19 травня 2003 року, після податкової перевірки, Податкове управління Щецина видало два рішення про арешт активів Заявника для забезпечення сплати акцизних податкових зобовʼязань його підприємства за кілька місяців 2002 та 2003 років. При попередній оцінці ці зобовʼязання були розраховані на суму 708 372 польських злотих (163 067 євро за офіційним обмінним курсом Національного банку Польщі на відповідну дату).

У рішеннях містилась наступна оцінка активів, що належать підприємству Заявника, згідно з повідомленням у грудні 2002 року. Вартість основних засобів підприємства була оцінена у 203 327 злотих (46 805 євро). Основні засоби складалися з будівель та офісів, машин та обладнання, а також транспортних засобів. Вартість поточних активів підприємства була оцінена у 1 750 848 злотих (403 045 євро). Ці активи складалися із запасів товарів на продаж; платежів, що належать до сплати за продаж, податків, мита та соціального страхування; та коштів у розмірі 221 840 злотих (51 067 євро). Власний капітал Заявника був оцінений у 609 734 злотих (140 360 євро). Податкова служба провела подальші розрахунки боргів, позик та прибутків Заявника за минулі роки, а також ліквідності його бізнесу. На основі всіх цих елементів було зроблено висновок, що бізнес Заявника не зможе генерувати достатній прибуток для сплати акцизного податку, який оцінювався, і що існує ризик того, що Заявник ухилиться від сплати цього податкового зобовʼязання після його настання.

26 травня 2003 року Заявник оскаржив ці рішення на тій підставі, що не було правових підстав для арешту його активів, оскільки його майбутніх зобовʼязань щодо акцизного податку не існувало, і не було ризику, що у разі встановлення таких зобовʼязань він їх не погасить.

Заходи, призначені на основі вищезазначених рішень, були: заморожування двох банківських рахунків підприємства; арешт шести автомобілів підприємства, включаючи транспортні засоби доставки; та встановлення іпотеки на чотири обʼєкти нерухомості, що належать Заявнику.

6 червня 2003 року Заявник просив замінити ці заходи встановленням іпотеки на два різні обʼєкти нерухомості, що належать йому.

5 серпня 2003 року керівник податкової служби, частково задовольнивши клопотання Заявника, скасував захід щодо одного банківського рахунку та встановив іпотеку на дві нерухомості, зазначені Заявником, вартість яких була оцінена в 180 000 злотих (41 256 євро).

5 серпня 2003 року Податкова служба Щецина видала два рішення про відхилення апеляцій на рішення від 19 травня 2003 року. Вона зазначила, зокрема, що в рішеннях податкова служба провела ретельний фінансово-економічний аналіз ділової ситуації Заявника, що призвело до висновку, що вартість основних фондів підприємства становить лише 10% від його загальних активів і є меншою за суму можливого акцизного зобовʼязання.

Податкові зобов'язання

21 серпня 2003 року Податкова служба Щецина винесла девʼять рішень, якими встановлювалися зобовʼязання підприємства з акцизного податку протягом кількох місяців 2002 та 2003 років. Податкова служба вважала, що, оскільки підприємство продавало сигарети, на яких не було зазначено максимальну ціну, воно було зобовʼязане сплатити акцизний податок відповідно до статті 37(7) та (8) Закону про податок на додану вартість та акцизний податок від 8 січня 1993 року (надалі – Закон про акцизний податок 1993 року).

Загальна сума зобовʼязання зі сплати акцизного податку становила 803 754 злотих (184 622 євро).

Як було встановлено цивільним судом, 17 листопада 2003 року Щецинська митниця відхилила клопотання Заявника про відстрочення виконання девʼяти оскаржених ним рішень. 28 жовтня 2003 року керівник податкової служби відхилив заперечення, подане Заявником, проти арешту його активів та активів його бізнесу на підставі девʼяти рішень від 21 серпня 2003 року.

