У січні 2003 року проти Заявника, якого звинуватили у шахрайстві, було порушено кримінальну справу у звʼязку з діями, вчиненими ним на посаді менеджера банку у 1993 та 1994 роках (відома в Чеській Республіці як справа «H‑system»). У грудні 2004 року прокурор офіційно висунув йому звинувачення у цьому злочині, а справу розглядав Празький міський суд (надалі – «кримінальний суд» або «суд»). Оскільки субʼєктивний елемент шахрайства, тобто той факт, що дії Заявника були умисними та заздалегідь спланованими, не міг бути встановлений, кримінальний суд змінив правову кваліфікацію правопорушення на неналежне управління чужим майном.

У своєму рішенні від 9 січня 2009 року кримінальний суд зазначив, що встановлені факти «дозволяють зробити висновок про те, що Заявник (разом з іншими особами) вчинив злочин неналежного управління чужим майном». Однак, оскільки пʼятирічний строк давності за це правопорушення минув до предʼявлення Заявнику звинувачення, а наявних доказів було недостатньо для того, щоб кваліфікувати його дії як шахрайство, за яке Кримінальний кодекс встановив десятирічний строк давності, суд припинив кримінальне провадження за строком давності.

Прокурор оскаржив це рішення, і воно було скасовано 4 листопада 2009 року. Справу було передано до кримінального суду, який 23 липня 2010 року знову вирішив, що кримінальне провадження проти Заявника має бути припинене за строком давності. Посилавшись на вищезазначені заяви, зроблені у своєму рішенні від 9 січня 2009 року, які він повторив на сторінках 100-101 свого рішення від 23 липня 2010 року, кримінальний суд переглянув питання про те, чи може Заявник бути притягнутий до відповідальності за шахрайство, і дійшов висновку, що він не може. Це сталося тому, що твердження прокурора про те, що Заявник з самого початку діяв з шахрайським наміром і домовився з іншими правопорушниками про способи здійснення шахрайства, не могли бути доведені. На сторінках 137 та 141 свого рішення суд зазначив, що дії Заявника можна кваліфікувати лише як неналежне управління чужим майном, щодо якого пʼятирічний строк давності минув до предʼявлення йому звинувачень.

Заявника було повідомлено, що якщо він протягом трьох днів з моменту повідомлення про рішення від 23 липня 2010 року заявить, що наполягає на розгляді справи, кримінальне провадження проти нього буде продовжено. Ця процедура передбачає, що особа звертається з клопотанням про продовження розгляду кримінальних обвинувачень, незважаючи на те, що строк їхньої давності сплив. Якщо таке клопотання подається, провадження продовжується, і робиться висновок про винуватість чи невинуватість. Заявник не скористався цією можливістю. Апеляцію прокурора на рішення суду було відхилено судом вищої інстанції 9 березня 2011 року.

Процедури щодо компенсації згідно із Законом про відповідальність держави

У жовтні 2011 року Заявник подав скаргу відповідно до статті 14 Закону про відповідальність держави до Міністерства юстиції, вимагаючи компенсації за судові витрати, понесені ним у вищезгаданому кримінальному провадженні, та за повʼязану з цим втрату доходу.

У квітні 2012 року Міністерство визнало позов необґрунтованим, враховуючи, що законодавча вимога щодо рішення, яке було скасовано або змінено через його незаконність, не була виконана у цій справі. Заявник також не перебував у ситуації, яка, згідно із судовою практикою, прирівнювалася до незаконного рішення про висунення обвинувачення, тобто в ситуації, коли кримінальне переслідування було припинено з підстав, відмінних від тих, що зазначені у статті 12 Закону про відповідальність держави, а саме тому, що обвинувачений не вчинив інкримінованих дій, або коли він чи вона були виправдані, і таким чином слід вважати таким, що не вчинив правопорушення. Однак у цій справі кримінальне переслідування Заявника було припинено через сплив строку давності, а не через те, що він не вчинив дій, за які було порушено кримінальне переслідування. Також слід зазначити, що Заявник не просив про продовження кримінального переслідування проти нього, тим самим позбавивши себе можливості бути виправданим, що зробило б його кримінальне переслідування незаконним.

21 травня 2012 року Заявник подав позов про компенсацію до Районного суду Праги 2, наголошуючи на тому, що його було притягнуто до відповідальності за шахрайство, яке не було доведено, і що його вина не була встановлена жодним судовим рішенням.

27 листопада 2013 року районний суд відхилив позов Заявника. Визнаючи, що його кримінальне переслідування не призвело до остаточного обвинувального вироку, через що рішення про порушення цього переслідування можна формально вважати скасованим через його незаконність, суд, посилаючись на «чіткі» заяви кримінального суду на сторінках 100-101 та 141 його рішення від 23 липня 2010 року, вважав, що хоча кримінальне переслідування Заявника було припинено через закінчення строку давності, не було сумнівів у тому, що він скоїв діяння, яке відповідає складовим ознакам правопорушення неналежного управління чужим майном. У цьому контексті цивільний суд послався на рішення від 17 вересня 2012 року, в якому Верховний Суд постановив, що, хоча закінчення строку давності означає припинення кримінальної відповідальності правопорушника, враховуючи, що потреба в кримінально-правовому реагуванні на правопорушення поступово зменшується з часом, ця обставина не може мати жодного впливу на той факт, що певна особа вчинила юридично осудне діяння. У такій ситуації Верховний Суд вважав за доцільне застосувати статтю Закону про відповідальність держави, відповідно до якої компенсація не може бути надана особі, кримінальне переслідування якої було припинено на тій підставі, що вона не несе кримінальної відповідальності за скоєне правопорушення. Дійсно, плин часу не може означати, що особу, яка, згідно з висновками кримінального провадження, вчинила правопорушення, слід вважати особою, поведінка якої була вільною від будь-якої протиправності, і якій слід отримати компенсацію за те, що її було притягнуто до відповідальності.

