Рано вранці 12 березня 2018 року Заявницю було затримано за підпал квартири, в якій вона проживала. Поліція негайно доставила її до лікарні для медичного обстеження. У звіті зазначалося, що Заявницю раніше госпіталізували через психотичні симптоми та що вона перебуває на лікуванні, а також було зроблено висновок, що вона демонструє деструктивну поведінку через алкогольне спʼяніння.

Того ж дня слідчий суддя Саламанки № 1 виніс рішення про взяття Заявниці під варту у звʼязку з обвинуваченням у підпалі за обтяжуючих обставин (підпал, який може загрожувати життю чи фізичній цілісності інших осіб – стаття 351 Кримінального кодексу Іспанії). Суддя зазначив, що Заявниця визнала скоєння зазначених дій і що існував явний ризик рецидиву, оскільки, згідно як з її власними заявами, так і зі звітом судово-медичної експертизи, виданим того ж дня, вона мала психічний розлад, який міг би призвести до заподіяння шкоди собі або іншим. Він наказав доставити її до лікарні для оцінки її психічного стану та необхідного лікування, а потім доставити до вʼязниці, щоб персонал, на основі медичного висновку, міг оцінити, чи слід її госпіталізувати до вʼязниці на звичайному режимі, чи до спеціального відділення лікарні для утримання та лікування осіб, позбавлених волі. Було видано другий медичний висновок, який по суті повторював висновки попереднього. У цьому висновку також було зазначено, що Заявниця стверджувала, що чула голоси. Немає інформації щодо оцінки цього висновку персоналом вʼязниці, але з наявних документів видно, що Заявниця залишалася у вʼязниці.

Заявниця, представлена адвокатом Асоціації адвокатів Саламанки, подала апеляцію на це рішення, стверджуючи, що вʼязниця не підходить для особи з її станом, і просила про госпіталізацію до психіатричного центру для продовження лікування. 21 березня 2018 року слідчий суддя відхилив апеляцію, повторивши свої попередні аргументи. 3 травня 2018 року Audiencia Provincial^[1] Саламанки відхилила додаткову апеляцію, подану Заявницею, підтримавши аргументи слідчого судді та зазначивши, що психічне здоровʼя Заявниці було враховано достатньою мірою.

19 лютого 2019 року слідчий суддя оголосив Заявницю обвинуваченою та продовжив термін її досудового утримання під вартою без подальшого обґрунтування.

Провадження в Audiencia Provincial Саламанки

29 січня 2020 року Audiencia Provincial звернулася до вʼязниці, де утримувалася Заявниця, з проханням повідомити про стан її психічного здоровʼя та відповідне надане лікування. 4 лютого 2020 року медичні служби вʼязниці подали звіт, у якому зазначалося:

Її клінічна карта містить такі особисті записи: (i) психотичний розлад, (ii) межовий розлад особистості; (iii) вживання кількох речовин (кокаїн, алкоголь).

Поточне лікування: Ксепліон...; Інвега...; Оланзапін...; Пароксетин...; Лоразепам...; Акінетон...

Прогрес: з моменту її госпіталізації до цієї вʼязниці у серпні 2018 року [після її переведення з вʼязниці в Саламанці до вʼязниці в Авілі] вона перебуває під наглядом зовнішніх служб психічного здоровʼя в лікарні Авіли через її психотичний розлад. Ці прийоми проводяться кожні два-три місяці. Наразі слухові галюцинації майже контролюються медикаментами. Вона живе в модулі поваги та бере участь у заходах.

Як додатки до цього звіту, вʼязниця надіслала два звіти, підготовлені лікарями-психіатрами лікарні Авіла. У першому звіті, датованому 8 серпня 2018 року, зазначалося, що Заявниця страждає на психотичний розлад, посттравматичний стресовий розлад та тривожний розлад, і їй було призначено кілька ліків. У другому документі, датованому 12 листопада 2019 року, схоже, що медичні служби вʼязниці повідомили лікарям-психіатрам лікарні, що Заявниця чула голоси, і їй було призначено кілька ліків.

