негативний вплив на право дітей на повагу до їхнього приватного життя, зокрема тому, що це поставило їх у становище правової невизначеності щодо їхньої особистості в суспільстві» (§ 72 Рішення). Діти прожили все своє життя з Заявницею 1 та їх біологічним батьком і тому їх усиновленння передбачуваною матір’ю було в їх кращих інтересах. Суд підкреслив, що «не було протилежних батьківських інтересів між першою заявницею і біологічним батьком дітей, що може мати місце, коли передбачувані батьки в угодах про сурогатне материнство розлучаються і з’являються нові партнери. Також не було жодних інших осіб, які претендували на батьківство, що може мати місце при допоміжній репродукції, коли кілька різних осіб могли бути залучені до зачаття дитини» (§ 74 Рішення). Залишається під питанням чому Суд не врахував у цьому твердженні непередбачуваність майбутнього, а саме ситуації розлучення чи інших розбіжностей між Заявницею 1 та білогічним батьком Заявників 2 та 3, яке може значно вплинути на відносини батьків з дітьми.

Суд дійшов висновку про порушення права на приватне життя Заявників 2 та 3, адже інтереси дітей є найважливішими і не було дотримано справедливого балансу між правами другого та третього Заявників та потенційним негативним впливом комерційного сурогатного материнства (§ 76-77 Рішення).

Окрема розбіжна думка суддів

Дуже важливою у цій справі є окрема розбіжна думка суддів Kjølbro, Koskelo та Yüksel, адже вона ставить під сумнів визначеність концепції «найвищої важливості прав дитини» у міжнародому праві та судовій практиці. Не погоджуючись з рішення Суду про визнання порушення статті 8 Конвенції в контексті другого та третього Заявників, судді наголосили, що таким рішенням було практично ліквідовано свободу розсуду держав-учасників у питаннях щодо інтересів дітей (§ 84-88 Рішення).

Судді зазначили, що «інтригуюча особливість у прецедентній практиці Суду полягає в тому, що фраза, яка посилається на інтереси дитини як на «найважливіші», регулярно цитується, незважаючи на те, що це не стандарт, прийнятий у спеціальному міжнародно-правовому документі у сфері прав дитини», адже відповідно до Конвенції ООН про права дитини та в інших міжнародних актах, права дитини мають набувати першочергової уваги, що явно не означає «важливіше за все», як використовується в рішеннях Суду (§ 93 Рішення). Судді продовжили, що Суд ніколи не тлумачив слова «першочергове» («paramount») й не стверджував, що слово «першочергове» справді слід розуміти буквально, як «важливіше за все інше», що робить незрозумілим, чому Суд у своїй практиці застосовує суворіший підхід у захисті прав дитини, аніж інші міжнародні механізми (§ 94-95 Рішення).

Судді підкреслили, що «навіть у контексті конвенційних прав, які не є абсолютними, навряд чи можна стверджувати, що захист найкращих інтересів дитини має означати, що в окремих випадках жодні інші міркування не можуть бути прийняті до уваги за жодних обставин, або що ці інтереси завжди повинні розглядатися як важливіші за будь-що інше. Насправді Суд явно не дотримувався такого абсолютного підходу. Наприклад, у випадках протиріччя між інтересами дитини та інтересами одного чи обох батьків, національні органи влади повинні прагнути узгодити права сторін замість того, щоб звертати увагу лише на індивідуальні найкращі інтереси дитини. Фактично, є випадки, коли Суд прямо критикував національні органи влади за “зосередженість на інтересах дитини”» (§ 94-95 Рішення).

На противагу підходу більшості, судді зазначили, що таке використання терміна «першочергові» суперечить самій цілі міжнародних стандартів із захисту прав дитини, які використовують це слово у випадках захисту дітей від насильницьких практик, до яких входить оплачуване сурогатне материнство (§ 98-99 Рішення). Судді наголосили, що Уряд не застосував кримінальних санкцій до Заявниці 1 та біологічного батька дітей як доступного прававого контерзаходу і боротьбі проти оплатного сурогатного материнства в Данії, який міг мати більш серйозні наслідки для інтересів дітей аніж відмова у їх всиновленні (§ 103 Рішення).

Тому така інтерпретація, на думку суддів, становитиме ризик абсолютного підходу у розгляді кращих інтересів дитини в питаннях усиновлення небіологічними батьками. Наприклад, відстоювання найкращих інтересів дитини як єдиного, «найважливішого» питання може дати право на усиновлення дитини не лише однією парою, а двома, за обставин, коли дитина живе з двома парами, будь-то різної чи однієї статі, у яких один із подружжя генетично пов’язаний з дитиною» (§ 108 Рішення).Також судді розкритикували підхід більшості щодо визнання лише права дітей на усиновлення, а передбачуваної матері - ні, адже «усиновлення або відбувається як для дитини, так і для дорослого, який є передбачуваним батьком, або не відбувається взагалі» (§ 105 Рішення). На завершення, Судді закликали Суд не обмежувати свободу розсуду держав через трактування прав дитини як «єдиних» та «найважливіших» замість «першочергових» (§ 109 Рішення).