2 серпня 2004 року рішення податкової служби були підтримані Щецинською митною палатою.

Уряд стверджував, що поки тривало апеляційне провадження, 19 липня 2005 року Регіональний адміністративний суд зупинив виконання трьох рішень, а 14 березня 2006 року – виконання шести рішень, виданих у справі Заявника. Копії цих рішень не були надіслані до Суду.

24 квітня 2006 року Щецинська митна палата скасувала всі свої рішення від 2 серпня 2004 року, встановивши, що вони порушують матеріальне право. Ці рішення призвели до подвійного оподаткування товарів, проданих Заявником. Таким чином, вони суперечили статті 38(2)(2a) Закону про ПДВ та статті 12(1)(4) Постанови Міністра фінансів від 22 березня 2002 року про акцизний податок (надалі – Постанова 2002 року). Митна палата також зазначила, що не існує правових підстав для стягнення акцизного податку з продавців, які торгують товарами, за які акцизний податок повинні були сплатити самі податкові органи.

Уряд стверджував, що того ж дня Щецинська митна палата видала рішення, яким встановила переплату, здійснену підприємством Заявника. Копія цього рішення не була надана Суду.

25 травня 2006 року Регіональний адміністративний суд припинив провадження. Він постановив, що з огляду на рішення від 24 квітня 2006 року, якими оскаржувані рішення були скасовані, немає підстав для продовження розгляду апеляції Заявника.

Цивільне провадження про відшкодування за незаконні податкові рішення

15 січня 2009 року Заявник подав цивільний позов про відшкодування збитків проти Державного казначейства відповідно до положень Цивільного кодексу, який регулює цивільну відповідальність держави за шкоду, завдану незаконними діями та рішеннями. Він вимагав 790 839 злотих (187 191 євро) за прибуток, втрачений його підприємством у період з травня 2003 року по червень 2006 року. Він стверджував, що шкода виникла внаслідок заморожування банківських рахунків підприємства та арешту іншого майна; і що ці заходи, які були вжиті на підставі незаконних рішень органів влади, перешкоджали йому вести свій бізнес у вищезгаданий період.

27 квітня 2010 року Щецинський регіональний суд присудив Заявнику компенсацію у розмірі 759 999 злотих (183 132 євро за розрахунком Заявника на основі офіційного середньомісячного обмінного курсу Національного банку за квітень 2010 року).

Національний суд встановив, що Заявник зазнав шкоди через неможливість продовжувати свою підприємницьку діяльність. По-перше, його підприємство було змушене сплатити податок, який не мав бути сплачений. По-друге, без банківського рахунку та транспортних засобів, які були вилучені, Заявник не міг продовжувати ведення свого бізнесу.

Щоб розрахувати суму зазначеної шкоди, суд переглянув записи підприємства та декларації Заявника про податок на прибуток підприємств та фізичних осіб з 1999 року. Документи показали, що підприємство Заявника зазнало збитків, а обсяг продажів знизився після вилучення активів. Суд також врахував звіт та усні пояснення призначеного судом експерта, який оцінив збитки Заявника у 768 328 злотих за період тридцяти восьми місяців. Проте суд оскаржив цю суму, зазначивши, що податкові рішення, про які йде мова, вплинули на його підприємницьку діяльність з травня 2003 року до квітня 2006 року включно, тобто протягом тридцяти шести місяців.

Суд потім підтвердив, що шкода, завдана Заявнику, виникла внаслідок низки рішень, прийнятих під час податкового провадження, описаного вище. Зокрема, без рішення від 2 серпня 2004 року, яке призвело до заморожування банківських рахунків Заявника, він би зміг продовжувати вести свій бізнес.

Зрештою, національний суд не мав сумнівів у тому, що рішення від 21 серпня 2003 року та 2 серпня 2004 року не відповідали закону у значенні статті 417 Цивільного кодексу, чинного до 1 вересня 2004 року. Суд також посилався на визнання податковою службою того, що рішеннями було порушено пункт 38(2)(2a) Закону про ПДВ та пункт 12(1)(4) Постанови 2002 року.