На слуханні було допитано двох лікарів як експертів. Здається, вони вивчили попередній судово-медичний звіт від березня 2018 року, але незрозуміло, чи вони здійснювали безпосередній огляд Заявниці. Лікарі заявили, що психічний розлад Заявниці потребує контрольованого лікування протягом приблизно трьох років для стабілізації, перш ніж замінити його амбулаторним лікуванням під наглядом. Вони додали, що стабільні періоди можуть тривати протягом тривалого часу, якщо немає факторів, що викликають дисбаланс, таких як вживання наркотиків або переривання лікування.

24 лютого 2020 року Audiencia Provincial Саламанки винесла рішення за кримінальними звинуваченнями проти Заявниці. Audiencia Provincial встановила, що факти становлять склад злочину підпалу за обтяжуючих обставин (стаття 351 Кримінального кодексу Іспанії) і що Заявниця несе відповідальність за даний злочин як виконавець. Тим не менш, суд постановив, що Заявниця була звільнена від кримінальної відповідальності, оскільки через стан свого психічного здоровʼя вона не могла усвідомити злочинний характер своїх дій (стаття 20 Кримінального кодексу). Відповідно, Заявницю було виправдано.

Audiencia Provincial застосував до Заявниці захід безпеки, що передбачав лікування в охоронюваному відділенні на строк від пʼяти до пʼятнадцяти років, який міг бути замінений лікуванням у психіатричній лікарні залежно від прогресу лікування та відповідних звітів та оцінок, які мали бути складені під час виконання рішення. У рішенні також було визначено шкоду, завдану деяким сусідам, та визначено відповідну компенсацію, яку має виплатити Заявниця.

Audiencia Provincial вважала доведеними такі факти:

«Незадовго до півночі 11 березня 2018 року обвинувачена М.Б., натхненна голосами, які вона чула і яким, на її думку, мусила підкоритися, після вживання значної кількості алкоголю та з повністю ослабленими розумовими здібностями, вирішила спалити все зі свого попереднього життя [. Тож] вона взяла запальничку та підпалила свою ковдру в спальні квартири, яку вона орендувала у М.Дж. ... і дозволила вогню поширитися по всій кімнаті та решті квартири. Згодом вона зачинила всі вікна квартири та покинула місце події з метою [дозволити] всьому згоріти та залишити всі свої погані спогади.

Стривожені димом та вогнем, сусіди викликали поліцію та пожежників [. Деяких з них] евакуювали [зі своїх домівок], а решті порадили залишатися вдома, зачинивши двері та вікна, поки пожежники гасили пожежу, яка, на щастя, не поширилася з квартири, в якій вона виникла.

Лише швидке втручання пожежників, які були оперативно попереджені сусідами та чия штаб-квартира знаходиться дуже близько до місця пожежі, запобігло поширенню вогню та допомогло уникнути більш серйозних втрат, які в іншому випадку могли б статися».

Щодо кримінальної відповідальності Заявниці та виправдання, Audiencia Provincial зазначила:

«У цій справі було доведено, і це було оголошено таким чином, що обвинувачена на момент подій страждала від психічного розладу, ймовірно, форми шизофренії, що призвело до її повної неврівноваженості на момент скоєння злочину внаслідок великої кількості спожитого алкоголю. Таким чином, Заявниця пов’язала скоєні нею дії, а саме вищезгадану пожежу, з голосами, які вона чула, що наказували їй спалити свої спогади та погані моменти та залишити їх позаду. У день подій її інтелектуальні та вольові здібності були повністю знижені, і тому вона була звільнена від кримінальної відповідальності згідно з медичними доказами.

Згідно з висновками судово-медичних лікарів, вплив психічного розладу обвинуваченої, форми шизофренії, разом із її звичним вживанням наркотиків та алкоголю у день подій, був суттєвим та вирішальним у подальшому розвитку подій. У зв’язку з цим важливо зазначити, що її поведінка була результатом раптового імпульсу, голосів, які вона чула в голові, без будь-якого планування, оцінки чи міркувань з її боку.

Таким чином, буде застосовано повне звільнення, передбачене п. 1 ст. 20 Кримінального кодексу, оскільки було доведено, що обвинувачена мала психічний розлад або порушення, які заважали їй усвідомлювати протиправність своєї поведінки та діяти відповідно до цього розуміння.

