Процедура встановлення батьківства: біологічні факти проти юридичної презумпції. Позиція ЄСПЛ у справі Vagdalt v. Hungary

 

Стислий виклад фактів

 

Протягом 2000-2005 років Заявник перебував у позашлюбних стосунках із ОСОБА_1 (надалі – Матір), яка на той час була одружена з ОСОБА_2 (надалі – Чоловік). 27 вересня 2002 року Матір народила дівчинку (надалі – Дитина).

Дитина була вписана в реєстр народження як дочка Матері та її Чоловіка відповідно до статті 35 Закону № IV від 1952 року про шлюб, сім’ю та опіку, який був чинний на той час (надалі – «старий Закон про сім’ю»). Це положення встановлювало юридичну презумпцію того, що батьком дитини, яка народжена у шлюбі, є чоловік матері.

Заявник підтримував регулярні контакти з Дитиною до 2005 року, доки його стосунки із Матір’ю не закінчилися.

 

Перше провадження щодо спростування батьківства Чоловіка

 

Оскільки за законом Заявник не мав права порушувати справу від свого імені, 8 травня 2006 року він звернувся до органу опіки та піклування з проханням призначити Дитині опікуна ad litem (термін, який використовується для позначення когось, призначеного судом, щоб зробити щось для іншої особи, коли ця особа не в змозі зробити це сама – ред.), щоб опікун міг подати позов з метою спростування батьківства Чоловіка.

Запит Заявника було відхилено адміністративними органами на тій підставі, що сімейний стан Дитини було врегульовано, і спростування батьківства Чоловіка не відповідало інтересам Дитини.

У ході судового перегляду Верховний Суд скасував це рішення та передав справу до органу опіки та піклування.

12 серпня 2008 року у відновленому адміністративному провадженні орган опіки та піклування другої інстанції призначив Дитині опікуна ad litem з метою відкриття провадження щодо з’ясування сімейного стану Дитини. Орган опіки та піклування встановив, спираючись на висновки експертів-психологів, що Дитина мала емоційну прихильність до Заявника та усвідомлювала, що Заявник вважає себе її батьком. Той факт, що відносини між Заявником та Матір’ю погіршилися, негативно вплинув на Дитину, а невизначеність її походження могла негативно вплинути на її особистий розвиток. Згідно з висновками експертів, у найкращих інтересах Дитини було з’ясувати ці невизначеності. Орган опіки та піклування підтримав ці висновки та постановив, що здоровий розвиток Дитини потребує з’ясування її походження відповідно до частини 2 статті 1 старого Закону про сім’ю.

Обидва Чоловік та Матір подали клопотання про судовий перегляд цього рішення. Заявнику було дозволено взяти участь у провадженні у якості учасника справи на стороні Органу опіки та піклування.

3 березня 2009 року регіональний суд відхилив клопотання Чоловіка і Матері. Суд узяв до уваги той факт, що Дитина жила в стабільному сімейному оточенні, і розпад її сім’ї міг мати травмуючий вплив на Дитину. Однак існували фактичні елементи, які підтверджували твердження Заявника про те, що він був батьком Дитини, а Дитина була обізнана про невизначеність її сімейного статусу. Суд встановив, що постійні конфлікти та протиріччя шкодять Дитині, і необхідно з’ясувати, хто її батько.

Чоловік та Матір подали клопотання про перегляд до Верховного Суду. Своїм рішенням від 26 січня 2010 року Верховний Суд залишив адміністративне рішення без змін. Суд пояснив, що відповідно до старого Закону про сім’ю провадження щодо з’ясування сімейного статусу дитини може бути розпочато лише за виняткових обставин опікуном ad litem, якщо провадження відповідає найкращим інтересам дитини. Верховний Суд зазначив, що було встановлено, що проведення цього провадження у цій справі відповідає найкращим інтересам Дитини.

Паралельно, 2 грудня 2008 року опікун ad litem, призначений органом Опіки та піклування, подав позов до районного суду, вимагаючи спростування батьківства Чоловіка. Заявник брав участь у провадженні як свідок.