З огляду на вищезазначені міркування, національний суд постановив, що правові умови, які стаття 417 Цивільного кодексу повʼязує з цивільною відповідальністю держави, а саме: наявність шкоди, незаконне рішення, видане при здійсненні державних повноважень, та причинно-наслідковий звʼязок між рішенням та шкодою, були виконані.

Державне казначейство подало апеляцію на це рішення. По-перше, воно стверджувало, що оскаржувані податкові рішення не були явно незаконними, оскільки положення про звільнення сигарет від акцизного податку призвели до серйозних розбіжностей у їх застосуванні. Таким чином, суд першої інстанції не кваліфікував «незаконність», необхідну для застосування частини 1 статті 417 Цивільного кодексу. По-друге, стверджувалося, що суд першої інстанції помилився у розрахунку збитків. Зокрема, у своїх усних поясненнях призначений судом експерт завищив збитки за один із відповідних років.

22 грудня 2010 року Щецинський апеляційний суд задовольнив апеляцію, подану Державним казначейством, та відхилив позов Заявника.

Апеляційний суд погодився з судом першої інстанції, що джерелом шкоди, завданої Заявнику, було рішення від 2 серпня 2004 року. Апеляційний суд не зробив жодних інших висновків щодо зазначеної шкоди чи причинно-наслідкового звʼязку.

Потім він підтвердив, що рішення від 24 квітня 2006 року є постановою про незаконність, як того вимагає частина 2 статті 417-1 Цивільного кодексу.

Апеляційний суд потім детально розкрив аргумент Державного казначейства про те, що існували серйозні розбіжності в тлумаченні положень, що регулюють питання про те, чи були сигарети, продані Заявником у пачках, придбаних у адміністративних правоохоронних органів та не позначених індивідуальною роздрібною ціною, звільнені від акцизного податку відповідно до Постанови Міністра фінансів 2002 року.

Було зазначено, що у своїх двох постановах повного складу (від 1 червня 2007 року та 19 лютого 2009 року) Верховний адміністративний суд, розглянувши правові питання, повʼязані з проблемою, порушеною у цій справі, зрештою висловив різні правові погляди. Це, на думку апеляційного суду, свідчить про те, що питання мало складний характер і що воно спричинило труднощі в тлумаченні.

Апеляційний суд дійшов висновку, що тому податкова служба мала право обрати одне з цих тлумачень. Як наслідок, правова помилка з боку податкової служби не мала явного характеру, який би робив оскаржуване рішення незаконним. Щоб виникла цивільна відповідальність держави, правова помилка мала бути кваліфікованою (класифікованою), суттєвою та очевидною. Заявника було зобовʼязано покрити судові витрати на загальну суму 26 205 злотих (приблизно 6 566 євро).

16 листопада 2011 року Верховний Суд відмовив у розгляді касаційної скарги, поданої Заявником.

Стверджуване порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції

Заявник скаржився відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції, що його бізнес зазнав серйозних збитків через податкові рішення, які були визнані незаконними до того, як він подав свою заяву до ЄСПЛ. Відповідна шкода не була відшкодована. Цивільний суд, відхиляючи позов Заявника про компенсацію матеріальної шкоди, застосував закон таким чином, що непропорційно захищав Державне казначейство від позовів, поданих приватними особами. В результаті, чинні положення, що гарантують право на компенсацію шкоди, завданої незаконними діями держави, стали в його випадку неефективними та ілюзорними. Загалом, на Заявника було покладено надмірний індивідуальний тягар (п. 54 Рішення).

Прийнятність

Попереднє заперечення Уряду

Уряд висунув попереднє заперечення, стверджуючи, що заява є несумісною ratione materiae з Конвенцією (п. 56 Рішення).