За клопотанням державного обвинувача, обвинувачена М.Б. має бути виправдана, оскільки вона скоїла діяння за умови повної відсутності кримінальної відповідальності. Однак до неї має бути застосовано захід безпеки, що передбачає лікування в охоронному відділенні на мінімальний термін від пʼяти до пʼятнадцяти років. Залежно від прогресу її лікування та на основі відповідних звітів та оцінок, які мають бути складені ..., [вищезгаданий захід] може бути замінений лікуванням у психіатричній лікарні із щомісячною моніторинговою звітністю».

Заявниця подала апеляцію на це рішення, стверджуючи, що мінімальний та максимальний строки заходу безпеки недостатньо ґрунтувалися на відповідних доказах, а саме на судово-медичних висновках. Вона також стверджувала, що ці строки не відповідали відповідним положенням Кримінального кодексу; відповідне покарання, якби Заявниця була кримінально відповідальною, за жодних обставин не було б довшим за десять років. Вона просила скоротити цей захід до строку від двох з половиною до пʼяти років або, як варіант, до строку від пʼяти до десяти років.

21 травня 2020 року Audiencia Provincial продовжила термін утримання Заявниці під вартою максимум на два додаткові роки під час апеляційного провадження. Вона посилалася на п. 2 ст. 504 Кримінально-процесуального кодексу Іспанії, зазначивши, що остаточне рішення не буде прийнято до закінчення відповідного строку.

Провадження у Високому Суді Кастилії та Леона

15 жовтня 2020 року Високий Суд Кастилії та Леона відхилив апеляцію Заявниці на рішення від 24 лютого 2020 року. Щодо призначеного заходу, він зазначив наступне:

«Захід безпеки, який застосовується не лише як терапевтичний засіб для психічно хворих осіб, але й на основі небезпеки особи для суспільства та ймовірності рецидиву, повинен мати подвійну мету: (а) захист суспільства від ризиків, що виникають з боку особи, на яку поширюється цей захід; та (б) захист самої особи, яка отримає медичне та терапевтичне лікування, оскільки це може допомогти контролювати власні злочинні імпульси та вести нормальне життя. ...

Неявні причини, які розглядає Audiencia для застосування статті 101 Кримінального кодексу, відповідають вимогам конституційної судової практики ... оскільки психічний розлад був належним чином доведений, і можна стверджувати, що його характер або ступінь виправдовували тримання під вартою; аспекти, які не будуть детальніше аналізуватися, оскільки їх визнала [Заявниця]».

Високий Суд зазначив, що тривалість призначеного заходу відповідає практиці Верховного Суду, згідно з якою максимальна тривалість заходу безпеки має визначатися залежно від покарання, встановленого, абстрактно, за відповідне правопорушення, яке в цьому випадку становило від десяти до двадцяти років позбавлення волі.

Провадження у Верховному Суді

21 жовтня 2020 року Заявниця, представлена офіційно призначеним адвокатом Асоціації адвокатів Бургоса, подала клопотання про дозвіл на апеляцію з питань права та про призначення адвоката Асоціації адвокатів Мадрида для подання апеляції. 18 листопада 2020 року Високий Суд надав їй дозвіл на апеляцію.

12 січня 2021 року Заявниця, представлена офіційно призначеним адвокатом Асоціації адвокатів Мадрида, подала апеляцію з питань права на рішення Високого Суду. Ця апеляція містила, як попереднє питання, скаргу про порушення права Заявниці на свободу в результаті продовження терміну її досудового увʼязнення 21 травня 2020 року. Вона стверджувала, що, згідно з Конституційним Судом (а саме його рішенням № 217/2015 від 22 жовтня 2015 року), не було правових підстав для постанови про продовження строку досудового увʼязнення у справах, у яких обвинувачену було виправдано на підставі виключення її з кримінальної відповідальності. Вона просила Верховний Суд вжити всіх необхідних заходів для її звільнення. Основна частина апеляції з питань права ґрунтувалася на трьох підставах: (i) недостатньо обґрунтовано застосування заходу безпеки, оскільки не було проведено оцінки небезпечності Заявниці, як того вимагають статті 6 та 101 Кримінального кодексу; (ii) недостатньо обґрунтовано максимальний термін заходу безпеки, оскільки, якби Заявницю було визнано винною, їй могло бути призначено менш суворе покарання з огляду на обставини; та (iii) мінімальний термін заходу безпеки суперечив статтям 6, 97 та 98 Кримінального кодексу і таким чином порушив принцип законності.