22 листопада 2010 року на підставі аналізу ДНК, який підтвердив, що Заявник був біологічним батьком Дитини, районний суд скасував батьківство Чоловіка і постановив видалити його ім’я з Реєстру цивільних станів як батька Дитини.

13 квітня 2011 року рішення було підтримано в апеляції регіональним судом. Спираючись на це рішення, рішенням орган, відповідальний за питання цивільного стану, виключив ім’я Чоловіка з Реєстру цивільних станів як батька Дитини.

13 травня 2011 року Заявник порушив адміністративне провадження щодо врегулювання сімейного статусу дитини.

27 липня 2011 року Орган опіки припинив провадження, оскільки на той момент було з’ясовано батьківство Дитини. Це рішення було підтримано адміністративним органом другої інстанції 23 вересня 2011 року та Високим судом 13 січня 2012 року. Заявник подав клопотання про перегляд, яке було відхилено Верховним Судом без будь-якого розгляду по суті на тій підставі, що рішення щодо припинення провадження не підлягали перегляду.

 

Заяви про встановлення батьківства

 

23 травня 2011 року Заявник подав заяву про встановлення батьківства щодо Дитини у відділі реєстрації актів цивільного стану. За відсутності згоди Матері Заявник не був зареєстрований як батько Дитини у книзі реєстрації актів цивільного стану. Після виключення місцевих органів влади з провадження через упередженість 1 червня 2011 року Заявник повторно звернувся із заявою до іншого відділу реєстрації актів цивільного стану, який був призначений для ведення провадження.

3 червня 2011 року Чоловік також подав до місцевого державного нотаріуса заяву про встановлення батьківства щодо Дитини за згодою Матері. Вочевидь, у зв’язку з виключенням цих місцевих органів влади, реєстраційне бюро іншого міста (того ж, куди Заявник повторно звернувся із заявою; див. попередній абзац) було призначено для проведення цього провадження.

7 липня 2011 року реєстратор цього іншого міста знову зазначив Чоловіка як батька Дитини у реєстрі. Оскільки жоден із цих заходів не становив адміністративного рішення, Заявник не мав законного способу оскаржити їх, і його скарги з цього приводу були відхилені.

Подальший запит Заявника до регіональної прокуратури щодо оскарження заяви Чоловіка про встановлення батьківства було відхилено 9 березня 2016 року через відсутність будь-яких ознак зловживання. 9 травня 2016 року Генеральна прокуратура повідомила Заявника про те, що не було законних засобів для перегляду цього рішення.

13 липня 2011 року Заявник подав заяву про кримінальне правопорушення до місцевого відділу поліції, стверджуючи, що заява Чоловіка про встановлення батьківства від 3 червня 2011 року є підробкою офіційних документів.

Поліція припинила розслідування, встановивши, що оскаржувана поведінка не містить кримінального правопорушення. Було постановлено, що, згідно з прецедентною практикою, реєстратор не був зобов’язаний досліджувати факти біологічного походження дитини. Отже, заява про встановлення батьківства була дійсною, навіть якщо було очевидно, що дитина не була біологічною дитиною заявника. 9 березня 2012 року районна прокуратура залишила рішення без змін.

8 травня 2012 року районна прокуратура відхилила скаргу Заявника щодо ймовірного зловживання службовим становищем з боку реєстратора.

 

Процедура встановлення батьківства Заявника

 

4 листопада 2011 року Заявник звернувся до окружного органу опіки з проханням дізнатися, чи відповідає зміна сімейного статусу Дитини її найкращим інтересам. 31 січня 2012 року орган опіки та піклування відхилив запит та зазначив, що Дитина жила в стабільному сімейному оточенні і що зміна її сімейного статусу не відповідала б її найкращим інтересам; отже, жодне провадження з цього приводу не проводилося. Це рішення було скасовано органом другої інстанції, а справу направлено на новий розгляд.

