Методологія присудження справедливої сатисфакції у справах щодо міжнародних збройних конфліктів: підхід ЄСПЛ у справі Грузія проти Росії (II)

Велика Палата ЄСПЛ винесла рішення щодо справедливої компенсації у справі Грузія проти Росії (II) [ВП] (далі — основне рішення), щодо поданої Грузією заяви 11 срепня 2008 року. Суд розвинув методологію щодо присудження моральної шкоди, встановлену в попередніх міждержавних скаргах та створив підґрунтя для розвитку практики по 41 ЄКПЛ у майбутніх справах.

Методологія присудження справедливої компенсації у міждержавних скаргах

В основному рішенні Суд визнав, що мала місце наступна адміністративна практика РФ щодо а) вбивства цивільних осіб, а також підпалу та пограбування будинків у грузинських селах у Південній Осетії (статті 2, 3, 8, 1 Протоколу 1 до Конвенції) та у “буферній зоні”; б) свавільного затримання та умов тримання під вартою цивільних громадян Грузії, утримуваних південноосетинськими силами в підвалі “Міністерства внутрішніх справ Південної Осетії” в Цхінвалі приблизно між 10 і 27 серпня 2008 року; в) катувань грузинських військовополонених, утримуваних південноосетинськими силами в Цхінвалі між 8 і 17 серпня 2008 року; г) перешкоджання поверненню грузин до їхніх домівок у Південній Осетії та Абхазії; ґ) невиконання державою-відповідачем своїх процесуальних зобов’язань щодо проведення адекватного та ефективного розслідування смертей, які сталися під час активної фази військових дій або після припинення бойових дій; д) невиконання РФ своїх зобов’язань щодо участі у розгляді справи, стороною якої вона є, відповідно до статті 38 Конвенції (§ 2, резолютивна частина Рішення).

Водночас Суд відкинув заяви Грузії щодо присудження компенсації за порушення, щодо яких не було визнано в основному рішенні адміністративної практики РФ (§ 34 Рішення). Такі заяви стосувалися а) 26 жертв зґвалтування або інших форм нелюдського або принизливого поводження (Суд не встановив, що існувала адміністративна практика щодо будь-яких стверджуваних актів зґвалтування чи іншого жорстокого поводження з цивільними особами у селах у Південній Осетії та у “буферній зоні”); б) 552 осіб, які нібито втратили своє майно, “внаслідок збройного конфлікту та подальшої окупації грузинської території” невизначеними діями, а не внаслідок підпалів та пограбувань (Суд не встановив, що існувала адміністративна практика щодо будь-яких дій зі знищення майна, крім підпалу та пограбування будинків після припинення бойових дій); в) 91 ймовірних жертв нелюдського або принизливого поводження та довільного ув’язнення, що утримувалися в інших місцях затримання (Суд не встановив, що існувала адміністративна практика, яка суперечить статтям 3 та/або 5 Конвенції щодо утримання цивільних осіб у будь-якому іншому місці, окрім підвалу “Міністерство внутрішніх справ Південної Осетії” в Цхінвалі приблизно з 10 по 27 серпня 2008 року) (§ 28, 34 Рішення). Щодо усіх інших заяв Грузії Суд здійснив аналіз щодо наявності підстав для виплати справедливої компенсації за наступною методологією (§ 35 Рішення).

Суду довелося вперше розглядати вимоги про справедливу сатисфакцію в міждержавній справі у справі Кіпр проти Туреччини, де зазначено, що “питання про те, чи є надання справедливої сатисфакції державі-заявнику виправданим, має оцінюватися та вирішуватися Судом у кожному конкретному випадку, беручи до уваги, серед іншого, тип скарги, поданої державою-заявником, чи жертви порушень можуть бути ідентифіковані…Існує також інша категорія міждержавних скарг, коли держава-заявник засуджує порушення іншою Договірною стороною основних прав людини своїх громадян (або інших жертв). Якщо Суд підтримує цей тип скарги та встановлює порушення Конвенції, присудження справедливої сатисфакції може бути доцільним з урахуванням конкретних обставин справи та критеріїв” (§ 30 Рішення).