13 травня 2021 року Верховний Суд оголосив апеляцію Заявниці з питань права неприйнятною. У рішенні не було жодного посилання на скаргу Заявниці щодо продовження терміну її досудового увʼязнення.

Щодо першої підстави апеляційної скарги Верховний Суд зазначив:

«Застосування заходу безпеки було виправданим через психічні неспокій та розлад, яких зазнала [Заявниця] – об’єктивно та науково підтверджені – що призвели до її виправдання.

Призначене покарання, у своєму продовженні, відповідає ... статті 101 Кримінального кодексу. Призначений захід безпеки знаходиться в абстрактних межах покарання, пов’язаного з відповідним правопорушенням, але його фактична тривалість обмежується розвитком розладу, відповідно до лікування та його наслідків.

[Заявниця] лише повторила аргументи своєї [звичайної] апеляції. Отже, це питання не має жодного значення для апеляційної скарги ... [рішення апеляційного суду] було логічним та обґрунтованим, і відповідало відповідній судовій практиці...»

Щодо другої підстави апеляційної скарги Верховний Суд підтвердив:

«[Схоже, що] це питання не було порушено у [звичайній] апеляції, і що захист не ... заперечував правову кваліфікацію фактів на цьому етапі ... захист погодився з класифікацією [фактів], а спір ґрунтувався на наявності обставини, що впливає на кримінальну відповідальність.

... Основна скарга ґрунтувалася на тривалості заходу та, зокрема, його мінімальній тривалості ... Рішення передбачає, що тривалість заходу та, особливо, лікування в охоронному підрозділі залежить від розвитку розладу [Заявниці], і ніщо не перешкоджає заміні цього заходу більш м’яким заходом, якщо це доречно».

Щодо третьої підстави апеляції з питань права, Верховний Суд постановив:

«[Це] питання не має значення, оскільки ... мінімальна тривалість залежить від прогресу лікування, тому, якщо результати будуть успішними, можна буде замінити захід утримання у відділенні закритого типу на поміщення до психіатричної лікарні.

[Таким чином, та враховуючи положення статті 97 Кримінального кодексу], цей захід відповідає Кримінальному кодексу, і слід наголосити, що тривалість лікування у відділенні закритого типу залежатиме від прогресу [Заявниці]».

Провадження у Конституційному Суді

23 липня 2021 року Заявниця подала апеляцію amparo^[2], стверджуючи про порушення її права на свободу, права на правовий захист та принципу законності (статті 17, 24 та 25 Конституції Іспанії) через рішення Audiencia Provincial та Високого Суду, рішення Верховного Суду та відсутність відповіді Верховного Суду на скаргу щодо продовження терміну її досудового увʼязнення. Вона стверджувала, що судові рішення не містять достатніх підстав для застосованого заходу безпеки, зокрема, щодо її небезпечності, а також його максимальної та мінімальної тривалості. Вона стверджувала, що суди врахували лише її психічний стан на момент подій, але не її можливу реабілітацію до судових рішень або ймовірність повторного вчинення нею злочину. Вона додала, що, всупереч міркуванню Верховного Суду, рішення Audiencia Provincial щодо заходу безпеки, який має бути застосований, та його умов, як видається, передбачає, що вона повинна буде бути піддана заходу безпеки протягом щонайменше пʼяти років, та обмежує можливі рішення, які можуть бути прийняті під час виконання рішення, такі як скасування заходу безпеки (як передбачено статтею 97 Кримінального кодексу). Вона стверджувала, що бездіяльність Верховного Суду щодо продовження досудового увʼязнення сама по собі становила порушення її права на свободу.