Інший орган опіки, призначений для проведення відновленого провадження в першій інстанції, 21 листопада 2012 року встановив, що провадження відповідатиме інтересам Дитини, і призначив опікуна ad litem для Дитини, який подав до окружного суду цивільний позов про оскарження батьківства Чоловіка. Орган опіки та піклування вважав, що хоча Дитина жила в емоційно та фінансово адекватних обставинах, протиріччя та тривожна інформація про її походження негативно вплинули на її психіку та серйозно загрожували її емоційному розвитку. Дитина знала таємниці щодо її сімейного статусу і тому була збентежена, особливо тому, що до трирічного віку вона виховувалась з ідеєю, що Заявник був її батьком.

Орган опіки та піклування другої інстанції залишив рішення в силі. Проте, 18 вересня 2013 року у ході судового розгляду це рішення органу опіки та піклування другої інстанції було скасовано, а справу знову було передано до адміністративного органу першої інстанції. У світлі рішення суду орган опіки та піклування наказав опікуну ad litem відкликати свій цивільний позов.

Заявник звернувся до Верховного Суду з клопотанням про перегляд рішення суду. 28 травня 2014 року Верховний Суд підтримав Заявника та залишив без змін рішення органу опіки та піклування другої інстанції, встановивши, що в найкращих інтересах Дитини буде з’ясування її біологічного походження та проведення провадження у зв’язку з цим.

18 серпня 2014 року на підставі рішення Верховного Суду орган опіки призначив опікуна ad litem з метою порушення справи про анулювання батьківства Чоловіка та встановлення батьківства Заявника.

28 травня 2015 року опікун ad litem порушив провадження з метою встановлення батьківства Заявника. Опікун не порушував справи для оскарження батьківства Чоловіка.

24 липня 2015 року районний суд визнав Заявника батьком Дитини. Після апеляції, поданої Матір’ю як стороною, яка вступила у справу, Вищий суд скасував рішення першої інстанції. Він відхилив позов і припинив провадження, встановивши, що статус батька було встановлено на підставі заяви про батьківство, зробленої Чоловіком 3 червня 2011 року. Провадження щодо встановлення батьківства дитини могло бути розпочато лише за наявності вакантного статусу батька. У відповідь на аргументи Заявника суд другої інстанції вказав, що, незважаючи на чіткий мандат від органу опіки та піклування від 18 серпня 2014 року, опікун ad litem не порушив провадження проти Чоловіка про анулювання його батьківства, а тому це питання не могло бути розглянуте у судовому провадженні. 27 січня 2017 року Верховний Суд залишив це рішення в силі. 25 вересня 2018 року Конституційний суд відхилив конституційну скаргу Заявника на тій підставі, що конституційна скарга не могла бути подана на відповідні судові рішення.

 

Друге провадження щодо спростування батьківства Чоловіка

 

31 березня 2017 року опікун ad litem, який представляє Дитину, порушив справу проти Чоловіка про визнання батьківства останнього недійсним. Заявник не був стороною в цьому провадженні.

14 лютого 2018 року районний суд відхилив позов як прострочений. Суд постановив, що після того, як 15 березня 2014 року набрав чинності новий Цивільний кодекс, який скасував старий Закон про сім’ю, позов про визнання батьківства неповнолітньою дитиною може бути подано до досягнення нею трирічного віку або, якщо дитині стало відомо про причини оскарження батьківства пізніше, протягом одного року з дати, коли вона дізналася про ці факти.

На думку суду, оскільки Дитина був позивачем у провадженні, точкою відліку однорічного строку було 18 серпня 2014 року, коли орган опіки та піклування призначив опікуна ad litem. Таким чином, позов від 31 березня 2017 року був поданий із пропущенням строку давності. Суд зазначив, що провадження щодо встановлення батьківства Заявника щодо Дитини не перервало перебігу однорічного строку, оскільки вони мали інший предмет. 26 червня 2018 року Високий суд залишив це рішення в силі.