Відповідно до методології розрахунку справедливої компенсації у справі Грузія проти Росії (I) ключовим моментом оцінки є переконання Суду, що держава-заявник подала позови про справедливу сатисфакцію щодо порушень конвенційних прав “достатньо точних та об’єктивно ідентифікованих” груп людей, які стали жертвами цих порушень й фактичні доводи Уряду-заявника мають бути правдоподібними, а їхні твердження мають бути достатньо обґрунтованими. У цій справі Суд визнав, що не можна вважати потерпілими 2900 осіб через те, що “вони фігурують у цьому списку більше одного разу; вони подали індивідуальні заяви до Суду; вони або отримали російське громадянство, або з самого початку мали громадянство, відмінне від грузинського; щодо них були видані накази про видворення до або після відповідного періоду; вони успішно використали наявні засоби захисту; їх було неможливо ідентифікувати або їхні скарги не були достатньо обґрунтованими через недостатню інформацію, надану державою-заявником” (§ 32 Рішення).

У справі Грузія проти Росії (IІ) Суд зазначив, що Уряд а) подав детальний список ймовірних жертв порушень, встановлених в основному рішенні; б) сатисфакція вимагалася не з метою компенсації державі за порушення її прав, а на користь окремих жертв; в) й тому Уряд-заявник має право подати позов відповідно до статті 41 Конвенції; г) надання справедливої ​​сатисфакції в цій справі було б виправданим (§ 36 Рішення). Згідно з принципами та методологією, застосованими у справі Грузія проти Росії (I), Суд розглянув списки ймовірних жертв порушень щоб переконатися, що фактичні доводи Уряду-заявника правдоподібні та вимоги є достатньо обґрунтованими (§ 38 Рішення). У контексті цього розгляду Суд заснував свої висновки лише на документах, наданих йому Урядом Грузії, зміст яких слід вважати неоспореним за відсутності будь-яких документів або коментарів, поданих у відповідь державою-відповідачем, адже РФ фактично відмовилась брати участь у провадженні (§ 25-27, 38, 39 Рішення).

Щодо справедливої компенсації жертвам правопорушень, щодо яких було визнано адміністративну практику РФ

Суд вказав стосовно списку зі 116 передбачуваних жертв адміністративної практики вбивства мирних жителів у грузинських селах у Південній Осетії та в “буферній зоні”, то з доказів, наданих державою-заявником (зокрема, свідоцтв про смерть та свідчень свідків), випливає, що лише 50 зі 116 осіб, перерахованих у списку, були вбиті за обставин постійних, системних та навмисних вбивств мирних жителів (переважно етнічних грузинів). Решта шістдесят шість осіб зі списку загинули внаслідок повітряних або артилерійських обстрілів російських військ під час п’ятиденного збройного конфлікту (8-12 серпня 2008 року) або від мін після припинення бойових дій[1]. Таким чином, для цілей присудження справедливої ​​сатисфакції Суд вважав, що принаймні п’ятдесят громадян Грузії стали жертвами цієї адміністративної практики, відповідальною за яку визнано РФ. Суд також встановив в основному рішенні, що РФ не виконала свого процесуального зобов’язання щодо проведення належного та ефективного розслідування цих вбивств. Суд присудив Грузії одноразову суму в розмірі 3 250 000 євро (три мільйони двісті п’ятдесят тисяч євро) відшкодування моральної шкоди, заподіяної цій категорії жертв (§ 40 Рішення).

Суд зазначив, що не може присудити компенсацію 1408 ймовірним жертвам адміністративної практики підпалу та пограбування будинків у “буферній зоні”, адже наявні матеріали справи, надані Урядом-заявником, не дозволили встановити, що будинки, які ймовірно підпалили чи пограбували, належали особам зі списку або були їхнім домом чи житлом у розумінні статті 8. Урядом держави-заявниці було надано список прізвищ, імен, дат народження та ідентифікаційних кодів. Однак інші докази, доступні Грузії, не були представлені, а згідно практики Суду заявники, які стверджують, що втратили своє майно та житло в ситуаціях міжнародного чи внутрішнього збройного конфлікту мають надати докази права власності чи місця проживання, чого не було зроблено у справі (§ 41 Рішення).

Суд продовжив, що, стосовно списку зі 179 ймовірних жертв адміністративної практики нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження та свавільного затримання грузинських цивільних осіб, які утримувалися південноосетинськими силами в підвалі “Міністерства внутрішніх справ Південної Осетії” в Цхінвалі між приблизно 10 і 27 серпня 2008 року, з доказів, наданих Урядом-заявником (зокрема, протоколів обміну цивільними утримуваними), випливає, що лише 166 із них справді утримувалися в цих приміщеннях. Немає доказів того, що решта тринадцять осіб також утримувалися там. Для цілей присудження справедливої сатисфакції Суд вважав, що принаймні 166 громадян Грузії стали жертвами цієї адміністративної практики, відповідальною за яку визнано РФ й присудив одноразову суму в розмірі 2 697 500 євро (два мільйони шістсот дев’яносто сім тисяч п’ятсот євро) відшкодування моральної шкоди (§ 42 Рішення).