24 травня 2022 року Конституційний Суд Іспанії оголосив апеляцію amparo неприйнятною. Він зазначив, що Заявниця не вичерпала попередні засоби судового захисту стосовно скарги про порушення її права на свободу, яку було віднесено до компетенції Верховного Суду (а саме шляхом подання позову про нікчемність рішення Верховного Суду), і що решта тверджень не мають жодного особливого конституційного значення.

Провадження щодо виконання заходу безпеки

Після рішення Верховного Суду про неприйнятність, 28 червня 2021 року Audiencia Provincial оголосила своє рішення від 24 лютого 2020 року остаточним та наказала його виконати. Зокрема, вона наказала перевести Заявницю до вʼязниці, яка зможе забезпечити її стан. Її було госпіталізовано до тюремної психіатричної лікарні Аліканте 16 липня 2021 року.

23 липня 2021 року Audiencia Provincial Саламанки, без заперечень з боку Заявниці, винесла рішення, яким визначила залишок терміну дії заходу безпеки, який мав закінчитися 7 березня 2033 року.

23 березня 2022 року тюремна психіатрична лікарня Аліканте запропонувала замінити захід безпеки, застосований до Заявниці, її поміщенням до центру для осіб з проблемами психічного здоровʼя. 20 травня 2022 року суддя Аліканте, відповідальний за виконання покарань, передав пропозицію до Audiencia Provincial Саламанки, зазначивши, що заміна заходу була доцільною з огляду на наявні медичні висновки.

14 червня 2022 року Audiencia Provincial наказав замінити захід, застосований до Заявниці, її поміщенням до центру для осіб з проблемами психічного здоровʼя. Він зазначив, що, згідно із наявними звітами, Заявниця була менш небезпечною, усвідомлювала свій розлад і належним чином реагувала на медичне лікування. Він додав, що рішення може бути скасовано, якщо психічний стан Заявниці погіршиться.

Згідно із зауваженнями Заявниці та додатковою інформацією, поданою до ЄСПЛ, її не перевели до центру для осіб з проблемами психічного здоровʼя до листопада 2023 року.

Медичний стан Заявниці

Медичні висновки, надані сторонами, стосуються кількох психічних розладів, що вражають Заявницю (а саме шизофренії, розладу особистості, посттравматичного розладу, тривожного розладу та психотичних епізодів). Вона також вживала кілька препаратів. У неї часто були слухові (а іноді й зорові) галюцинації, вона чула щонайменше два голоси. Один з них, зокрема, часто заохочував її завдати собі шкоди, «щоб покласти край своїм стражданням», і наполягав на тому, щоб вона спалювала речі. Кілька разів її доставляли до відділення невідкладної допомоги лікарні через ці галюцинації. Згідно із цими звітами, її стан лікувався переважно медикаментами, які часто коригувалися. Хоча сторони не уточнювали, схоже, що ці звіти були здебільшого внутрішніми документами вʼязниці, спрямованими на моніторинг ситуації Заявниці та спілкування між персоналом вʼязниці та психіатрами лікарні. З інформації у справі видно, що ці звіти не систематично подавались до національних судів.

8 квітня 2022 року їй було встановлено 65% інвалідність на основі її психічного стану, ідентифікованого як параноїдна шизофренія. З 1 червня 2022 року вона отримує пенсію.

Провадження в ЄСПЛ

14 лютого 2023 року ЄСПЛ відхилив клопотання Заявниці відповідно до правила 39 Регламенту Суду про те, щоб вказати іспанській владі перевести її до спеціального центру для осіб з психічними захворюваннями.

Інші дії, вчинені Заявницею

Між березнем і липнем 2021 року представник Заявниці подав кілька скарг до Омбудсмена Іспанії, регіонального Омбудсмена Валенсійської спільноти та Управління у справах інвалідів Міністерства соціальних прав та Порядку денного 2030 щодо продовження терміну досудового увʼязнення Заявниці після її виправдання та нібито неналежного догляду під час її утримання під вартою.

