Конфіденційність спілкування адвоката з клієнтом та важливість захисту цього права від свавільного втручання: позиція ЄСПЛ у справі Namazli v. Azerbaijan
Стислий виклад фактів
Заявник у справі є адвокатом. Він представляв свого Клієнта у національному кримінальному провадженні та у Європейському суді з прав людини. 10 серпня 2018 року Заявник пішов до в’язниці, де відбував покарання Клієнт, щоб зустрітися із ним та обговорити питання, пов’язані із справами Клієнта, які розглядаються Судом.
За словами Заявника, йому дозволили зустрітися з Клієнтом лише після того, як його документи перевірили на вході до колонії. Заявник заперечував проти перевірки його документів, стверджуючи, що це було незаконно, проте персонал колонії проігнорував його заперечення.
Під час зустрічі Заявник обговорив із Клієнтом деякі питання, а також отримав від Клієнта письмову заяву на п’яти сторінках для направлення до Суду.
Після закінчення зустрічі, коли Заявник збирався покинути в’язницю, працівники в’язниці піддали його особистому обшуку та знову перевірили його документи. Хоча заявник заперечував проти дій персоналу, вони проігнорували його заперечення. Під час перевірки його документів вони вилучили письмову заяву Клієнта, щоб показати її начальнику колонії. Приблизно через тридцять хвилин співробітники в’язниці повідомили Заявника, що вони не можуть повернути йому цю заяву за вказівкою начальника колонії. Про вилучення письмової заяви не було складено протоколу чи іншого документа.
11 серпня 2018 року Заявник подав скаргу до пенітенціарної служби Міністерства юстиції, стверджуючи, що працівники колонії незаконно піддали його документи перевірці на вході і виході з колонії та вилучили письмову заяву, яку йому дав його Клієнт. Заявник стверджував, що ці дії порушили його права як адвоката та його право на привілейоване спілкування з клієнтом.
Того ж дня заявник також подав скаргу до суду, де поскаржився на перевірку його документів і вилучення письмової заяви його Клієнта персоналом колонії. Зокрема, Заявник стверджував, що ці дії становили порушення принципу конфіденційності та були незаконними.
Листом від 11 вересня 2018 року пенітенціарна служба відповіла на скаргу Заявника, де проінформувала його, що його скаргу було розглянуто та що не було встановлено, що персонал колонії забрав будь-який документ, який належить Клієнту, або мало місце будь-яке втручання в конфіденційне спілкування Клієнта із Заявником.
З документів у матеріалах справи випливає, що 20 вересня 2018 року начальник колонії надіслав листа до суду у зв’язку зі скаргою Заявника, яка розглядалася у цьому суді. У листі начальник колонії зазначив, що 10 серпня 2018 року Заявник прибув до колонії, де він зустрівся із Клієнтом з 12:35 до 17:20 години; документи в портфелі Заявника не піддавалися цензурі, але портфель піддавався загальному огляду; жодної скарги чи заяви, яка була написана Клієнтом, працівники колонії не вилучали.
14 жовтня 2018 року Заявник звернувся до суду з клопотанням отримати відеозаписи з камер відеоспостереження, які розташовані на контрольно-пропускному пункті колонії, де проходила перевірка його документів і вилучення письмової заяви. Також Заявник просив суд заслухати його Клієнта як свідка. Окрім цього, Заявник оскаржив зміст листа начальника колонії від 20 вересня 2018 року, де зазначив, що у той день у нього не було з собою портфеля і він тримав документи в руках. Заявник повторив, що персонал колонії перевірив його документи, прочитав їх і вилучив письмову заяву Клієнта.
5 березня 2019 року суд першої інстанції постановив, що позов Заявника не може бути розглянутий, оскільки Заявник не надав суду жодних доказів на підтримку своїх тверджень про те, що відповідач піддав його документи цензурі та вилучив письмову заяву, надану йому його Клієнтом.
16 березня 2019 року Заявник оскаржив це рішення суду першої інстанції. 25 квітня 2019 року суд апеляційної інстанції відхилив апеляцію Заявника.
14 травня 2019 року Заявник подав касаційну скаргу, де повторив доводи своїх попередніх скарг. Заявник також зазначив, що суд не задовольнив його клопотання про отримання відеозаписів з камер на контрольно-пропускному пункті колонії та заслухати Клієнта як свідка.