Суд зазначив, що з 44 заявлених жертв адміністративної практики катування грузинських військовополонених, утримуваних південноосетинськими силами в Цхінвалі між 8 і 17 серпня 2008 року, лише 13 із них були згадані в протоколі обміну військовополоненими, поданому державою-заявником, ще три особи померли під вартою. Немає доказів того, що решта 27 осіб зі списку справді були затримані південноосетинськими силами в Цхінвалі. Суд також підкреслив, що не виявив наявності адміністративної практики щодо катування грузинських військовополонених, утримуваних абхазькими силами. Таким чином, з метою присудження справедливої сатисфакції Суд вважає, що принаймні 16 громадян Грузії стали жертвами цієї адміністративної практики присудив одноразову суму у розмірі 640 000 євро (шістсот сорок тисяч євро) відшкодування моральної шкоди (§ 43 Рішення).

Щодо списку з 31 105 ймовірних жертв адміністративної практики перешкоджання поверненню громадян Грузії до їхніх відповідних домівок у Південній Осетії та Абхазії Суд підкреслив, що Уряд Грузії спочатку стверджував, що російська та де-факто влада Південної Осетії та Абхазії перешкодили поверненню до цих регіонів близько 23 000 вимушено переміщених грузин — близько 20 000 з Південної Осетії та близько 3 000 з Абхазії. Представники де-факто влади Південної Осетії також заявили під час слухань свідків, що 20 000 етнічних грузин не змогли повернутися до Південної Осетії. Цю цифру визнали й інші міжнародні організації. Суд вважав відповідно, що принаймні 23 000 громадян Грузії стали жертвами цієї адміністративної практики, відповідальною за яку визнано РФ й присудив Уряду-заявнику одноразову суму в розмірі 115 000 000 євро (сто п’ятнадцять мільйонів євро) відшкодування моральної шкоди (§ 44 Рішення).

Звертаючись до зобов’язань  РФ щодо проведення адекватного та ефективного розслідування фактів 723 смертей, які сталися під час активної фази військових дій або після припинення бойових дій, Суд зазначив, що, згідно з офіційними даними, представленими незабаром після закінчення збройного конфлікту, грузинська сторона втратила загалом 412 осіб — 170 військовослужбовців, чотирнадцять поліцейських і 228 цивільні особи. Таким чином, з метою присудження справедливої сатисфакції Суд дійшов висновку, що принаймні 412 громадян Грузії (замість 723, поданих Урядом-заявником) стали жертвами цієї адміністративної практики, відповідальною за яку визнано РФ й присудив одноразову суму у розмірі 8 240 000 євро (вісім мільйонів двісті сорок тисяч євро) як відшкодування моральної шкоди, заподіяної цій категорії жертв (§ 45 Рішення).

Частково розбіжна думка суддів Bošnjak, Pastor Vilanova, Wojtyczek, Serghides, Chanturia, Jelić, Sabato та Schembri Orland

Судді в цілому підтримали рішення Великої Палати, але виступили проти висновку Суду відкинути прохання Грузії про присудження справедливої компенсації 1408 жертвам адміністративної практики підпалів та пограбування будинків у “буферній зоні” (§ 2 Розбіжної думки). Судді вказали, що в основному рішенні Суд дійшов висновку, що він мав “достатні докази, щоб поза розумним сумнівом зробити висновок про те, що існувала адміністративна практика, яка суперечить статтям 2 і 8 Конвенції та статті 1 Протоколу № 1, яка стосується вбивства цивільних осіб та підпалу та пограбування будинків у грузинських селах у Південній Осетії та в “буферній зоні”” (§ 3-4 Розбіжної думки). Судді вважають, що єдиним обов’язком Уряду-заявника було подати список осіб, визначених як жертви цих порушень й Уряд Грузії подав до Суду список із 1960 окремих жертв таких порушень, їх прізвища, імена, дати народження, ідентифікаційні номери, а також зазначення порушених Конвенційних прав (статті 3 і 8 Конвенції та стаття 1 Протоколу № 1), а також численні показання свідків, які підтвердили факти підпалу та пограбування будинків деяких осіб зі списку (§ 5-6 Розбіжної думки).