13 травня 2021 року представник Заявниці подав скаргу до Робочої групи Організації Обʼєднаних Націй з питань свавільних затримань (надалі – РГСЗ), стверджуючи, що продовження терміну досудового увʼязнення Заявниці після її виправдання не мало законних підстав. Як стверджується, відповіді не було отримано. Заявниця вказала у заяві, що на дату подання її скарги рішення Audiencia Provincial не було остаточним, оскільки її не було повідомлено про рішення Верховного Суду, винесене того ж дня. Заявниця стверджувала, що питання, порушені в її скарзі до РГСЗ, відрізнялися від тих, що були подані до ЄСПЛ, оскільки скарга мала на меті закликати РГСЗ розглянути її ситуацію та, зрештою, домогтися її звільнення з-під варти.

6 липня 2022 року Заявниця подала позов про відповідальність держави до Міністерства юстиції на підставі нібито незаконності її досудового увʼязнення. 11 липня 2022 року Заявниця подала другу позовну заяву про відповідальність держави до Міністерства внутрішніх справ, посилаючись на неналежні умови в центрах, де вона утримувалася, а саме на відсутність належного лікування її психічного стану. 6 червня 2023 року Міністерство у справах президента повідомило Заявницю, що оскільки шкода була завдана департаментами двох різних міністерств, згаданих вище, скаргу розглядатиме Міністерство у справах президента. Схоже, що Заявниця не отримала жодної додаткової інформації щодо цих позовів.

Стверджуване порушення п. 1, 3 та 4 ст. 5 Конвенції у звʼязку з досудовим утриманням Заявниці під вартою

Заявниця стверджувала, що її було позбавлено волі понад три роки, поки тривало кримінальне провадження, незважаючи на стан її психічного здоровʼя та без задоволення її конкретних потреб органами влади. Вона також скаржилася, що протягом цього періоду її досудове утримання під вартою не переглядалося. Вона стверджувала про порушення свого права на свободу, передбаченого статтею 5 Конвенції (п. 43 Рішення).

Прийнятність

Уряд, як зазначалося вище, заперечив, що заява загалом є неприйнятною, оскільки Заявниця не вичерпала національні засоби правового захисту, як того вимагає п. 1 ст. 35 Конвенції. Щодо досудового увʼязнення, вони стверджували, що Заявниця оскаржила лише початкове рішення від 12 березня 2018 року, незважаючи на можливість згідно з національним законодавством переглянути досудове увʼязнення на будь-якому етапі провадження та оскаржити будь-яке рішення про відхилення перегляду, навіть шляхом апеляції amparo (п. 44 Рішення).

Заявниця стверджувала, що спілкування з офіційно призначеними адвокатами було складним. Її представляли три різні призначені адвокати, залежно від місця розташування кожного суду, і вона утримувалася в різних місцях, іноді навіть у різних провінціях, далеко від своїх адвокатів. Вона стверджувала, що її нездатність оскаржити відповідні рішення або звернутися з клопотанням про перегляд її ситуації в будь-якому випадку була відповідальністю державних служб правової допомоги, оскільки не можна було очікувати, що вона сама вживе таких заходів. Вона також заявила, що органи влади не виконали своїх позитивних зобовʼязань щодо запобігання позбавленню волі вразливих осіб (п. 45 Рішення).

ЄСПЛ вважає за доцільне окремо проаналізувати два різні періоди, а саме періоди до та після рішення від 21 травня 2020 року (п. 46 Рішення).

Позбавлення Заявниці волі між 12 березня 2018 року та 21 травня 2020 року

У цей перший період досудове утримання Заявниці під вартою ґрунтувалося на двох різних постановах слідчого судді, виданих 12 березня 2018 року та 19 лютого 2019 року. Лише початкове рішення від 12 березня 2018 року було оскаржено, а згодом підтримано як слідчим суддею, так і Audiencia Provincial без подальшого оскарження до Конституційного Суду. Рішення від 19 лютого 2019 року Заявниця не оскаржувала. Окрім апеляції на рішення від 12 березня 2018 року, слідчому судді не було подано жодних клопотань про перегляд досудового рішення. Крім того, ні апеляція з питань права, ні апеляція amparo не містили жодного посилання на рішення слідчого судді (п. 47 Рішення).