 

Подальші провадження

 

У 2018 році Заявник порушив цивільний позов проти Дитини та Матері для встановлення свого батьківства. На дату останньої інформації, яка доступна ЄСПЛ (17 лютого 2023 року), розгляд цих проваджень тривав.

 

Позиція сторін щодо ймовірного порушення статті 8 Конвенції

 

 

Позиція Заявника

 

Заявник стверджував, що низка рішень про відмову в його проханнях щодо юридичного встановлення його батьківства щодо Дитини та неможливість для нього оскаржити заяву про батьківство, зроблену Чоловіком, порушували його право на повагу до його сімейного та приватного життя (п. 42 Рішення).

Заявник зазначив, що остаточне рішення суду виключило те, що Чоловік був біологічним батьком Дитини, але національні органи влади не виконали цього рішення. Таким чином, втручання в його право на сімейне життя не було здійснено «відповідно до закону» (п. 43 Рішення).

Більше того, державні органи не вжили всіх необхідних заходів, які вони могли вжити у межах провадження щодо реєстрації батьківства. По-перше, вони не виконали остаточне судове рішення і не зареєстрували Заявника як батька Дитини. По-друге, вони перереєстрували Чоловіка як батька Дитини на підставі його явно неправдивої заяви про батьківство, оскільки таку заяву міг зробити лише біологічний батько дитини. По-третє, органи влади діяли недобросовісно, ​​і, по-четверте, вони створили ситуацію, коли біологічні факти не можуть переважати над юридичною презумпцією, навіть якщо ця юридична презумпція суперечить встановленим фактам (п. 44 Рішення).

Заявник також стверджував, що у нього не було законних засобів оскаржити батьківство Чоловіка, а його власна заява про батьківство залежала від схвалення Матір’ю. Відсутність доступу до провадження для встановлення його батьківства саме по собі слід було розглядати як порушення статті 8. Більше того, не існувало вказівок щодо того, як відповідні органи мали використовувати свої дискреційні повноваження під час ухвалення рішення про порушення провадження щодо встановлення батьківства (п. 45 Рішення).

​​Крім того, поведінка опікунів ad litem, призначених для відкриття провадження, була неналежною. Що стосується судових рішень, Заявник стверджував, що відповідні суди ніколи не здійснювали належне встановлення балансу інтересів, а відхиляли всі позови щодо з’ясування сімейного статусу Дитини, посилаючись на заяву Чоловіка про встановлення батьківства (п. 46 Рішення).

 

Позиція Уряду

 

Уряд стверджував, що, беручи до уваги межі розсуду, які надані Державам-членам щодо сприяння возз’єднанню батьків та їх дитини, у справі Заявника не було порушення статті 8 Конвенції. Національні органи влади зробили все можливе, щоб зареєструвати батьківство Заявника (п. 47 Рішення).

Уряд зазначив, що якщо батьківство було встановлено до набрання чинності новим Цивільним кодексом, старий Закон про сім’ю застосовувався до позовів, які оскаржують презумпцію батьківства. За системою старого Закону про сім’ю, заява про батьківство, подана третьою особою, мала перевагу над батьківством, встановленим судовим рішенням. Заява про встановлення батьківства, зроблена за згодою Матері, набула повної сили без будь-якого подальшого судового рішення, навіть якщо судовий розгляд ще не завершився. Після того, як статус батька було заповнено в реєстрі через заяву про батьківство, неможливим було робити подальші заяви щодо тієї самої дитини (п. 48 Рішення).

Новий Цивільний кодекс, який набув чинності 15 березня 2014 року, вніс зміни до цих норм, згідно з якими заява про встановлення батьківства може набути повної сили лише за умови відсутності судового розгляду щодо батьківства дитини. Якби справа Заявника підпадала під дію нового Цивільного кодексу, його позов про встановлення батьківства не був би визнаний неприйнятним (п. 49 Рішення).

 

Позиція Суду

 

У цій справі, де Заявник скаржився на те, що було неможливо оскаржити заяву про батьківство, зроблену іншим чоловіком, і встановити його власне батьківство щодо Дитини, яка була визнана його біологічною дитиною, Суд вважає доцільним розглянути скаргу з точки зору позитивних зобов’язань держави за статтею 8 Конвенції (п. 50 Рішення).