Заявник подав апеляцію, оскаржуючи розширене тлумачення цивільним судом статті 12 Закону про відповідальність держави, яке фактично створило нову підставу для відмови у компенсації. Він вважав, що для того, щоб мати змогу стверджувати, що він скоїв правопорушення неналежного управління чужим майном, цивільний суд був би зобовʼязаний, як мінімум, повторно розглянути всі докази, зібрані кримінальним судом.

28 квітня 2014 року Празький муніципальний суд залишив у силі рішення від 27 листопада 2013 року, підтвердивши висновок про те, що стаття 12 Закону про відповідальність держави повинна застосовуватися per analogiam, оскільки сам факт закінчення строку давності не означає, що рішення про порушення кримінального переслідування було незаконним. Суд також зазначив, що Заявник не домагався продовження кримінального провадження проти нього та вирішення питання про його винуватість, що дозволило б йому у разі виправдання вимагати компенсації. Оскільки він не скористався цією можливістю, зі статті 12(1)(b) Закону про відповідальність держави можна було лише per analogiam зробити висновок, що він не мав права на компенсацію через те, що його кримінальне переслідування було припинено за строком давності. Дійсно, якби Заявник наполягав на продовженні кримінального провадження, він мав би можливість довести (наприклад, шляхом виправдувального вироку), що рішення про порушення кримінального переслідування було незаконним. Такого висновку можна було дійти навіть без посилання на обґрунтування рішення кримінального суду від 23 липня 2010 року, в якому цей суд постановив, що Заявник скоїв правопорушення неналежного управління чужим майном. У цьому відношенні Муніципальний суд погодився із запереченням Заявника про те, що, хоча цивільний суд був би повʼязаний рішенням компетентних органів про скоєння правопорушення, у цій справі такого рішення щодо його вини та покарання не було.

Заявник подав апеляцію з питань права, оскаржуючи тлумачення Муніципального суду, згідно з яким «незаконне рішення» могло бути прийнято лише за умови, що він просив про продовження кримінального провадження проти нього та отримав рішення на свою користь (наприклад, виправдувальний вирок). На його думку, незаконність рішення про порушення кримінальної справи випливає саме з того факту, що це рішення було прийнято після закінчення строку давності. Навіть якби він наполягав на продовженні кримінального провадження та отримав виправдувальний вирок, початкове рішення про порушення кримінальної справи не було б скасовано.

11 лютого 2015 року Верховний Суд відхилив апеляцію Зявника з питань права як неприйнятну. Він зазначив, що відповідно до Закону про відповідальність держави, компенсація може бути присуджена особі, кримінальне переслідування щодо якої було припинено на тій підставі, що вона не вчинила правопорушення (зазвичай, як передбачено статтею Кримінально-процесуального кодексу, (а) коли не було сумнівів, що діяння не мало місце, (b) коли діяння не є правопорушенням, або (c) коли не було встановлено, що діяння було скоєно особою, яка притягується до відповідальності).

З іншого боку, у випадках, коли кримінальне переслідування було припинено з протилежним висновком, а саме, що особа, яка притягується до відповідальності, вчинила осудне діяння, яке кваліфікується як кримінальний злочин, присудження компенсації було виключено статтею 12(2)(b) та (c) Закону про відповідальність держави на тій підставі, що це суперечило б добрим моральним нормам. На думку Верховного Суду, у цьому відношенні не мало значення, чи відбулася якась зміна в юридичній кваліфікації, оскільки оскаржуване діяння в будь-якому випадку залишилося тим самим, і будь-яка вимога про компенсацію може бути повʼязана лише з діянням, за яке особу було притягнуто до відповідальності.

Фундаментальним питанням, що лежить в основі цих висновків, знову ж таки, був той факт, що діяння, скоєне особою, становило правопорушення. У цій справі кримінальний суд у своєму рішенні про закриття провадження заявив, що заявник скоїв правопорушення; лише виправдувальний вирок (а не сам факт того, що обвинувачений наполягав на продовженні кримінального провадження) міг би довести протилежне. Нарешті, Верховний Суд постановив, що апеляція з питань права не може бути задоволена через скаргу Заявника щодо презумпції невинуватості: хоча, щоправда, його не було засуджено остаточним рішенням, кримінальний суд заявив, що він скоїв діяння, яке відповідає складовим елементам правопорушення.

Згодом Заявник подав конституційну апеляцію проти рішення Верховного Суду, в якій він скаржився, зокрема, на порушення принципу презумпції невинуватості та per analogiamтлумачення Закону про відповідальність держави у його справі. На його думку, з рішення кримінального суду про закриття провадження випливало, що він встановив, що він не вчинив злочину шахрайства, за який його було притягнуто до відповідальності. У такій ситуації, будучи незаконно притягнутим до відповідальності протягом восьми років, не можна було очікувати, що він домагатиметься продовження провадження. Заявник також скаржився на те, що цивільні суди, які розглядали його позов про компенсацію, відхилили його пропозицію про повторний розгляд усіх доказів, раніше зібраних кримінальним судом, і що, окрім рішення від 23 липня 2010 року, вони не розглянули жодних доказів щодо їхнього твердження про те, що він вчинив злочин неналежного управління чужим майном.