ЄСПЛ усвідомлює вразливе становище Заявниці, іноземки з психічним розладом, яку тримали під вартою в різних місцях під час кримінального провадження проти неї. ЄСПЛ визнає, що це могло призвести до кількох перешкод для її спілкування з адвокатами. У звʼязку з цим ЄСПЛ повторює, що перше речення ч. 1 ст. 5 слід тлумачити як таке, що встановлює позитивний обовʼязок держави захищати свободу осіб, які перебувають під її юрисдикцією, і що тому держава зобовʼязана вживати заходів, що забезпечують ефективний захист вразливих осіб, включаючи розумні кроки для запобігання позбавленню свободи, про яке органи влади знають або повинні знати. ЄСПЛ також постановив, що він не вважає, що саме призначення адвоката без фактичного надання ним правової допомоги у провадженні може задовольнити вимоги необхідної «правової допомоги» для осіб, увʼязнених під ознакою «нездорового глузду»^[3] відповідно до п. 1 (е) ст. 5 Конвенції. Це пояснюється тим, що ефективне юридичне представництво осіб з інвалідністю вимагає посиленого обов’язку по нагляду за їхніми законними представниками з боку компетентних національних судів (п. 48 Рішення).

Однак у цій справі не заперечується, що Заявницю на всіх етапах провадження представляв офіційно призначений адвокат, і що ці адвокати надавали Заявниці правову допомогу, зокрема, оскаржуючи кілька рішень та ухвал. У матеріалах справи немає інформації про будь-яку скаргу, подану до національних органів влади, щодо якості наданої правової допомоги, а також не було жодної конкретної скарги з цього приводу в заяві до ЄСПЛ. Крім того, представник заявниці в ЄСПЛ також був її представником у провадженні у Верховному Суді та Конституційному Суді. Хоча апеляція з питань права та апеляція amparo посилалися на продовження терміну дії досудового рішення, прийнятого Audiencia Provincial, вони не містили жодного посилання на рішення слідчого судді. З матеріалів, наявних у ЄСПЛ, також випливає, що представник Заявниці в певний момент контактував з адвокатом, який представляв її в Audiencia Provincial. Цей другий адвокат, як зазначив Уряд, міг би подати клопотання про перегляд досудового утримання Заявниці під вартою. Однак, схоже, що з якоїсь причини не було вжито жодних офіційних заходів у компетентних національних судах для перегляду досудового утримання Заявниці під вартою (п. 49 Рішення).

З огляду на ці обставини, попереднє заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів правового захисту щодо позбавлення Заявниці свободи в період з 12 березня 2018 року по 21 травня 2020 року було підтримане ЄСПЛ (п. 50 Рішення).

Позбавлення Заявниці волі з 21 травня 2020 року по 16 липня 2021 року

Другий період розпочався з рішення Audiencia Provincial від 21 травня 2020 року та закінчився переведенням Заявниці до тюремної психіатричної лікарні 16 липня 2021 року. На рішення від 21 травня 2020 року не було подано жодних апеляцій, а також не було подано жодних запитів про перегляд до Audiencia Provincial. Однак, як апеляція з питань права, так і апеляція amparo, подані Заявницею, стосувалися її ситуації, стверджуючи, що продовження досудового увʼязнення після виправдувального вироку не мало підстав у національному законодавстві. Верховний Суд не посилався на цю скаргу у своєму рішенні, а Конституційний Суд визнав повʼязану скаргу неприйнятною, оскільки Заявниця не вичерпала доступні засоби правового захисту, зокрема, шляхом подання позову про нікчемність проти рішення Верховного Суду (п. 51 Рішення).

ЄСПЛ повторив, що у випадку наявності кількох національних засобів правового захисту, які особа може використати, ця особа має право обрати засіб правового захисту, який стосується її основної скарги. Іншими словами, коли засіб правового захисту було використано, використання іншого засобу правового захисту, який має по суті ту саму мету, не є обовʼязковим (п. 52 Рішення).