Позиція Уряду

Уряд стверджував, що Заявник не мав жодного права власності, активу, законного очікування чи суттєвого інтересу, які б підпадали під захист статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Зокрема, вони стверджували, що позитивне рішення суду першої інстанції, яке зрештою було скасовано в апеляційному порядку, не надало Заявнику жодного права власності, яке б підпадало під захист статті 1 Першого протоколу (п. 57 Рішення).

Позиція Заявника

Заявник стверджував, що його право на отримання компенсації за шкоду, завдану його бізнесу, не виникло зі сприятливого рішення суду першої інстанції, а радше виникло з серйозних, негативних та непропорційних наслідків оскаржуваних податкових рішень до їх визнання недійсними. Ці наслідки були визнані національним судом, навіть незважаючи на те, що позов Заявника про компенсацію зрештою не був задоволений (п. 58 Рішення).

Заявник стверджував, що рішення суду першої інстанції мало значення, оскільки воно підтверджувало, що причинно-наслідковий звʼязок та інші умови цивільної відповідальності держави були виконані за обставин його справи. Він наголосив, що існування оскаржуваних незаконних рішень, завдана шкода та причинно-наслідковий звʼязок між ними були безперечними. Заявник по суті стверджував, що оскільки втручання в його право на мирне користування майном було безперечним, він мав законне очікування, що вимога про відшкодування збитків, яка згідно із законом виникла внаслідок цього втручання, буде задоволена (п. 59 Рішення).

Оцінка Суду

Загальні принципи

ЄСПЛ повторив, що стаття 1 Першого протоколу, яка гарантує право на захист власності, містить три окремі правила: перше правило, викладене в першому реченні першого пункту, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння власністю; друге правило, що міститься в другому реченні першого пункту, охоплює позбавлення майна та підпорядковує його певним умовам; третє правило, викладене в другому пункті, визнає, що Договірні Держави мають право, серед іншого, контролювати використання майна відповідно до загальних інтересів. Однак ці три правила не є «різними» в тому сенсі, що вони не пов’язані між собою. Друге та третє правила стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном, і тому їх слід тлумачити у світлі загального принципу, викладеного в першому правилі (п. 60 Рішення).

Вилучення майна в контексті судового провадження зазвичай стосується контролю за використанням майна, що підпадає під дію другого пункту статті 1 Першого протоколу. Те саме стосується збитків у бізнесі, що виникли внаслідок загальних обмежень на продаж певного товару або внаслідок відкликання індивідуальної ліцензії. Суд також визнав, що існував контроль над використанням майна, коли компанія-заявник, втративши можливості на ринку, зазнала зниження вартості свого підприємства (п. 61 Рішення).

Незалежно від вищезазначеного, за певних обставин «законне очікування» отримання «активу» також може користуватися захистом статті 1 Першого протоколу. Таким чином, якщо майновий інтерес має характер вимоги, особа, якій він належить, може вважатися такою, що має «законне очікування», якщо для цього інтересу є достатні підстави в національному законодавстві, наприклад, якщо існує усталена судова практика національних судів, яка підтверджує його існування (п. 62 Рішення).

Однак не можна стверджувати, що законне очікування виникає, коли існує спір щодо правильного тлумачення та застосування національного законодавства, і аргументи Заявника згодом відхиляються національними судами (п. 63 Рішення).

У цьому звʼязку, тлумачення та застосування національного законодавства, перш за все, належить національним органам влади, і зокрема судам. Юрисдикція ЄСПЛ перевіряти, чи правильно тлумачилося та застосовувалося національне законодавство, є обмеженою, і його функція не полягає в тому, щоб замінювати національні суди; радше, його роль полягає в тому, щоб забезпечити, щоб рішення цих судів не були свавільними або іншим чином явно необґрунтованими (п. 64 Рішення).

Застосування цих принципів до цієї справи

У цій справі заперечення Уряду щодо неприйнятності зосереджувалося на нібито відсутності законного очікування отримання сприятливого рішення щодо компенсації за втрату бізнесу (п. 65 Рішення).

