У справі Ovcharenko and Kolos v. Ukraine Суд здійснив розгляду відставки парламентом України двох суддів Конституційного суду України внаслідок їх голосування за скасування конституційних змін щодо встановлення президентсько-парламентської республіки, прийнятих у 2004 році. Суд визначив чітку європейську тенденцію до жорстких і вузьких підстав для покарання суддів Конституційного Суду.

Факти

4 серпня 2006 року Верховна рада України призначила заявників на посаду суддів Конституційного суду України (§ 7 Рішення). Того ж дня, парламент прийняв зміни до Закону про Конституційний Суд України, указавши, що Конституційний Суд не має повноважень перевіряти конституційність актів Верховної Ради щодо внесення змін до Конституції (§ 8 Рішення). 5 лютого 2008 року КСУ відмовив у розгляді конституційності цих змін із процесуальної підстави (§ 9 Рішення). 26 червня 2008 року КСУ визнав неконституційним виключення його повноважень щодо оцінки конституційності законів, прийнятих парламентом, вказавши, що саме Конституція України встановила повноваження КСУ щодо оцінки конституційності законів, прийнятих парламентом (§ 10 Рішення).

У лютому 2010 року пан В. Янукович став Президентом України. 30 вересня 2010 року КСУ визнав неконституційними зміни до Конституції України від грудня 2004, які посилили парламентські ознаки політичної системи та обмежили повноваження Президента України. Можливі порушення щодо способу внесення змін до Конституції були були предметом обговорення в Парламентській асамблеї Ради Європи (ПАРЄ), які КСУ використав у свої аргументації (§ 6, 12, 43 Рішення).

В кінці 2013 року в Україні почалися анти-урядові протести у відповідь на рішення Кабінету Міністрів призупинити підготовку до підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом (§ 13 Рішення). 21 лютого 2014 року Верховна Рада прийняла Закон щодо повернення до Конституції 2004 року з деякими змінами, а 22 лютого заявила, що пан Янукович неконституційно відмовився від своїх обов'язків президента (§ 14-15 Рішення).

24 лютого 2014 року Верховна Рада ухвалила постанову «Про реагування на «порушення присяги» суддями Конституційного Суду України», якою, посилаючись на статтю 126 Конституції, звільнив за «порушення присяги» суддів КСУ, які були призначені за квотою парламенту, включаючи Заявників, а також ініціювала кримінальне провадження щодо Заявників за голосування за ухваленн рішення від 30 вересня 2010 року (§ 16 Рішення).

27 лютого 2014 року Заявник 1 подав позов до Вищого адміністративного суду (далі – ВАС), оскаржуючи своє звільнення (§ 23 Рішення). 18 червня 2014 ВАС задвольнив позов Заявника 1, встановивши, що парламент не дотримався процедури звільнення судді Конституційного суду (§ 24 Рішення). 2 грудня 2014 року Верховний Суд (далі – ВС) скасував рішення ВАС та відхилив позов Заявника 1 як необґрунтований, вказавши на «очевидна невідповідність дій В.А. Овчаренко в ухваленні вироку [від 30 вересня 2010 р.] із складеною ним присягою» (§ 24 Рішення).

5 березня 2014 року Заявник 2 подав позов до ВАС, оскаржуючи своє звільнення (§ 29 Рішення). ВАС відмовив у задоволенні позову, посилаючись на рішення ВС у справі Заявника 1 (§ 30 Рішення). В квітні 2015 ВС залишив в силі рішення ВАС (§ 32 Рішення).

Правові положення

Національне законодавство

2 червня 2016 року парламент вніс зміни до статті 149 Конституції, які передбачали, що суддя Конституційного Суду не може бути притягнутий до юридичної відповідальності за голосування за рішення або висновки, ухвалені цим судом, крім випадків вчинення суддею кримінального або дисциплінарного проступку (§ 34 Рішення). Закон про Конституційний Суд України від 16 жовтня 1996 (чинний на час відставки Заявників) передбачав, що судді КСУ не несуть юридичної відповідальності за результати проведеного голосування чи висловлювання в КСУ та його палатах, крім випадків відповідальності за образу чи наклеп, висловлені під час розгляду справ (§ 41 Рішення).

Новий Закон про Конституційний суд, прийнятий 13 липня 2017 року, відображає нова редакція статті 149 Конституції, що на суддю КСУ не може бути накладено міру юридичної відповідальності через голосування за рішення чи висновки, крім випадків вчинення суддею кримінального або дисциплінарного проступку (§ 42 Рішення). Відповідно до Регламенту КСУ, чинного на час відставки Заявників, якщо орган, який призначив суддю, порушував питання про «порушення присяги» цим суддею, КСУ мав провести розслідування та, згідно з висновком свого Постійного комітету з регламенту та етики, прийняти рішення про наявність підстав для звільнення судді (§ 46 Рішення).