16 липня 2019 року Верховний Суд відхилив касаційну скаргу Заявника. Суд постановив, що оскільки Заявник не надав жодних доказів на підтримку своїх тверджень про те, що відповідач піддав його документи цензурі та вилучив письмову заяву його Клієнта, суди нижчих інстанцій мали рацію у своїх рішеннях не розглядати скаргу по суті. Верховний Суд також зазначив, що клопотання Заявника про відеозаписи з камер відеоспостереження було відхилено судом першої інстанції, оскільки представник відповідача, який був присутній у судовому засіданні, заявив, що відеозаписи більше не доступні, оскільки вони були автоматично видалені через місяць. Крім того, Верховний Суд встановив, що Клієнт не міг надати допустимі свідчення, оскільки, як заявив сам Заявник, перевірка його документів і виїмка заяви відбулися не в присутності Клієнта, а на контрольно-пропускному пункті колонії.
Позиція сторін щодо ймовірного порушення статті 8 Конвенції
Заявник підтримав свою скаргу, де стверджував, що співробітники колонії перевірили його документи на вході та виході з в’язниці та вилучили письмову заяву, надану йому його Клієнтом. Ці дії становили втручання в його право на приватне життя та листування у значенні статті 8 Конвенції, яке не було здійснено згідно із законом. Заявник також стверджував, що перевірка його документів і виїмка заяви не переслідували жодної законної мети та не були виправданими (п. 31 Рішення).
Уряд стверджував, що речі Заявника були піддані огляду на вході та виході з колонії відповідно до законодавства, але жоден із його документів чи речей не був вилучений. Зокрема, вони заперечували доводи Заявника та вказували на те, що в матеріалах справи не було доказів на підтримку його твердження про вилучення письмової заяви, яку надав йому Клієнт (п. 32 Рішення).
Стосовно огляду речей Заявника Уряд стверджував, що цей огляд становив втручання в права Заявника за статтею 8 Конвенції. Втручання здійснювалося відповідно до закону, переслідувало законну мету та було необхідним у демократичному суспільстві. Уряд стверджував, що, згідно із приписами законодавства, адвокати не були включені до категорії осіб, які мають право входити до в’язниць без будь-яких перешкод і без попереднього повідомлення після пред’явлення свого професійного посвідчення. Перевірка осіб, які потрапляють до в’язниць, необхідна у демократичному суспільстві з міркувань об’єктивної безпеки з метою запобігання злочинам і безпорядкам (п. 33 Рішення).
Позиція Суду
Суд повторив про центральну роль адвокатської професії у відправленні правосуддя та підтриманні верховенства права. Суд зазначив, що свобода адвокатів здійснювати свою професію без невиправданих перешкод є важливою складовою демократичного суспільства та необхідною передумовою для ефективного виконання положень Конвенції, зокрема гарантій справедливого судового розгляду та права на особисту безпеку. Таким чином, переслідування або переслідування представників адвокатської професії вражає саму суть системи Конвенції (п. 35 Рішення).
Крім того, листування з адвокатами, незалежно від того, чи стосується воно запланованих чи незавершених проваджень, чи має загальний характер, у принципі є привілейованим відповідно до статті 8 Конвенції. Її регулярна перевірка, особливо окремими особами або органами влади, які можуть бути безпосередньо зацікавлені в темі, що міститься в ній, не відповідає принципам конфіденційності та професійних привілеїв, пов’язаних із відносинами між адвокатом та його клієнтом (п. 36 Рішення).
Конвенція не забороняє покладати на адвокатів певні зобов’язання, які можуть стосуватися їхніх відносин з клієнтами. Зокрема, це стосується випадків, коли знайдено достовірні докази участі адвоката у правопорушенні або у зв’язку з зусиллями по боротьбі з певною практикою. З огляду на це, однак, важливо забезпечити суворі рамки для таких заходів, оскільки адвокати займають важливу роль у відправленні правосуддя і можуть, через свою роль посередника між сторонами та судами, бути охарактеризовані як службовці права (п. 37 Рішення).
Застосування загальних принципів до цієї справи
У пп. 38-41 Рішення Суд висловив позицію стосовно того, чи було втручання.
Суд перш за все зазначив, що версії Заявника та Уряду відрізняються щодо твердження про те, що письмову заяву, надану Заявнику його Клієнтом, було вилучено персоналом колонії. Зокрема, хоча Заявник стверджував, що це сталося, Уряд стверджував, що жоден із документів або речей Заявника не був вилучений персоналом колонії. Однак, беручи до уваги пояснення сторін і документи, наявні в матеріалах справи, за конкретних обставин цієї справи Суд не вважає за необхідне вирішувати ці розбіжності, оскільки він вважає, що вони не впливають на основні питання, порушені в цій справі. Як раніше постановляв Суд, беручи до уваги, що Конвенція призначена для захисту прав, які є «практичними та ефективними», він повинен дивитися за зовнішній вигляд і досліджувати реальність оскаржуваної ситуації (п. 38 Рішення).