Аргумент Заявника, у свою чергу, ґрунтувався як на доктрині контролю за використанням майна, так і на доктрині законних очікувань. Таким чином, Заявник стверджував, що його право власності випливає головним чином зі шкоди, якої він зазнав, а саме зі збитків, що виникли внаслідок незаконних податкових рішень щодо його бізнесу та внаслідок арешту його майна. У звʼязку з цим Заявник розрахував прибуток, який його бізнес нібито втратив у період з травня 2003 року по червень 2006 року, тобто протягом часу, коли його права власності щодо активів його бізнесу та його власних приватних активів були порушені рішеннями про застосування тимчасових заходів арешту (від 19 травня 2003 року) та наступними рішеннями, що стосуються його зобовʼязань щодо акцизного податку (від 21 серпня 2003 року та 2 серпня 2004 року). Таким чином, у національному суді Заявник стверджував, що йому було завдано матеріальної шкоди у розмірі приблизно 190 403 євро (розраховано за обмінним курсом січня 2009 року). Крім того, Заявник по суті стверджував, що він мав законне очікування на отримання компенсації, оскільки його цивільний позов відповідав усім юридичним вимогам (п. 66 Рішення).

ЄСПЛ повторив, що стаття 1 Першого протоколу застосовується лише до існуючого майна особи та не створює права на придбання власності. Майбутні доходи не можуть вважатися «майном», якщо вони вже не були зароблені або точно не підлягають сплаті. З огляду на це, ЄСПЛ не має жодних сумнівів у тому, що законні підприємницькі та майнові права Заявника були порушені обмеженнями, накладеними низкою рішень податкових органів на використання активів, що належать бізнесу Заявника, та його власних приватних активів. З цією метою ЄСПЛ неодноразово постановляв, що будь-яке вилучення тягне за собою шкоду. Більш конкретно, ЄСПЛ також постановив, що вилучення, яке встановлює тимчасове обмеження на розпорядження майном Заявника, повʼязаним з його законним бізнесом, неминуче впливає на здатність цього бізнесу нормально функціонувати. З такого стану справ неявним є те, що бізнес Заявника також зазнав шкоди своїй економічній вартості, репутації та клієнтурі, які були вільно набуті протягом років його підприємницької діяльності. Існування такої шкоди було фактично підтверджено цивільним судом першої інстанції, навіть попри те, що це питання не розглядалося далі судами вищої інстанції з огляду на аргументи, висунуті відповідачем в апеляції (п. 67 Рішення).

З огляду на вищезазначені міркування та свою усталену судову практику, як описано вище, ЄСПЛ вважає, що інтереси Заявника підпадають під права, захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (п. 68 Рішення).

Висновок щодо прийнятності

З вищезазначених міркувань випливає, що заяву не можна відхилити як несумісну ratione materiae з положеннями Конвенції або Протоколів до неї (п. 69 Рішення).

ЄСПЛ зазначив, що ця скарга не є явно необґрунтованою у значенні частини 3 (a) статті 35 Конвенції, а також не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому її слід оголосити прийнятною (п. 70 Рішення).

Суть стверджуваного порушення

Позиції сторін

Позиція Заявника

Заявник стверджував, що встановлення іпотеки на його нерухоме майно, заморожування банківських рахунків його підприємства та арешт його автомобілів, а також стягнення податкових зобовʼязань, що було дозволено в рамках податкового провадження, визнаного незаконним, порушили його підприємницьку діяльність до такої міри, що його підприємство зазнало серйозних збитків (п. 71 Рішення).