Суд вважає, що в його роль не входить абстрактно з’ясовувати сумісність рішень угорського законодавчого органу зі статтею 8 Конвенції та вирішувати, чи може та за яких умов особа, яка стверджує, що є біологічним батьком дитини, мати право оскаржувати юридичну презумпцію батьківства чоловіка. Суд повинен визначити, чи був у цій справі досягнутий справедливий баланс між конкуруючими інтересами, які розглядаються, і чи був процес прийняття рішення в цілому справедливим та забезпечив Заявнику необхідний захист його інтересів, гарантований статтею 8 (п. 51 Рішення).

Суд перш за все зазначає, що протягом 2006-2018 років відбулася низка проваджень з метою з’ясування батьківського статусу щодо Дитини. Суд вважає, що ці провадження взаємопов’язані в оцінці того, чи національні органи влади забезпечили Заявникові повагу до його сімейного життя, на яку він має право згідно з Конвенцією (п. 52 Рішення).

Суд зауважує, що угорське законодавство не передбачало можливості для чоловіка, який стверджував, що є біологічним батьком дитини, та чиє батьківство було встановлено через юридичну презумпцію чи визнання, безпосередньо оскаржувати батьківство. Така процедура може бути ініційована опікуном ad litem, якщо орган опіки та піклування визнає, що в найкращих інтересах дитини буде дізнатися про її батьківство та з’ясувати її сімейний статус. Таким чином, національні органи влади мали дискреційні повноваження, спрямовані на захист найкращих інтересів дитини, а також на баланс інтересів як дитини, так і передбачуваного біологічного батька. Суд зазначив, що у попередніх рішеннях уже постановив, що такі дискреційні повноваження у сфері позовів про встановлення батьківства, передбачені старим угорським Законом про сім’ю, самі по собі не суперечать гарантіям, які містяться в статті 8 Конвенції (п. 53 Рішення).

Більше того, Суд раніше розглядав низку справ, у яких заявники хотіли або оскаржити батьківство, або встановити його, що були відхилені відповідними національними органами після розгляду фактичних обставин і встановлення балансу, який, хоч і стисло, враховував різні інтереси, пов’язані з приділенням особливої ​​уваги потребам дитини. В інших справах Суд встановив, що відхилення позовів заявників щодо встановлення батьківства не порушувало необхідного справедливого балансу згідно зі статтею 8 Конвенції, оскільки вони ґрунтувалися на таких міркуваннях, як наявність у дитини переваги раніше встановленого походження, необхідність збереження стабільності та безперервності у стосунках дітей, де існувала усталена соціальна реальність, у якій вони процвітали, або той факт, що задоволення таких прохань не відповідало б найкращим інтересам дитини з інших причин (п. 54 Рішення).

Однак цю справу слід відрізняти від описаних вище ситуацій. Суд не може залишити поза увагою той факт, що у цій справі погляд Заявника щодо того, що було б у найкращих інтересах дитини, було підтримано національними органами влади. Як орган опіки, так і національні суди детально перевіряли, чи відповідає провадження щодо встановлення батьківства найкращим інтересам дитини, перш ніж дозволити ініціювати таке провадження (п. 55 Рішення).

Суд визнає, що національні органи влади взяли до уваги відповідні обставини, включаючи сімейну ситуацію та оточення дитини, її стосунки із Заявником та її інтереси у з’ясуванні її сімейного статусу. Вони ретельно збалансували ці елементи, надали детальні причини своїх висновків і підсумували, що невизначеність щодо її походження була шкідливою та негативно вплинула на розвиток Дитини. Суд не бачить підстав ставити під сумнів твердження національних органів влади про те, що проведення провадження щодо встановлення батьківства служило найкращим інтересам дитини. Він також зазначив про те, що раніше вже визнав, що особа має життєво важливий інтерес, захищений Конвенцією, в отриманні інформації, необхідної для розкриття правди про важливий аспект її особистості та для усунення будь-якої невизначеності у цьому відношенні (п. 56 Рішення).