Міжнародні матеріали

У Резолюції 1466 (2005) від 5 жовтня 2005 року «Виконання зобов’язань і декларацій Україною» ПАРЄ зазначила, що конституційні зміни від грудня 2004 року «містили положення, які Венеціанська комісія неодноразово визнавала несумісними з принципами демократії та верховенства права, зокрема щодо імперативного мандата народних депутатів та повноважень Прокуратура. Асамблея також стурбована тим, що нові зміни до Конституції були прийняті без попередньої консультації з Конституційним Судом, як це передбачено статтею 159 Конституції України та витлумачено в рішенні Конституційного Суду України від 1998 року. Тому Асамблея закликає українську владу вирішити ці питання якнайшвидше, щоб забезпечити легітимність конституційних змін та їх відповідність європейським стандартам» (§ 49 Рішення).

Суд також проаналізував положення міжнародних актів та актів європйських органів суддівського самоврядування, які визнавали основними засадами незалежності судової системи а) незмінюваність суддів та гарантії від свавільного усунення їх від посади (§ 58 Рішення); б) суворі вимоги до аргументації таких усунень (§ 59 Рішення); в) існування незалежного органу, який може винести рішення щодо певного судді (§ 60 Рішення); г) та захисту суддів від політичного впливу (§ 62 Рішення); та втсановлення більш гарантій щодо захисту незалежності суддів конституційних судів, аніж судів інших юрисдикцій (§ 64 Рішення).

Позиція Суду

Порівняльний аналіз

Суд провів порявняльний аналіз положень різних держав щодо підстав притягнення суддів др дисциплінарної відповідальності. У чверті вивчених країн суть судового рішення може бути пов’язаною з притягененням до відповідальності, проте якщо такі рішення виявляють серйозне, кричуще, неодноразове чи навмисне порушення закону, свавілля, спотворення фактів, відсутність правової підстави чи аргументації, або інші серйозні дії, передбачені законом (§ 69 Рішення).

Суд зазначив, що ряд країн допускає винятки із загального принципу відмови від відповідальності за позицію судді щодо суті рішення. В одній країні було визнано, що репутація та гідність суддів були підірвані рішенням судді, яке містило дискримінаційні та ірраціональні заяви, що суперечать основним положенням Конституції та відповідного закону. В інших країнах недотримання неупередженості, пристойності, компетентності та старанності може становити «відступ від загальновизнаних стандартів поведінки судді»; суддя може бути покараний за дискредитацію імені судді, якщо його судові дії свідчать про відсутність у нього належної кваліфікації чи старанності; «доведена неналежна поведінка» може включати використання неналежної лексики в судовому рішенні або постійну відмову дотримуватися судової практики; санкції моужть накладатися за рішення, прийняті без будь-яких законодавчих підстав (§ 71 Рішення).

Стаття 8 Конвенції

Суд зазначив, що в деяких випадках, спори, пов’язані з робочими відносинами, можуть підпадати під дію статті 8 Конвенції, зокрема, коли деякі типові аспекти приватного життя можуть постраждати через звільнення, пониження в посаді, недопущення до професії або інші подібні несприятливі заходи. Ці аспекти включають а) «внутрішнє оточення» заявника, б) можливість заявника встановити та розвивати стосунки з іншими та в) соціальну та професійну репутацію заявника (§ 85 Рішення). Суд визначив, що попри те, що причини відсторонення Заявників від посад були пов’язані виключно з їх професійною діяльністю, їх відставка через «порушення присяги», мала значний вплив через згубні для них репутаційні наслідки, спричинила негативні фінансові наслідки та стосувалася безпосередньо стосувалися їх особистої чесності та професійної компетентності, й тому підпадає під дію статті 8 (§ 86 Рішення).

Позиція сторін

Заявники підкреслювали, що можливість голосування за прийняття рішення від 30 вересня 2010 року була законною й була передбачена у рішенні КСУ від 5 лютого 2008 року (§ 89 Рішення). Уряд України наголошував, що рішення від 30 вересня 2010 року а) не було прийнято правомірно саме через чинне рішення Конституційного Суду від 5 лютого 2008 року, яким відхилено подібну заяву про конституційний перегляд змін до Конституції 2004 року; б) було визнанано парламентом незаконним актом, який призвів до узурпації влади тодішнім Президентом України та зрештою спричинив насильницькі події в Україні; в) процедура звільнення Заявників передбачала відповідні гарантії, що забезпечували реалізацію їх процесуальних прав (§ 90 Рішення).