У своєму рішенні від 19 січня 2016 року Конституційний Суд відхилив конституційну апеляцію Заявника як явно необґрунтовану. Зазначаючи, що цивільні суди були повʼязані лише резолютивною частиною рішення кримінального суду про засудження підсудного, але не його обґрунтуванням або рішенням про припинення кримінального переслідування, суд, тим не менш, зазначив, що суди, які розглядали позов Заявника про компенсацію, були повністю компетентні розглядати питання, які охоплюються обґрунтуванням рішень кримінальних судів, а також дії Заявника та їхній вплив на провадження щодо компенсації. При цьому вони врахували обґрунтування рішення кримінального суду про припинення, яке ґрунтувалося на достатніх доказах і не містило свавілля, але не оцінили факти, що лежали в основі висновку про вину Заявника. Це, щоправда, не могло вважатися ретельним переглядом, але не було достатнім для виправдання скасування їхніх рішень.

Крім того, Конституційний Суд прийняв застосування per analogiam статті 12 Закону про відповідальність держави, яка спиралася на попередню практику Верховного Суду, та підтримав висновок, згідно з яким компенсація за шкоду, завдану кримінальним переслідуванням, не може бути присуджена особі, яку було притягнуто до відповідальності за діяння, що є правопорушенням, яке втратило свій кримінальний характер через строк давності. Він зазначив, що той факт, що початкова правова кваліфікація діяння не була підтверджена, не робить кримінальне переслідування незаконним, оскільки винний все ще може бути засуджений за те саме діяння, але за іншим положенням Кримінального кодексу; кримінальне переслідування також не стає незаконним, оскільки винний більше не може бути засуджений, оскільки він або вона все ще вчинили діяння, яке призвело до цього переслідування.

Нарешті, Конституційний Суд постановив, що, розглядаючи їх разом, рішення кримінальних судів від 23 липня 2010 року та 9 березня 2011 року та їх розширене обґрунтування надають достатню підставу для висновку про те, що Заявник скоїв правопорушення неналежного управління чужим майном, звільняючи цивільні суди від обовʼязку збирати додаткові докази. Це було тим більше вірним, враховуючи, що тягар доказування у провадженні щодо компенсації лежав на Заявнику; проте з матеріалів справи не видно, що він оскаржував фактичні висновки, зроблені кримінальними судами.

Таким чином, висновок цивільних судів, заснований на рішеннях кримінальних судів, про те, що Заявник вчинив діяння, що суперечить Кримінальному кодексу, становив, за конкретних обставин справи, законну підставу для відмови у наданні компенсації, що запитується.

Стверджуване порушення частини 2 статті 6 Конвенції

Заявник скаржився на те, що, відхиляючи його позов про відшкодування збитків у звʼязку з кримінальним переслідуванням, цивільні суди вважали, що він вчинив діяння, що кваліфікується як кримінальний злочин, навіть попри те, що кримінальне провадження проти нього було припинено за строком давності. Він скаржився на порушення презумпції невинуватості, як це передбачено частиною 2 статті 6 Конвенції (п. 24 Рішення).

Прийнятність

Позиції Сторін

Позиція Уряду

Уряд стверджував, що заява була несумісною ratione materiae з Конвенцією. Він зазначив, що перед будь-яким рішенням про припинення кримінального провадження кримінальний суд завжди повинен визначити правову кваліфікацію інкримінованого діяння, щоб оцінити, чи були виконані умови для більш сприятливого рішення щодо відповідача. У цій справі з обґрунтування рішення від 23 липня 2010 року чітко випливає, що кримінальний суд достовірно встановив, після законно проведеного провадження, в якому Заявник повною мірою скористався своїми правами на захист, але яке мало бути припинене за строками давності, що дії, за які його було притягнуто до відповідальності, мали місце та становили правопорушення неналежного управління чужим майном. З цієї причини, а також оскільки Заявник не звертався за будь-яким відшкодуванням у цьому відношенні, Уряд стверджував, що частина 2 статті 6 більше не може застосовуватися до наступних проваджень щодо компенсації, в яких цивільні суди спиралися лише на ці висновки (п. 25 Рішення).

Посилаючись на справу Konstas v. Greece, Уряд стверджував, що презумпція невинуватості припиняється після встановлення вини законним шляхом, що робить частину 2 статтю 6 Конвенції непридатною для подальших проваджень. Саме так і було в цій справі, що підтвердив Конституційний Суд, який встановив, що рішення кримінальних судів від 23 липня 2010 року та 9 березня 2011 року надають достатні підстави для висновку про те, що Заявник скоїв кримінальне правопорушення, про яке йде мова. На думку Уряду, судова практика, на яку посилається Заявник, не є доречною, оскільки у справах, на які він посилається, кримінальне провадження було припинено за строком давності слідчим або прокурором до того, як воно надійшло до суду, тоді як у цій справі припинення відбулося після змагального провадження у кримінальному суді (п. 26 Рішення).

Крім того, Уряд висунув заперечення щодо невичерпання національних засобів правового захисту стосовно рішення кримінального суду. Враховуючи, що саме Празький муніципальний суд зробив деякі сумнівні заяви у своєму рішенні про закриття провадження від 23 липня 2010 року, вони вважали, що Заявник мав би звернутися з проханням про продовження кримінального провадження. Якби він скористався цією можливістю, він міг би звернутися за відшкодуванням, наприклад, шляхом встановлення того, що кримінальний суд порушив презумпцію невинуватості, зробивши висновок, що він скоїв відповідне правопорушення, або шляхом виправдувального вироку, що дозволило б йому звернутися за компенсацією (п. 27 Рішення).