Таким чином, залишається з’ясувати, чи спосіб, у який національні органи здійснювали провадження з метою з’ясування батьківського статусу Дитини, забезпечив Заявнику можливість розгляду його справи та врахування його особистих обставин (п. 57 Рішення).

Стосовно того, як було здійснено провадження щодо встановлення батьківства, Суд зауважує, що після того, як походження Дитини було встановлено за допомогою тесту ДНК, Заявник прагнув негайно зареєструвати своє батьківство. Приблизно через місяць після того, як відповідна інформація була встановлена ​​остаточним рішенням суду, він зробив заяву про встановлення батьківства щодо Дитини. Однак національне законодавство не дозволяло йому робити це без згоди матері, навіть якщо це відповідало б найкращим інтересам дитини. Заявник також не мав жодного правового засобу, який міг би виправити відмову матері. Навпаки, органи влади знову зареєстрували Чоловіка батьком дитини, незважаючи на те, що його заява про батьківство суперечила встановленим фактам (п. 58 Рішення).

Суд взяв до уваги висновок прокуратури про те, що згідно з угорським законодавством реєстратор не повинен перевіряти батьківство Дитини під час того, як знову реєстрував Чоловіка як її батька. Проте він не може ігнорувати той факт, що національні органи влади повинні були повністю знати про остаточне судове рішення щодо біологічного походження дитини, та той факт, що Заявник сам зробив заяву про встановлення батьківства щодо Дитини, але вони вирішили пропустити ці обставини (п. 58 Рішення).

Такий підхід також фактично виключав будь-яку подальшу можливість для Заявника визнати його батьківство, незважаючи на встановлений біологічний факт, що він був батьком дитини. По-перше, йому не дозволили порушити адміністративне провадження щодо врегулювання сімейного стану дитини, оскільки статус батька Дитини був заповнений у реєстрі. По-друге, його звернення до органу опіки та піклування про подання позову про встановлення батьківства також не дало жодних результатів (п. 59 Рішення).

Стосовно цього другого провадження Суд зазначає, що у справі Заявника його повноваження встановлювати стосунки зі своєю дитиною були обмежені статтею 43 старого Закону про сім’ю. Хоча це положення могло забезпечити інтереси презюмованих батьків, воно не стосувалося осіб, які, як у ситуації із Заявником, були доведені як біологічний батько дитини, статус батька якої не залишився вакантним у реєстрі. Лише якщо орган опіки та піклування визначив, що з’ясування її сімейного статусу відповідає інтересам дитини, призначався опікун ad litem для відкриття провадження від імені дитини (п. 60 Рішення).

Суд зауважив, що незважаючи на попередній висновок про те, що з’ясування батьківства відповідало інтересам Дитини, національні органи влади провели нове оцінювання цього питання. Національні органи влади не можна критикувати за розгляд питання про те, чи можуть інтереси дитини переважати над інтересами Заявника, перш ніж вживати будь-яких дій, оскільки це провадження було явно спрямоване на баланс інтересів дитини та інтересів біологічного батька. У цьому відношенні Суд наголосив, що нова оцінка найкращих інтересів дитини дала той самий результат, що й раніше, національні органи влади дійшли висновку, що невизначеність і суперечлива інформація про її походження негативно вплинули на психіку та емоційний розвиток Дитини, що вимагало з’ясування її сімейного статусу (п. 61 Рішення).

Тим не менш, Суд із занепокоєнням зазначив, що національним органам влади знадобилося три роки, щоб заново вирішити питання про найкращі інтереси дитини та призначити та доручити опікуну ad litem, який представляє інтереси дитини, розпочати провадження щодо анулювання батьківства Чоловіка та встановлення батьківства Заявника (п. 62 Рішення).