У зв’язку з цим Суд наголошує, що суть скарги Заявника полягає не в звичайній перевірці безпеки, яка проводиться ненав’язливо, із якою адвокат може зіткнутися під час входу до в’язниці, щоб відвідати свого клієнта, а у перевірці персоналом в’язниці документів адвоката до та після його зустрічі з клієнтом за відсутності будь-яких підозр у правопорушеннях (п. 39 Рішення).
Суд повторює, що будь-який захід – якщо він не відрізняється від обшуку за способом виконання та його практичним ефектом – становить, незалежно від його характеристики згідно з національним законодавством, втручання в права заявника за статтею 8 Конвенції. Суд зауважує, що у цій справі з листа начальника колонії від 20 вересня 2018 року випливає, що коли 10 серпня 2018 року Заявник прийшов до колонії, щоб зустрітися зі своїм Клієнтом, його документи піддалися загальному огляду на вході та виході з в’язниці. Уряд не стверджував, і Суд не бачить підстав вважати, що органи влади діяли на підставі будь-якої підозри, не кажучи вже про будь-які матеріальні докази протиправних дій Заявника, коли вони вирішили перевірити його документи до та після його зустрічі з клієнтом у в’язниці. Уряд погодився з тим, що речі заявника були перевірені на вході та виході з в’язниці, і що це становило втручання у права Заявника за статтею 8 Конвенції (п. 40 Рішення).
За цих обставин Суд вважає, що перевірка документів Заявника до та після його зустрічі з Клієнтом у в’язниці, незалежно від її класифікації згідно з національним законодавством, становила втручання в «приватне життя» та «листування» заявника у значенні частини 1 статті 8 Конвенції (п. 41 Рішення).
У пп. 42-54 Рішення Суд висловив позицію стосовно того, чи було втручання виправданим.
Суд зазначив, що таке втручання порушуватиме статтю 8 Конвенції, якщо воно не може бути виправдане згідно з пунктом 2 статті 8 як таке, що відповідає закону, переслідує одну чи більше законних цілей, перелічених у ньому, і є необхідним у демократичному суспільстві для досягнення відповідної мети або цілей (п. 42 Рішення).
Суд повторив, що згідно з його усталеною практикою формулювання «відповідно до закону» вимагає, щоб оскаржуваний захід мав певну основу в національному законодавстві та був сумісним з верховенством права, яке прямо згадується в преамбулі до Конвенції та є невід’ємним об’єктом і метою статті 8. Вираз «відповідно до закону» також стосується якості відповідного закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб і передбачуваним щодо його наслідків. Для того, щоб закон відповідав критерію передбачуваності, він повинен достатньо точно визначати умови, за яких може бути застосований захід, щоб дати можливість зацікавленим особам – якщо необхідно, за допомогою відповідних порад – регулювати свою поведінку (п. 43 Рішення).
Для того, щоб національне законодавство відповідало якісним вимогам, воно повинно забезпечувати певний правовий захист від свавільного втручання державних органів у права, гарантовані Конвенцією. Якщо б юридичний розсуд, наданий виконавчій владі у питаннях, які стосуються основоположних прав, виражався в термінах необмеженої влади, це б суперечило верховенству права – одному з основних принципів демократичного суспільства, який закріплений у Конвенції. Отже, закон має достатньо чітко вказати обсяг будь-якого такого дискреційного права та спосіб його використання (п. 44 Рішення).
Під час оцінки законності втручання та, зокрема, передбачуваності відповідного національного законодавства, Суд взяв до уваги як текст закону, так і те, як його застосовували та тлумачили національні органи влади. Практичне тлумачення та застосування закону національними судами має надавати особам захист від свавільного втручання (п. 45 Рішення).
Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначив, що національне законодавство не містить чітких положень про перевірку документів адвоката при вході та виході з в’язниці. Проте Уряд, очевидно, посилається на статтю Кодексу про виконання покарань (надалі – КВП), прочитану у світлі положень Правил відвідування в’язниць (надалі – Правила), як правову основу для втручання в права заявника. Зокрема, вони стверджували, що втручання було відповідно до закону, оскільки відповідно до національного законодавства адвокати не належали до категорії осіб, які мають право входити до в’язниць безперешкодно та без попереднього повідомлення при пред’явленні свого професійного посвідчення (п. 46 Рішення).