Уряд також заперечив, що Заявник мав би звернутися за компенсацією відповідно до Закону про відповідальність держави за будь-яку моральну шкоду, понесену внаслідок нібито порушення презумпції невинуватості в обґрунтуванні, прийнятому цивільними судами у провадженні щодо компенсації. Вони посилалися на практику Верховного Суду Чехії, згідно з якою будь-який зміст або обґрунтування судового рішення, що суперечить закону або порушує права відповідної особи, може бути кваліфіковано як службове правопорушення у значенні Закону про відповідальність держави (п. 28 Рішення).

Позиція Заявника

Заявник оскаржив заперечення Уряду щодо несумісності ratione materiae та його твердження про те, що його вина була законно встановлена в кримінальному провадженні; він стверджував, що кримінальні суди не розглянули, чи були виконані всі складові частини злочину неналежного управління чужим майном, і що вони не винесли вироку, яким його було засуджено. Враховуючи, що кримінальне провадження проти нього було припинено, до нього не слід було ставитися так, ніби він дійсно винний. На його думку, обґрунтування, що міститься на сторінках 137 та 141 рішення про припинення провадження від 23 липня 2010 року, натомість вказувало на те, що кримінальний суд, найімовірніше, виправдав би його, якби не минув строк позовної давності (п. 29 Рішення).

На думку Заявника, з вищезазначеного також випливало, що у рішенні про припинення провадження від 23 липня 2010 року кримінальний суд не дійшов жодного чіткого висновку щодо його вини (що він міг зробити лише у обвинувальному вироку), а лише дозволив собі неповний та неточний виклад свого попереднього рішення. Таким чином, обґрунтування цього рішення не порушило презумпцію його невинуватості, тому він не мав підстав захищати себе, просячи продовжити кримінальне провадження, як пропонував Уряд. Більше того, такий засіб правового захисту не міг бути спрямований проти обґрунтування рішення про припинення провадження та не міг призвести до перевірки правильності його резолютивної частини; натомість він міг призвести лише до перевірки того, чи вчинив він правопорушення (і у випадку ствердного висновку, йому не могло бути призначено жодного покарання через закінчення встановленого законом строку давності) (п. 30 Рішення).

Щодо заперечення Уряду щодо того, що він мав би порушити ще одне провадження щодо компенсації, Заявник стверджував, що подання такого позову з метою оскарження проблемних уривків рішень цивільних судів було б неефективним, неекономічним та процесуально неприйнятним. Дійсно, він належним чином оскаржив ці рішення за допомогою засобів правового захисту, доступних для цієї мети в рамках початкового провадження щодо компенсації, включаючи конституційну апеляцію, яка, однак, не переконала Конституційний Суд визнати, що мало місце будь-яке порушення презумпції невинуватості (п. 31 Рішення).

Позиція Суду

Сумісність ratione materiae

ЄСПЛ повторив, що захист, який надається частиною 2 статті 6 Конвенції, має два аспекти. По-перше, частина 2 статті 6 захищає право будь-якої особи «вважатися невинною, доки її провина не буде доведена відповідно до закону». Розглядаючи презумпцію невинуватості як процесуальний гарант у контексті самого кримінального судочинства, вона також має інший аспект. Її загальна мета в цьому другому аспекті полягає в захисті осіб, які були виправдані за кримінальним звинуваченням або щодо яких кримінальне провадження було припинено, від ставлення з боку державних службовців та органів влади так, ніби вони фактично винні у скоєнні інкримінованого їм злочину. У таких випадках процесуальні гарантії, властиві презумпції невинуватості, вже діяли під час судового розгляду, щоб запобігти винесенню несправедливого кримінального обвинувачення. Однак, без захисту, що забезпечує повагу до виправдувального вироку або рішення про припинення провадження в будь-якому іншому провадженні, гарантії справедливого судового розгляду, передбачені частиною 2 статті 6, можуть ризикувати стати теоретичними та ілюзорними. Після завершення кримінального провадження на карту також поставлена репутація особи та те, як її сприймає громадськість. Певною мірою захист, що надається частиною 2 статті 6 у цьому відношенні, може перетинатися із захистом, що надається статтею 8 (п. 32 Рішення).

Коли питання щодо застосування частини 2 статті 6 виникає в контексті подальших проваджень, заявник повинен продемонструвати існування звʼязку, як зазначено вище, між завершеним кримінальним провадженням та подальшими провадженнями. Такий звʼязок, ймовірно, буде присутній, наприклад, коли подальші провадження вимагають вивчення результатів попереднього кримінального провадження та, зокрема, коли вони зобовʼязують суд проаналізувати попереднє кримінальне рішення, провести перегляд або оцінку доказів у кримінальній справі, оцінити участь заявника в деяких або всіх подіях, що призвели до кримінального звинувачення, або прокоментувати наявні ознаки можливої вини заявника (п. 33 Рішення).

ЄСПЛ зазначив, що у цій справі кримінальне провадження проти Заявника завершилося рішенням суду першої інстанції про припинення провадження через закінчення строку давності. Відповідно, не можна стверджувати, як це зробив Уряд, що це провадження призвело або мало на меті призвести до того, що Заявника буде «доведено винним відповідно до закону» (п. 34 Рішення).