Крім того, опікун мав би подати позов про оскарження батьківства Чоловіка, але не зробив цього, нехтуючи вказівками органу опіки. Через цю бездіяльність його позов про реєстрацію батьківства Заявника був неминуче невдалим і був відхилений на тій підставі, що статус батька дитини був заповнений у реєстрі актів цивільного стану (п. 63 Рішення).

У зв’язку з цим Суд зазначив, що суди повторювали у своїх рішеннях, що самого факту юридичного визнання батьківства іншим Чоловіком було достатньо, щоб відмовити в проханні про визнання біологічного батьківства Заявника, незалежно від фактичних обставин заяви Чоловіка про батьківство. Суди не враховували той факт, що батьківство Дитини було встановлено рішенням суду, яке набрало законної сили, і не повинно було ставитися під сумнів (п. 64 Рішення).

Суд також зауважив, що подальша спроба виправити бездіяльність опікуна виявилася марною, оскільки через встановлений законом строк для оскарження батьківства презюмованого батька новий позов опікуна щодо оскарження батьківства Чоловіка, поданий від імені Дитини, був визнаний таким, що поданий із пропущенням строку давності, без будь-якого вивчення конкретних обставин справи (п. 65 Рішення).

Що стосується дії встановленого законом строку у справі Заявника, Суд зазначив, що раніше він розрізняв ситуації, коли строки, передбачені національним законодавством для подання позову про встановлення батьківства, мали абсолютний і жорсткий характер, від тих, коли національне законодавство дозволяло продовжувати ці строки, якщо відповідні факти не були відомі до їхнього спливу. У принципі, і стаття 43(6) старого Закону про сім’ю, і стаття 4:111 нового Цивільного кодексу підпадають під другий сценарій, оскільки вони дозволяють оскаржувати презумпцію батьківства протягом одного року з дати, коли відповідна особа дізналася про факти, що підтверджують таке оскарження. Однак, оскільки ці положення не передбачали будь-якого іншого виправдання пропуску строку, вони не охоплювали ситуацію Заявника, коли цивільний позов було оголошено простроченим через упущення з боку опікуна, призначеного Державою (п. 66 Рішення).

У зв’язку із цим Суд вважав за необхідне повторити, що відповідальність Держави за Конвенцією може виникати щодо дій усіх її органів, агентів і службовців. Суд переконався, що це міркування стосується опікуна ad litem, призначеного представляти Дитину. Він вважає, що цей опікун мав використати всі юридичні засоби, необхідні для врегулювання сімейного статусу Дитини. Не зробивши цього вчасно, тобто до спливу відповідного строку, він фактично позбавив Заявника можливості встановити правові відносини зі своєю дитиною (п. 67 Рішення).

Підсумовуючи, Суд визнав, що національне законодавство містило певні гарантії, які дозволяли розглядати всі інтереси до прийняття будь-якого рішення про порушення провадження, яке могло б вплинути на сімейний статус дитини (п. 68 Рішення).

Однак за конкретних обставин цієї справи мало уваги було приділено практичному застосуванню цих гарантій щодо Заявника, і, здається, розгляд його справи органами влади не забезпечив належної уваги до його прав та інтересів. Крім того, Суд із занепокоєнням відзначив кількість повернень, які скасовували попередні висновки, рішення, які були явно несумісними з фактичним підґрунтям конкретної справи, і, нарешті, поведінку опікуна ad litem, який нехтував попередніми вказівками, особливо в світлі відсутності будь-якої прямо доступної процедури, за допомогою якої Заявник міг би домагатися встановлення свого законного батьківства. Водночас затримки у провадженні неминуче зменшили й остаточно знищили будь-яку перспективу його успішного завершення (п. 69 Рішення).

Розглянувши те, яким чином усі ці елементи разом узяті вплинули на ситуацію Заявника, Суд дійшов висновку, що, навіть беручи до уваги межі розсуду, залишені Державі, вона не змогла забезпечити заявникові повагу до його сімейного життя, на яку він має право згідно з Конвенцією (п. 70 Рішення).

За результатом розгляду справи Суд встановив, що мало місце порушення статті 8 Конвенції.