Судді підкреслили, що у справі Грузія проти Росії (I) Суд виходив із припущення, що люди, названі у списку Уряду-заявника, можуть вважатися жертвами порушення Конвенції, за які Уряд-відповідач був визнаний відповідальним, а тягар доведення лежав на Уряді-відповідачі, щоб переконливо довести, що особи, які фігурують у списку, не мали статусу потерпілих (§ 7 Розбіжної думки). На думку Суду, обставини справи Грузія проти Росії (IІ) подібні до обставин справи Кіпр проти Туреччини, оскільки обидві стосуються порушень Конвенції, які були результатом військових операцій, проведених іноземними окупаційними державами. Коли походження порушень прав людини виникли через факт військової окупації як такої, Суд зазвичай приймає список жителів відповідних окупованих регіонів як достатню підставу для присудження справедливої сатисфакції, у тому числі стосовно порушень прав власності за статтею 1 Протоколу № 1, навіть без запиту будь-яких додаткових доказів від сторін (§ 8 Розбіжної думки). Хоча більшість суддів прийняла цей підхід щодо списку 23 тисяч вимушено переміщених громадян Грузії та присудила одноразову компенсацію моральної шкоди, цей підхід було визнано незастосовним до списку жертв підпалів і пограбувань будинків.

Судді зазначили, що шкодують, що “рішення більшості пішло на користь Уряду-відповідача, незважаючи на те, що останній не виконав свого зобов’язання надати всі необхідні засоби для Суду, як того вимагає стаття 38 Конвенції. Таке обструктивне ставлення не повинно приносити користь стороні, яка добровільно виходить із змагальної дискусії” (§ 9 Розбіжної думки). Такий підхід призвів до надмірного покарання потерпілих й якби Уряд-відповідач висловився у справі, але не обговорював питання про право власності потерпілих на зруйновані будинки, Суд, ймовірно, не брав би участь у розгляді питання про підтвердження права власності на ті самі будинки, тому “це сумно та незвичайно, що жертви караються більше у судовій процедурі, де одна зі сторін не виконала своїх зобов’язань, ніж у звичайній змагальній процедурі” (§ 10 Розбіжної думки).

Право 1408 жертв на повагу до свого житла згідно зі статтею 8 Конвенції, а також їхнє право на мирне користування своїм майном відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції, є не практичним і ефективним, а лише теоретичним і ілюзорним, якщо їм не надано справедливої сатисфакції, адже “є несправедливим для потерпілих, коли держава-відповідач може отримати вигоду від адміністративної практики підпалів і пограбування їхніх будинків через будь-які можливі ускладнення або невизначеність доказів, не отримавши вимоги виплатити справедливу сатисфакцію жертвам” (§ 11 Розбіжної думки).

Таким чином, присудження компенсації у міждержавних скаргах щодо збройних конфліктів ґрунтується на двох невід'ємних факторах: визнання Судом здійснення державою-відповідачем адміністративної практики порушення прав людини та наявність необхідних документів на підтвердження статусу жертви за конкретними статтями Конвенції. З рішень у справах щодо російської агресії в Грузії, та окремих думок суддів ЄСПЛ зокрема, вбачається, що методологія доказування статусу потерпілого може бути змінена в майбутньому на користь потерпілих. В майбутніх судових комунікаціях щодо міждержавних скарг, в тому числі України проти РФ, може уніфікуватися підхід Суду щодо імперативної вимоги надання документів потерпілих для підтвердження їх статусу, наприклад, таких як документація щодо підтвердження права власності. Проте, найголовнішим для держав-заявників залишається намагатися якомога повніше зібрати докази, керуючись сталими методологіями Суду, а також усвідомлювати та оперувати різними підходами щодо деяких аспектів доказування, та правильно посилатися на практику Суду.

[1] Cуд не визнав юрисдикції РФ щодо порушень прав людини, що сталися під час “хаосу активних бойових дій” (Грузія проти Росії (IІ), § 125-144), що викликало дискусії як серед суддів ЄСПЛ, так і серед науковців. Див. детальніше: Longobardo, M., & Wallace, S. (2022). The 2021 ECtHR Decision in Georgia v Russia (II) and the Application of Human Rights Law to Extraterritorial Hostilities. Israel Law Review, 55(2), 145-177. doi:10.1017/S0021223721000261.