Заявник стверджував, що тягар, який він мав нести, був надмірним. По-перше, фінансові інтереси держави були б достатньо забезпечені шляхом накладення іпотеки лише на його нерухоме майно, оскільки його вартість була у багато разів вищою за вартість оскаржуваних податкових зобовʼязань. По-друге, заходи не були скасовані якомога швидше, як стверджував Уряд. Дійсно, якби податкові органи могли до будь-якої гармонізації Верховним адміністративним судом дійти висновку, що оскаржуване податкове рішення було незаконним, вони мали б скасувати відповідні заходи набагато раніше, тоді як насправді вони залишалися чинними цілих три роки. По-третє, шкода, завдана бізнесу Заявника, не була відшкодована через різке обмеження відповідальності Державного казначейства перед приватними особами. Таким чином, можливість вимагати компенсації була теоретичною та неефективною. Вимога щодо того, щоб незаконність була кричущою або явною, що було субʼєктивною кваліфікацією, залишала занадто багато неперевірюваних повноважень та можливості для свавілля з боку національного суду, який розглядав справу (п. 72 Рішення).

Позиція Уряду

Уряд стверджував, що існує ефективна правова база для відшкодування будь-якої шкоди, завданої незаконними рішеннями державних органів (п. 73 Рішення).

Однак рішення, що визначали податкові зобовʼязання Заявника, не були незаконними як такі, а радше були помилковими через юридичну помилку, що виникла внаслідок існування двох суперечливих ліній тлумачення податкового законодавства. Подальша гармонізація судового тлумачення Верховним адміністративним судом у 2007 та 2009 роках не зробила попередні податкові рішення незаконними лише тому, що вони дотримувалися тлумачення, яке було чинним на той час (п. 74 Рішення).

Крім того, запровадження заходів було виправдано, як обґрунтовано у відповідних рішеннях, необхідністю захисту інтересів Державного казначейства та тим, що вартість основних фондів підприємства Заявника була недостатньою для покриття його податкових зобовʼязань, і існував ризик того, що він їх не виконає (п. 75 Рішення).

Уряд також стверджував, що оскаржувані заходи не були непропорційно обтяжливими для Заявника. Вартість забезпечених предметів відображала суму його зобовʼязань щодо акцизного податку. Виконання заходів було частково зупинено у 2005 та 2006 роках. Відразу після визнання заходів недійсними було видано рішення, яким було визнано, що Заявник переплатив свій податок (п. 76 Рішення).

Загалом, Уряд стверджував, що національні органи влади досягли справедливого балансу між індивідуальними інтересами Заявника та суспільними інтересами у цій справі (п. 77 Рішення).

Позиція Третьої сторони

Гельсінський фонд з прав людини (надалі – Фонд) стверджував, що система польського податкового законодавства базується на механізмі самооцінки податків. Іншими словами, платник податків зобовʼязаний на основі чинного податкового законодавства визначити, чи зобовʼязаний він чи вона сплатити податок і скільки, та сплатити відповідну суму податковим органам. На думку Фонду, система самооцінки в поєднанні з конституційним принципом верховенства права та принципом довіри до держави вимагає, щоб податкове законодавство було узгодженим, достатньо конкретним, стабільним, функціональним та чітко структурованим (п. 78 Рішення).

На думку Фонду, податкове законодавство Польщі не відповідало цим вимогам; воно було складним і важким для тлумачення. Щороку податкові органи видавали офіційні тлумачення різних податкових положень стосовно 33 000 індивідуальних заяв. У 2008-2016 роках було видано майже 302 000 таких офіційних податкових тлумачень. Такий високий попит на податкові тлумачення довів, що податкове законодавство було дуже неоднозначним для платників податків. Більше того, податкове законодавство було непередбачуваним і постійно змінювалося. Наприклад, протягом семи років після набрання чинності Закону про ПДВ (2004-2011) було змінено 698 положень, включаючи один розділ, який змінювався чотирнадцять разів. Тільки у 2013 році Закон про ПДВ змінювався шість разів. Він був знову змінений у 2016 році, оскільки набули чинності 1784 сторінки нового законодавства, що безпосередньо регулює податкові питання (п. 79 Рішення).