ЄСПЛ визнав, що існував прямий звʼязок між завершеним кримінальним провадженням та цивільним провадженням про компенсацію, порушеним Заявником проти Держави, оскільки рішення щодо компенсації ґрунтувалося на висновках, зроблених судами у попередньому кримінальному провадженні проти нього. Дійсно, дійшовши висновку, що з рішень кримінальних судів випливає, що Заявник вчинив кримінальне правопорушення, цивільні суди вважали такий висновок законною підставою для відмови у наданні йому компенсації, про яку йдеться (п. 35 Рішення).

З огляду на вищезазначене, ЄСПЛ вважає, що скаргу не можна відхилити відповідно до частини 3 (a) статті 35 Конвенції як несумісну ratione materiae з положеннями Конвенції (п. 36 Рішення).

Вичерпання національних засобів правового захисту

Щодо заперечення Уряду про те, що Заявник мав би звернутися з проханням після рішення про припинення провадження від 23 липня 2010 року про продовження кримінального провадження проти нього, ЄСПЛ зазначив, що Заявник скаржився на порушення презумпції невинуватості в наступному цивільному провадженні про відшкодування збитків, а не в самому кримінальному провадженні. Дійсно можна визнати, як стверджує Заявник, що рішення про припинення кримінального провадження було для нього задовільним і що він не мав підстав оскаржувати його, тим більше враховуючи, що таке оскарження не могло врахувати міркування, що лежали в основі рішення кримінального суду про припинення, і що він не міг передбачити наступні рішення цивільних судів, які є предметом розгляду в цій справі (п. 37 Рішення).

ЄСПЛ також не переконаний аргументом Уряду про те, що Заявник мав би порушити ще один набір позовів про відшкодування збитків відповідно до Закону про відповідальність держави, стверджуючи, що мало місце службове правопорушення. Це правда, що ЄСПЛ раніше визнав, що засіб правового захисту згідно з цивільним правом може, в принципі, вважатися ефективним проти передбачуваних порушень презумпції невинуватості. Однак ЄСПЛ вважав, що засіб правового захисту у вигляді компенсації, зазначений Урядом, на перший погляд не видається ефективним стосовно скарги Заявника щодо його права вважатися невинуватим. По-перше, Уряд не навів жодних конкретних прикладів національної судової практики, в яких суди дійшли висновку, що заяви, зроблені кримінальними судами в контексті закриття кримінального провадження, є службовим правопорушенням на тій підставі, що вони порушують презумпцію невинуватості відповідної особи, і що ця особа повинна отримати грошову компенсацію з цього приводу. По-друге, ЄСПЛ зазначив, що Заявник справді порушив позов про компенсацію відповідно до Закону про відповідальність держави, хоча й на іншій підставі, в якому суди, і зокрема Конституційний Суд, були покликані розглянути це питання з точки зору презумпції невинуватості Заявника, і не знайшли нічого проблематичного в рішеннях кримінальних судів. Заперечення Уряду щодо неприйнятності, висунуте в цьому відношенні, також має бути відхилено (п. 38 Рішення).

ЄСПЛ також зазначив, що заява не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Тому її слід оголосити прийнятною (п. 39 Рішення).

Суть стверджуваного порушення

Позиції Сторін

Позиція Заявника

Заявник стверджував, що презумпція невинуватості була порушена в його справі, по-перше, формулюванням рішень, прийнятих у провадженні щодо компенсації, а по-друге, оскільки цивільні суди виходили з того, що він скоїв відповідне правопорушення, навіть незважаючи на те, що його кримінальне переслідування було припинено, і жодних доказів у цивільному провадженні не було зібрано (п. 40 Рішення).

Посилаючись на рішення ЄСПЛ у справах Teodor, Agapov та Felix Guţu, Заявник зазначив, що ЄСПЛ раніше встановив порушення презумпції невинуватості у випадках, коли цивільні суди лише посилалися на обґрунтування рішень про припинення кримінального переслідування, не займаючись власним встановленням фактів або не проводячи будь-якої незалежної оцінки доказів. У цих справах цивільні суди використовували формулювання, яке виходило за межі того, що є належним у цивільному суді, і яке могло б легко призвести до висновку, що якби не було встановленої законом давності та не було рішення про припинення провадження, відповідну особу було б визнано винною (п. 41 Рішення).

Заявник повторив, що кримінальні суди не дійшли висновку про його винність у правопорушенні, враховуючи, що вони спростували звинувачення прокурора у вчиненні ним шахрайства та що вони не займалися, через строк давності, розглядом питання про те, чи складали його дії правопорушення неналежного управління чужим майном. Таким чином, цивільні суди, які розглядали його позов про компенсацію, порушили презумпцію невинуватості, коли вони, зокрема, суд першої інстанції та Верховний Суд, по суті визнали його винним у кримінальному сенсі, не розрізняючи різні передумови кримінальної та цивільної відповідальності. Більше того, Заявник стверджував, що цивільні суди ґрунтували цей висновок про винуватість виключно на одному реченні, взятому з рішення кримінального суду від 9 січня 2009 року, яке було процитовано поза контекстом у рішенні від 23 липня 2010 року без будь-якого посилання на аналіз, викладений на сторінках 137 та 141, який, зокрема, вказував на ймовірність його виправдання. Роблячи таким чином, цивільні суди не виконали свого обовʼязку самостійно збирати докази щодо того, чи становила його поведінка певний кримінальний злочин, незважаючи на те, що він подав саме таке прохання. Крім того, їхній висновок про те, що він дійсно скоїв правопорушення, був вирішальним аргументом, що лежав в основі їхнього рішення відхилити його позов про компенсацію (п. 42 Рішення).