Позиція Суду

Суд зазначив, що рішення про звільнення Заявників ґрунтувалося виключно на статті 126 Конституції, яка передбачала, серед іншого, що у разі «порушення присяги» суддя буде звільнений з посади органом, який його обрав або призначив, але ця підстава для втручання була дуже загальною і надавала широкі повноваження національним органам влади за відсутності належної прецедентної практики щодо тлумачення її меж (§ 95 Рішення). Суд наголосив, що вже розглядав аспект «якості закону» щодо законності санкцій, застосованих в Україні до суддів за «порушення присяги» у справі Oleksandr Volkov v. Ukraine, де визначив, що не існувало щодних рекомендацій щодо тлумачення меж поняття «порушення присяги», а необхідні процесуальні гарантії не були запроваджені для запобігання свавільному застосуванню цієї категорії (§ 96 Рішення). У справі Volkova Суд дійшов до висновку, що застосовне національне законодавство не відповідало вимогам передбачуваності та захисту від свавілля (§ 97 Рішення). Суд зазничив, що попри те, що справа Заявників значно відрізняється від справи Volkova, адже стосується суддів КСУ, «Суд не може помітити жодних законодавчих змін після винесення рішення у справі Олександра Волкова, які можна було б вважати такими, що сприяли значно кращій передбачуваності про те, яка поведінка судді є «порушенням присяги» згідно з українським законодавством» (§ 98-100 Рішення).

Суд зауважив, що статус суддів Конституційного Суду було визначено спеціальним законодавством, а саме Законом про Конституційний Суд, який встановлював функціональний імунітет для суддів КСУ щодо відсутності юридичної відповідальності за результати голосування, проте судді були звільненні саме за їх позицію у рішенні від 30 вересня 2010 року. Сторони не надали аргументації, чи це положення забезпечувало імунітет не лише від кримінальної та цивільної відповідальності, але й від звільнення, а також не було проведено детального аналізу сфери відповідальності суддів Конституційного Суду за «порушення присяги» (§ 101 Рішення). Коли ВАС, діючи як суд першої інстанції у справах Заявників, дійшов висновку, що функціональний імунітет переважає та запобігає звільненню Заявників на підставі «порушення присяги», ВС скасував ці рішення, не надавши детального аналізу обсягу суддівського імунітету (§ 103 Рішення).

Суд наголосив на важливості чіткої та передбачуваної правової бази щодо судового імунітету та відповідальності суддів для цілей забезпечення незалежності судової влади. Адже відповідальність судді за зміст судової діяльності є дуже делікатним питанням, в якому слід проводити різницю між спірним тлумаченням або застосуванням закону, з одного боку, і рішенням або заходом, яке свідчить про серйозне та кричуще порушення закону, свавілля, спотворення фактів або очевидне відсутність правових підстав для судового заходу, з іншого. Крім того, слід відрізняти добросовісну юридичну помилку від недобросовісного суддівського проступку, для чого необхідно провести спеціальний аналіз ментального мотиву окремого судді (§ 104 Рішення).

На думку Суду, це ще більше стосується суддів конституційного суду, які повинні нести відповідальність за свої судові висновки у виняткових випадках надзвичайного відхилення від принципів і стандартів верховенства права та конституційності, адже існує чітка тенденція серед держав-членів до загального розуміння того, що підстави для застосування санкцій до суддів конституційного суду повинні бути особливо суворими і вузькими (§ 105 Рішення). Тому складно поєднати недостатня чіткість закону про звільнення суддів КСУ, а також його застосування парламентом і судами без детального юридичного обґрунтування з самою метою, яку переслідують санкції за порушення присяги, – збереженням довіри до верховенства права (§ 106 Рішення).

Суд зазначив, що «у цій справі рішення, за прийняття якого заявники були відсторонені, було дискусійним у конституційно-правовому аспекті… не можна не помітити, що заявники отримали санкції за судовий висновок зі складного правового питання, яке також було предметом серйозних дебатів в Україні та за її межами… це питання привернуло увагу ПАРЄ, яка висловила занепокоєння щодо способу прийняття конституційних поправок 2004 року та закликала українську владу якомога швидше вирішити це питання, щоб забезпечити легітимність конституційних поправок 2004 року…» (§ 107 Рішення).