Фонд також стверджував, що платники податків не бажають подавати позови проти держави за незаконні податкові рішення через високі витрати та малі шанси на успіх таких проваджень. Вони надали статистику, яка показує, що між 2010 і 2016 роками польські суди розглянули 112 позовів про компенсацію за незаконні податкові рішення. Девʼяносто чотири з цих справ були виграні Державним казначейством (п. 80 Рішення).

Оцінка Суду

Загальні принципи

У контексті втручання у права власності перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу полягає в тому, щоб воно було законним: другий пункт визнає, що держави мають право контролювати використання власності шляхом забезпечення дотримання «законів». Це означає, що втручання має відповідати внутрішньому законодавству, а сам закон має бути достатньої якості, щоб заявник міг передбачити наслідки своєї поведінки. Що стосується дотримання національного законодавства, Суд має обмежені повноваження в цьому відношенні, оскільки це питання, яке переважно належить до компетенції національних судів (п. 81 Рішення).

Крім того, незалежно від того, чи аналізується справа з точки зору позитивного обовʼязку держави, чи з точки зору втручання державного органу, яке потребує обґрунтування, критерії, що застосовуються, не відрізняються за суттю. Зокрема, необхідно враховувати справедливий баланс, який має бути встановлений між конкуруючими інтересами окремої особи та суспільства в цілому. Також вірно, що цілі, згадані у статті 1 Першого протоколу, можуть мати певне значення при оцінці того, чи було досягнуто балансу між вимогами суспільних інтересів та основоположним правом заявника на власність. В обох випадках держава має певну свободу розсуду у визначенні заходів, які необхідно вжити для забезпечення дотримання Конвенції (п. 82 Рішення).

Позитивні зобовʼязання, що випливають зі статті 1 Першого протоколу, можуть передбачати вжиття заходів, необхідних для захисту прав власності, особливо коли існує прямий звʼязок між заходами, яких заявник може законно очікувати від органів влади, та ефективним користуванням своїм майном, навіть у випадках, що стосуються судових процесів між приватними субʼєктами. Це означає, зокрема, що держави зобовʼязані забезпечити судовий механізм для ефективного врегулювання майнових спорів та забезпечити дотримання цих механізмів процесуальними та матеріальними гарантіями, закріпленими в Конвенції. Цей принцип застосовується з ще більшою силою, коли сама держава перебуває у спорі з особою (п. 83 Рішення).

Право на компенсацію не є невідʼємною частиною другого пункту статті 1 Першого протоколу до Конвенції щодо контролю за використанням майна. З цього випливає, що у випадку, коли йдеться про захід, що контролює використання майна, відсутність компенсації сама по собі не є достатньою для того, щоб вважатися порушенням статті 1 Першого протоколу. Однак це фактор, який слід враховувати при визначенні того, чи було досягнуто справедливого балансу. Наприклад, у справі, в якій органи влади вилучили та зберігали рухоме майно як речові докази у кримінальному провадженні, ЄСПЛ вважав, що – у контексті статті 13, взятої разом зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції – національне законодавство повинно передбачати можливість порушення провадження проти держави та вимагати компенсації за будь-яку шкоду, завдану внаслідок нездатності органів влади підтримувати рухоме майно в безпеці та в досить хорошому стані. Це особливо стосується випадків, коли саме втручання визнається незаконним (п. 84 Рішення).

Застосування вищезазначених принципів до цієї справи

ЄСПЛ зазначив, що ця заява стосується низки обмежень, запроваджених після рішень про застосування тимчасових заходів арешту (від 19 травня 2003 року) та наступних рішень щодо акцизних податкових зобовʼязань Заявника (від 21 серпня 2003 року та 2 серпня 2004 року). Ці обмеження вплинули на здійснення Заявником прав власності на активи його бізнесу та його власні приватні активи та, як стверджував Заявник, завдали йому вимірної матеріальної шкоди (втрати бізнесу). Рішення про податкові зобовʼязання, про які йде мова, пізніше були визнані незаконними та скасовані (п. 85 Рішення).