Позиція Уряду

Уряд посилався на прецедентне право ЄСПЛ, згідно з яким презумпція невинуватості повинна застосовуватися інакше після припинення кримінального провадження порівняно з виправдувальним вироком (Уряд цитував справу Pasquini). Вони вважали, що необхідно проаналізувати, чи дозволило припинення провадження встановити законними засобами та з повагою до прав захисту, що підсудний вчинив діяння, яке кваліфікується як кримінальне правопорушення, навіть якщо через різні обʼєктивні перешкоди він або вона не могли бути притягнуті до кримінальної відповідальності за це діяння. Якщо це так (в цьому випадку з обґрунтування рішення кримінального суду випливало, що Заявник дійсно вчинив кримінальний злочин), ЄСПЛ повинен бути більш поблажливим щодо заяв національних судів у наступних провадженнях, ніж якби кримінальне переслідування було припинено, оскільки невинуватість підсудного була доведена або його вина не була достовірно встановлена. В іншому випадку суди не змогли б посилатися в наступних провадженнях щодо компенсації на висновки кримінальних судів, щоб пояснити, чому вони, secundum bonos mores (за принципом доброчесності), не присудили компенсацію особам, які з матеріальної точки зору вчинили правопорушення, але уникли судового переслідування через припинення судового переслідування (п. 43 Рішення).

Уряд також наголосив, що провадження щодо компенсації згідно із Законом про відповідальність держави є особливим видом цивільного провадження, яке є окремим та відмінним від кримінального провадження, і в якому суди покликані перевіряти, чи були виконані законодавчі умови для присудження компенсації, але не мають юрисдикції розглядати як попереднє питання кримінальну відповідальність або вину позивача. Таким чином, у цій справі цивільним судам було доручено перевірити, чи слід вважати кримінальне переслідування Заявника незаконним та таким, що дає підстави для компенсації, чи застосовується стаття 12 Закону про відповідальність держави, яка перешкоджає присудженню компенсації у випадках, зокрема тих, коли було встановлено, що обвинувачений фактично вчинив правопорушення, але його або її переслідування мало бути припинене через обʼєктивні обставини, передбачені законом. Відповідно до розвитку національної практики, вони дійшли висновку, що за даних обставин, коли переслідування Заявника було припинено через закінчення строку давності, але раніше було встановлено, що він вчинив правопорушення, стаття 12 повинна застосовуватися за аналогією. На думку Уряду, цивільні суди таким чином не розглядали безпосередньо питання провини Заявника як такої, а радше досліджували, чи підпадає його ситуація під конкретні положення статті 12 Закону про відповідальність держави, які перешкоджають присудженню компенсації (п. 44 Рішення).

Уряд також стверджував, що формулювання, використане судами в контексті провадження про компенсацію, конкретно відображає процесуальну ситуацію Заявника, в якій необхідно враховувати той факт, що, згідно з висновками кримінальних судів, він скоїв правопорушення, але не може бути засуджений через закінчення встановленого законом строку давності. Хоча цивільні суди могли б використовувати більш обережне формулювання, Уряд стверджував, що ці суди самі не оцінювали питання про вину Заявника; визнання вини у кримінальному сенсі було б несумісним з характером, метою та предметом провадження про компенсацію. Навіть якщо припустити, що терміни, використані судом першої інстанції, який лише відтворив висновки кримінальних судів, можна вважати проблематичними з точки зору практики ЄСПЛ, Уряд стверджував, що вони були виправлені апеляційним судом. Дійсно, останній вважав посилання на міркування кримінальних судів зайвим, оскільки для відхилення позову Заявника про компенсацію згідно із Законом про відповідальність держави достатньо того, що закінчення строку позовної давності не робить його кримінальне переслідування незаконним. Таким чином, формулювання, використане Верховним Судом, слід тлумачити з огляду на той факт, що останній мав лише оцінити, чи можна вважати апеляцію Заявника з питань права допустимою, тобто чи дотримувався апеляційний суд чинного законодавства та судової практики. Дійсно, більшість рішень Верховного Суду не стосувалися конкретно Заявника, а певного типу справ, які могли виникнути; отже, рішення Верховного Суду не могло тлумачитися як таке, що робить висновки щодо його вини. Нарешті, Конституційний Суд підтримав рішення цивільних судів про неприсудження Заявнику будь-якої компенсації у звʼязку з його кримінальним переслідуванням; однак він не розглянув питання про те, чи порушило обґрунтування цих рішень принцип презумпції невинуватості (п. 45 Рішення).

Крім того, Уряд вважав спекулятивним аргумент Заявника про те, що його, найімовірніше, було б виправдано, якби провадження не було припинено. Що ще важливіше, він не скористався можливістю просити про продовження провадження, а отже, і можливістю довести свою невинуватість, навіть попри те, що виправдувальний вирок давав би йому право на компенсацію (п. 46 Рішення).

Таким чином, Уряд підтвердив своє переконання, що формулювання та обґрунтування рішень, прийнятих у провадженні щодо компенсації, не можна розглядати як декларації про вину Заявника, що порушувало б презумпцію невинуватості, а лише як посилання на законні висновки, до яких кримінальні суди дійшли у провадженні, під час якого Заявник мав можливість належним чином скористатися своїми правами на захист. Такі посилання на обґрунтування рішення про припинення провадження, які не можна тлумачити як такі, що приписують Заявнику кримінальну відповідальність, були необхідними для обґрунтування застосування per analogiam статті 12 Закону про відповідальність держави та для обґрунтування рішення про відмову у наданні компенсації, що запитується. Дійсно, присудження компенсації особі, яка скоїла правопорушення, але не може бути притягнута до кримінальної відповідальності за нього, було б contra bonos mores («суперечить добрій моралі») та принципу ex injuria jus non oritur («право не виникає з правопорушення») (п. 47 Рішення).