У зв’язку з цим Суд зауважив, що статті 7 і 17 Закону про адвокатів та адвокатську діяльність (надалі – Закон) чітко захищають привілей, наданий відносинам між адвокатом і клієнтом, та принцип конфіденційності, оскільки він застосовується до інформації та документів, отриманих адвокатом під час виконання його професійної діяльності. Суд також зазначив, що стаття 81 КВП, яка регулює зустрічі ув’язнених з адвокатами, передбачає, що адвокату дозволяється входити до в’язниці за пред’явленням його посвідчення особи та документів, що підтверджують його професійний статус (стаття 81.9), і не містить жодної вказівки на перевірку документів адвоката персоналом в’язниці. Проте стаття 75 КВП встановлює загальне правило, яке надає право персоналу пенітенціарної установи перевіряти людей, які входять і виходять, їхні речі та їхні транспортні засоби (стаття 75.5), не диференціюючи різні категорії людей і не уточнюючи, як слід проводити перевірку (п. 47 Рішення).
Суд зауважив, що у цій справі національні суди відмовилися розглядати скаргу Заявника щодо законності перевірки його документів по суті, і, здається, не існує жодної національної прецедентної практики, яка б роз’яснювала точне значення вищезазначених положень національного законодавства. Більше того, ні національні суди у своїх рішеннях, ні Уряд у своїх поданнях до Суду не надали жодних пояснень щодо того, як статті 7 і 17 Закону та стаття 81.9 КВП взаємодіють із загальними повноваженнями персоналу пенітенціарних установ оглядати людей, які входять і виходять, і їхні речі відповідно до статті 75.5 КВП (п. 48 Рішення)
Далі Суд припустив, що навіть якщо стаття 75.5 КВП, яка прочитана у світлі положень Правил, може забезпечити, як стверджує Уряд, правову основу для перевірки документів Заявника, яка мала місце у цій справі, Суд не вважає, що таке загальне положення відповідає вимогам якості закону у значенні статті 8 Конвенції (п. 49 Рішення).
У зв’язку з цим Суд звернув увагу на посилений захист, яким користуються обміни між адвокатами та їхніми клієнтами згідно зі статтею 8 Конвенції, а також на необхідність забезпечити суворі рамки для застосування будь-яких заходів у цьому контексті. Суд також підкреслив, що обшук є серйозним втручанням у права, передбачені статтею 8, і, відповідно, має ґрунтуватися на законі, який є особливо точним. Важливо мати чіткі, детальні правила, що встановлюють гарантії проти можливих зловживань або свавілля (п. 50 Рішення).
Однак стаття 75.5 КВП, прочитана у світлі положень Правил, не містить чіткої та детальної правової бази чи гарантій проти можливих зловживань чи свавілля. Навпаки, ці положення не проводять відмінностей між адвокатами ув’язнених та іншими відвідувачами, такими як члени сім’ї, і нехтують особливим статусом адвокатів під час відправлення правосуддя. Згідно з цими положеннями, персонал пенітенціарної установи міг на практиці здійснювати необмежену свободу дій щодо перевірки документів адвоката, який відвідує свого клієнта у в’язниці, і навіть не мав зобов’язання оголосити про будь-яку причину чи обґрунтування своїх рішень (п. 51 Рішення).
Суд зазначив, що таке тлумачення та застосування відповідного національного законодавства позбавить будь-якої сутності привілей, наданий відносинам «адвокат-клієнт», у контексті осіб, позбавлених волі. Зокрема, було б несумісним із повагою до конфіденційності спілкування між адвокатом та клієнтом, яка захищена статтею 8 Конвенції, якби перевірка документів адвоката до та після відвідування його чи її клієнта у в’язниці здійснювалася на розсуд персоналу пенітенціарної установи, як, здається, пропонував Уряд у цій справі (п. 52 Рішення).
Спираючись на вищезазначені міркування Суд дійшов висновку, що втручання, про яке йде мова, не було «відповідно до закону» у значенні пункту 2 статті 8 Конвенції. Відтак, зважаючи на цей висновок, Суд звільнився від необхідності перевіряти, чи переслідувало втручання будь-яку з законних цілей, згаданих у пункті 2 статті 8, і було необхідним у демократичному суспільстві (п. 53 Рішення).
За результатом розгляду справи Суд встановив, що мало місце порушення статті 8 Конвенції.