Уряд стверджував, що рішення, що визначали податкові зобовʼязання Заявника, не були незаконними як такі, а радше були помилковими через правову помилку, що виникла внаслідок існування двох суперечливих ліній тлумачення національного законодавства. Пізніше Верховний адміністративний суд узгодив національну практику, але на той час початковий результат податкового провадження відображав одне із судових тлумачень відповідних положень про акцизний податок. Заявник, з іншого боку, стверджував, що рішення, якими було встановлено його зобовʼязання зі сплати акцизного податку, були незаконними, незалежно від існування різних судових тлумачень відповідних положень; фактично, оскаржувані рішення були визнані недійсними до узгодження практики. Більше того, він по суті стверджував, що відповідне законодавство про зобовʼязання зі сплати акцизного податку не було чітким. Таким чином, ЄСПЛ взяв до уваги розбіжні позиції Сторін щодо законності втручання (п. 86 Рішення).

ЄСПЛ вважав важливим повторити, що у цій справі заходи, що передбачали арешт майна Заявника, мали на меті забезпечити сплату акцизного податку, що належить його підприємству. Його податкові зобовʼязання спочатку розглядалися (починаючи з 19 травня 2003 року), а згодом були встановлені та набули чинності в результаті девʼяти рішень, виданих податковими органами першої та другої інстанцій (починаючи з 21 серпня 2003 року). Заходи залишалися чинними (ймовірно, з поступовим призупиненням виконання у 2005 році та на початку 2006 року) до 24 квітня 2006 року, коли оскаржувані податкові рішення щодо акцизних податкових зобовʼязань Заявника були скасовані (п. 87 Рішення).

За обставин цієї справи ЄСПЛ вважає, що обмеження права Заявника на мирне користування своїм майном саме по собі не підлягає критиці, особливо з огляду на переслідувану законну мету та межі розсуду, надані другим пунктом статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Однак ризик такої системи полягає в тому, що вона може необґрунтовано обмежити здатність Заявника розпоряджатися своїм майном, особливо якщо провадження затягується, як це було в цій справі. Крім того, ЄСПЛ не переконаний, що національні органи влади достатньо розглянули можливість вжиття менш навʼязливих заходів щодо майна Заявника (п. 88 Рішення).

ЄСПЛ також зазначив, що суд першої інстанції задовольнив позов Заявника та присудив компенсацію в розмірі, близькому до того, якого він вимагав. Національний суд, враховуючи висновок експерта, постановив, що після заморожування його банківського рахунку та арешту його транспортних засобів Заявник не зміг продовжувати вести свій бізнес та зазнав значних збитків. Цей суд також врахував, що серед численних рішень, виданих органами влади, починаючи з 19 травня 2003 року, саме рішення Щецинської митної палати від 2 серпня 2004 року мало фатальні наслідки для бізнесу Заявника. Це рішення призвело до заморожування банківських рахунків Заявника та фактично перешкоджало його діловим операціям (п. 89 Рішення).

Суд вважає, що, незважаючи на остаточне скасування цього рішення апеляційним судом, висновок щодо фактів, зроблений судом першої інстанції, свідчить про те, що Заявник дійсно зазнав значної матеріальної шкоди, і що ця шкода була безпосередньо спричинена заходами, санкціонованими різними державними органами (п. 90 Рішення).

Таким чином, Заявник був змушений нести значні фінансові наслідки розбіжної практики державних органів, тоді як держава повинна нести відповідальність за помилки або бездіяльність, що виникли в результаті їхніх дій (п. 91 Рішення).

З огляду на вищезазначені міркування, ЄСПЛ вважає, що обмеження, накладені на особисте та комерційне майно Заявника протягом трьох років, становили для нього індивідуальний та надмірний тягар, порушуючи «справедливий баланс», який має бути встановлений між захистом права власності та вимогами загальних інтересів (п. 92 Рішення).

Отже, мало місце порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

поширити інформацію