Позиція Суду

Загальні принципи

ЄСПЛ повторив, що другий аспект захисту, який надається презумпцією невинуватості, вступає в дію, коли кримінальне провадження завершується результатом, відмінним від обвинувального вироку. Він спрямований на захист осіб, яких було виправдано за кримінальним звинуваченням або щодо яких кримінальне провадження було припинено, від такого ставлення з боку державних службовців та органів влади, ніби вони фактично винні у злочині, в якому їх було звинувачено. Це пояснюється тим, що ці особи є невинними в очах закону і з ними повинні поводитися відповідно до цієї невинуватості. Таким чином, презумпція невинуватості залишатиметься чинною і після завершення кримінального провадження, щоб забезпечити повагу до невинуватості відповідної особи стосовно будь-якого звинувачення, яке не доведено (п. 48 Рішення).

Велика палата нещодавно визнала, що незалежно від характеру наступних повʼязаних проваджень, і незалежно від того, чи завершилося кримінальне провадження виправдувальним вироком чи припиненням провадження, рішення та міркування національних судів або інших органів влади у цих наступних повʼязаних провадженнях, якщо їх розглядати в цілому та в контексті виконання вимог національного законодавства, порушуватимуть частину 2 статті 6 Конвенції у її другому аспекті, якщо вони призводять до покладення кримінальної відповідальності на заявника. Покладення кримінальної відповідальності на особу відображає думку про те, що вона винна за кримінальним стандартом у вчиненні кримінального правопорушення, тим самим припускаючи, що кримінальне провадження мало бути визначене інакше (п. 49 Рішення).

50. Такий підхід відображає той факт, що на національному рівні судді можуть бути зобовʼязані, поза контекстом кримінального обвинувачення, розглядати справи, що виникають з тих самих фактів, що й попереднє кримінальне обвинувачення, яке не призвело до обвинувального вироку. Захист, що надається частиною 2 статті 6 у її другому аспекті, не слід тлумачити таким чином, щоб перешкоджати національним судам у наступних провадженнях – у яких вони виконують функцію, відмінну від функції судді у кримінальних справах, відповідно до відповідних положень національного законодавства – розглядати ті самі факти, які були вирішені в попередньому кримінальному провадженні, за умови, що при цьому вони не покладають кримінальну відповідальність на відповідну особу. Особа, яку було виправдано або щодо якої кримінальне провадження було припинено, залишатиметься предметом звичайного застосування національних правил щодо доказів та стандарту доказування поза межами кримінального судочинства (п. 50 Рішення).

Нарешті, ЄСПЛ зазначив, що на відміну від справ, які стосуються цивільних позовів про компенсацію, поданих потерпілими, або справ, що стосуються дисциплінарних проваджень, які стосуються зобовʼязань колишніх обвинувачених перед громадою, справи, що стосуються позовів колишніх обвинувачених про відшкодування судових витрат та компенсацію, стосуються шкоди, що тягне за собою відповідальність держави. У цьому відношенні він повторює, що частина 2 статті 6 не гарантує особі, обвинуваченій у кримінальному правопорушенні, право на компенсацію за законне тримання під вартою або на відшкодування судових витрат, якщо провадження згодом припиняється або закінчується виправдувальним вироком (п. 51 Рішення).

Застосування загальних принципів до фактів цієї справи

ЄСПЛ зазначив, що у цій справі кримінальне провадження проти Заявника було припинено через сплив строку давності. Отже, посилаючись на вищезазначений тест, порушення частини 2 статті 6 Конвенції виникло б лише в тому випадку, якщо національні рішення щодо компенсації, яку вимагав Заявник відповідно до Закону про відповідальність держави, покладали на нього кримінальну відповідальність. Оцінюючи сумісність цих рішень та їхнього обґрунтування з частиною 2 статті 6 Конвенції, ЄСПЛ зосередиться на формулюваннях, які використовуються судами, що має вирішальне значення в цьому відношенні (п. 52 Рішення).

У цій справі Уряд стверджував, що після визначення для цілей строку давності правильної юридичної кваліфікації діянь, за які Заявника було притягнуто до відповідальності, кримінальний суд також встановив у обґрунтуванні свого рішення від 23 липня 2010 року, що Заявник скоїв відповідне кримінальне правопорушення, хоча він не міг бути засуджений через сплив строку давності. За словами Уряду, цивільні суди, які розглядали наступну вимогу Заявника про компенсацію, не мали іншого вибору, окрім як відобразити та посилатися на ці висновки, не оцінивши самостійно питання його вини (п. 53 Рішення).

ЄСПЛ визнав, що правильна правова кваліфікація дій, нібито скоєних Заявником, була необхідною для визначення відповідного строку давності. Однак, оскільки формальним результатом кримінального провадження було його припинення через закінчення строку давності, не можна стверджувати, що це провадження призвело або мало на меті призвести до «доведення вини заявника відповідно до закону». Такий результат міг би бути можливим лише в тому випадку, якщо Заявник просив про продовження провадження проти нього, незважаючи на строк давності, чого він не зробив (п. 54 Рішення).