Суд зауважив, що розуміє, що Заявників було звільнено в контексті масових народних протестів та насильницьких дій, що призвели до надзвичайної зміни державної влади в Україні, проте Суду не було доведено, що парламент мав діяти в надзвичайно терміновому порядку щодо звільнення Заявників, і суди, які переглядали справи, мали достатньо часу, щоб належним чином розглянути справи під час судового розгляду. Тому, загальна ситуація, яка існувала на момент звільнення Заявників парламентом, не виправдовувала недотримання владою основних вимог Конвенції щодо законності та передбачуваності, що є порушенням права на приватне життя (§ 109-110 Рішення).

Порушення права на справедливий суд

Позиція сторін

Заявники стверджували, що провадження в парламенті не відповідало принципам незалежності та неупередженості й відсутність процесуальної справедливості у рішенні парламенту не було виправлено подальшим судовим переглядом їхніх справ, оскільки суди, які розглядали справи, не надали жодного вагомого обґрунтування для їхнього звільнення (§ 115-116 Рішення). Уряд зазначив, що, ухвалюючи постанову про звільнення Заявників, парламент сприймав рішення від 30 вересня 2010 року не як рішення суду як таке, а як незаконний акт, який призвів до узурпації державної влади тодішнім Президентом України і зрештою - до насильства в 2013-14 роках (§ 118 Рішення).

Позиція Суду

Суд спочатку вважав належним перевірив, чи були дотримані вимоги щодо «незалежного та безстороннього суду» на етапі прийняття рішення парламентом і, якщо ці вимоги не були задоволені, визначити, чи перегляд справи національними судами усунув виявлені недоліки (§ 121 Рішення). Суд звернувся до своєї усталеної практики, згідно з якою навіть якщо судовий орган, який розглядає спори щодо «цивільних прав та обов’язків», певною мірою не відповідає статті 6 § 1, порушення Конвенції не може бути встановлено, якщо провадження в цьому органі «підлягає подальшому контролю з боку судового органу, який має повну юрисдикцію та забезпечує гарантії статті 6 § 1» (§ 123 Рішення).

Заявники стверджували, що судовий перегляд не був належним, оскільки національні суди не забезпечили належну національну процедуру, яка, на їхню думку, мала включати попереднє розслідування Конституційним Судом, як того вимагає Регламент Конституційного Суду, проте, на думку Суду, аргументи заявників були достатньо розглянуті національними судами й заявники не стверджували, що суди, які переглядали рішення парламенту, не мали «повної юрисдикції» для розгляду всіх фактів і правових питань справи (§ 125 Рішення).

Водночас, щодо обґрунтованості судового рішення Суд повторив свою позицію щодо невиконання національними судовими органами вимоги з надання дуже докладних та чітких аргументів щодо складових елементів «порушення присяги» в рамках аналізу статті 8 Конвенції і дійшов висновку про порушення права на справедливий суд Заявників в контексті необґрунтованності рішень у їх справах (§ 128 Рішення).

Стаття 18 Конвенції у зв’язку зі статтею 8 Конвенції

Заявники стверджували, що справжніми причинами їхнього звільнення було їх покарання за правові погляди, які не поділяла більшість у парламенті, і демонстрація іншим суддям, що вони можуть бути притягнуті до дисциплінарної відповідальності за свої погляди та думки, якщо вони відрізняються від поглядів законодавця в будь-який момент часу (§ 130 Рішення).

Суд повторив, що рішення, за ухвалення якого Заявників було відправлено у відставку, було спірним у конституційно-правовому аспекті, адже, на думку ВС, ухвалення рішення від 30 вересня 2010 року явно суперечило присязі судді, оскільки порушувало баланс повноважень і втручалося в повноваження законодавчої влади. Цікаво, що саме спірність конституційно-правового аспекту цього рішення дало змогу Суду визнати поршення права Заявників на приватне життя з одного боку, а з іншого – відкинути їхні звинувачення щодо прихованої полтичної мети звільнення. Суд заявив, що немає жодних ознак того, що звільнення Заявників ґрунтувалося на чомусь іншому, ніж на тлумаченні відповідного закону, спрямованому на покарання суддів за «порушення присяги» або іншим чином переслідувало приховану мету, адже в дуже складному правовому контексті, в якому відбулося оскаржуване звільнення, органи влади діяли, вважаючи, що Заявники порушили присягу (§ 136 Рішення). Суд не задовільнив скаргу Заявників на порушення статті 18 Конвенції як явно необґрунтовану (§ 136 Рішення).

Рішення Суду вкотре підтвердило, що наявність надзвичайних обставин політичного характеру у державі, таких як масові протести, відмова від влади президента та революції, не можуть бути виправданням для державних органах у прийнятті належно необґрунтованих рішень, які порушують засади верховенства права.

поширити інформацію