ЄСПЛ зазначив, що у рішенні про припинення провадження від 23 липня 2010 року кримінальний суд головним чином зазначив, що дії Заявника можна кваліфікувати лише як неналежне управління чужим майном, щодо якого правопорушення пʼятирічний строк давності минув до предʼявлення йому звинувачень. Проблемне твердження, згідно з яким встановлені факти дозволяли зробити висновок про те, що Заявник скоїв це правопорушення, насправді мало своє джерело в попередньому рішенні від 9 січня 2009 року, яке було скасовано. У будь-якому разі, ЄСПЛ не вважає за необхідне визначати у цій справі, чи вказували рішення кримінальних судів про припинення кримінального провадження проти Заявника на те, що він скоїв правопорушення, чи висловлювали заяви щодо його вини. Дійсно, Заявник не поділяв думки Уряду про те, що кримінальні суди дійшли висновку про його винуватість, і скаржився виключно на рішення, винесені цивільними судами (п. 55 Рішення).

Таким чином, питання до ЄСПЛ у цій справі полягає у тому, чи формулювання, використане цивільними судами, призводило до покладання кримінальної відповідальності на заявника, що суперечить частині 2 статті 6 Конвенції. ЄСПЛ розглянув контекст провадження в цілому та будь-які його особливості, щоб визначити, чи порушили цивільні суди це положення. У цьому контексті ЄСПЛ повторив, що слід проявляти особливу обережність при формулюванні мотивів цивільного рішення після припинення кримінального провадження (п. 56 Рішення).

У цій справі цивільні суди мали розглянути позов Заявника про компенсацію судових витрат, понесених ним у кримінальному провадженні, та втраченого доходу, причому Заявник стверджував, що оскільки його не було засуджено, його переслідування було незаконним. Суд першої інстанції відхилив його позов на тій підставі, що з міркувань кримінальних судів було зрозуміло, що він скоїв правопорушення, і що лише обʼєктивні причини (а саме, сплив часу) завадили судам винести його вирок. Цей висновок, який, на думку ЄСПЛ, явно свідчить про кримінальну вину заявника, дозволив цивільному суду застосувати за аналогією пункт 12(1)(b) Закону про відповідальність держави. Згідно з цим положенням, компенсація не може бути надана особі, кримінальне переслідування якої було припинено на тій підставі, що вона не несе кримінальної відповідальності за скоєне правопорушення, що, на думку цивільного суду, може бути прирівняно до припинення через строк давності, як це сталося у справі Заявника. Висновки цивільного суду були підтверджені Верховним Судом, який посилався на твердження кримінального суду про те, що Заявник скоїв діяння, що відповідає складовим елементам правопорушення (п. 57 Рішення).

Таким чином, ЄСПЛ зробив висновок, що цивільні суди, і головним чином Верховний Суд, зайшли занадто далеко та вийшли за межі цивільно-правових норм, коли обґрунтовували свої рішення чітким висновком про те, що дії Заявника становили кримінальні діяння, в яких його звинувачували. Вони зробили це з посиланням на заяви, зроблені кримінальним судом, зокрема на заяви, що ґрунтуються на (скасованому) рішенні від 9 січня 2009 року, без будь-якого обовʼязкового для них кримінального рішення та без будь-яких застережень чи врахування презумпції невинуватості Заявника. ЄСПЛ зазначив у цьому відношенні, що з рішення апеляційного суду від 28 квітня 2014 року, а також з практики Верховного Суду випливає, що сам факт закінчення строку давності не означає, що рішення про відкриття кримінального переслідування було незаконним, що було достатньо для виключення будь-якого права Заявника на компенсацію (п. 58 Рішення).

Більше того, органи влади, схоже, звинувачували Заявника у тому, що він не домагався продовження кримінального провадження проти нього та визначення питання його вини. Однак слід зазначити, що цей шлях має кримінальний характер і стосується питання кримінальної відповідальності (п. 59 Рішення).

З огляду на це, ЄСПЛ вважає, що формулювання, використане цивільними судами, було не лише невдалим, але й відображало однозначну думку цих судів про те, що було скоєно кримінальне правопорушення, і що Заявник був винним у цьому правопорушенні, хоча його ніколи не було засуджено. На думку ЄСПЛ, заяви цивільних судів суперечили припиненню кримінального провадження через закінчення строку давності та призводили до покладення кримінальної відповідальності на заявника (п. 60 Рішення).

Хоча Заявник у своїй конституційній апеляції висловив скаргу щодо порушення презумпції невинуватості, Конституційний Суд не розглянув формулювання, що використовуються цивільними судами, як визнав Уряд. Однак, як ЄСПЛ раніше постановляв, якщо використання невдалого формулювання може викликати занепокоєння щодо поваги до презумпції невинуватості, важливо, досліджуючи контекст провадження в цілому та його особливості, враховувати, чи вищі суди прямо розглядали це питання (п. 61 Рішення).

Нарешті, ЄСПЛ вважав важливим повторити, що, згідно з його усталеною практикою, ні частина 2 статті 6, ні будь-яке інше положення Конвенції не надає особі, «обвинуваченій у кримінальному злочині», права на відшкодування її судових витрат або права на компенсацію за законне тримання під вартою, якщо провадження проти цієї особи було припинено. Таким чином, відмова виплатити Заявнику з державних коштів компенсацію, що вимагається, на тій підставі, що припинення кримінального провадження проти нього не зробило рішення про відкриття кримінального переслідування незаконним, сама по собі не порушувала б презумпцію невинуватості. Однак, як зазначено вище, порушення презумпції невинуватості у цій справі випливає з міркувань та формулювань, використаних цивільними судами, які прямо покладали кримінальну відповідальність на Заявника (п. 62 Рішення).

Вищезазначені міркування були достатніми, щоб ЄСПЛ міг дійти висновку, що мало місце порушення частини 2 статті 6 Конвенції.

поширити інформацію