ЄСПЛ зазначив, що Заявниця не заперечувала, що наявні засоби правового захисту, зазначені Урядом, можна вважати ефективними, а радше посилалася на її власні конкретні вразливі обставини. У звʼязку з цим ЄСПЛ повторив, що Заявниці допомагав адвокат, який справді оскаржив рішення Audiencia Provincial, і що, принаймні з моменту провадження у Верховному Суді, її представляв той самий адвокат, який допомагав їй у ЄСПЛ. За конкретних обставин справи ЄСПЛ не бачить, як позов, поданий до Верховного Суду щодо нібито незаконного продовження терміну досудового увʼязнення, міг мати будь-який прямий вплив на ситуацію Заявниці, враховуючи той факт, що апеляція з питань права була подана не на ухвалу Audiencia Provincial від 21 травня 2020 року, а на рішення від 24 лютого 2020 року (п. 53 Рішення).

Крім того, ЄСПЛ зазначив, що Конституційний Суд оголосив скаргу Заявниці з цього питання неприйнятною через невичерпання попередніх судових засобів правового захисту. ЄСПЛ повторив, що ч. 1 ст. 35 вимагає, щоб скарги, які мали бути подані згодом до ЄСПЛ, були подані до національних судів з дотриманням формальних вимог та строків, встановлених національним законодавством, і, отже, національні засоби правового захисту не були вичерпані, коли апеляція не приймається до розгляду через процесуальну помилку Заявниці (див. Gäfgen v. Germany [ВП], № 22978/05, п. 142-143, ЄСПЛ 2010). ЄСПЛ зазначив, що в апеляції amparo Заявниці це конкретне порушення її права на свободу було покладено на Верховний Суд за те, що він не відповів на її твердження. Таким чином, вимога подання позову про нікчемність проти рішення Верховного Суду до апеляції amparo видається розумною та передбачуваною, і ЄСПЛ немає підстав ставити її під сумнів (п. 54 Рішення).

У будь-якому разі, ЄСПЛ зазначає, що інша скарга щодо досудового утримання Заявниці під вартою все ще розглядається національними органами влади (п. 55 Рішення).

За цих обставин, попереднє заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів правового захисту щодо позбавлення Заявниці свободи в період з 21 травня 2020 року по 16 липня 2021 року було підтримане ЄСПЛ (п. 56 Рішення).

Висновок

З цього випливає, що ці скарги є неприйнятними у значенні ч. 1 ст. 35 Конвенції та мають бути відхилені відповідно до ч. 4 ст. 35 (п. 57 Рішення).

Стверджуване порушення п. 1 ст. 5 Конвенції у звʼязку із застосуванням заходу безпеки

Заявниця скаржилася, що недостатнє обґрунтування рішення про застосування заходу безпеки у вигляді продовження тримання під вартою після її виправдання з підстав обмеженої осудності порушує її право на свободу, передбачене ч. 1 ст. 5 Конвенції, та, зокрема, підпунктів (a) та (e) (п. 58 Рішення).

Безперечно, що застосування заходу безпеки до Заявниці було засноване на стані її психічного здоровʼя. Тому ЄСПЛ зʼясував, чи позбавлення Заявниці волі відповідало вимогам п. 1 (е) ст. 5. У звʼязку з цим ЄСПЛ зазначив, що підпункт (a) стосується ситуації, коли було винесено обвинувальний вирок, тоді як у цій справі Заявницю було виправдано (п. 59 Рішення).

Прийнятність

Уряд заперечив, що заява загалом є неприйнятною, оскільки Заявниця не вичерпала національні засоби правового захисту, як того вимагає ч. 1 ст. 35 Конвенції. Щодо заходу безпеки вони заявили, що Заявниця могла б подати клопотання про перегляд цього заходу, але не зробила цього (п. 60 Рішення).

Заявниця заявила, що вона подала апеляцію на рішення Audiencia Provincial про накладення заходу безпеки, і таким чином вичерпала всі доступні засоби правового захисту (п. 61 Рішення).

ЄСПЛ повторив у звʼязку з цим, що метою правила вичерпання засобів є надання Договірним державам можливості запобігти або виправити порушення, які їм стверджуються, до того, як ці звинувачення будуть подані до ЄСПЛ. Відповідно, скарга, подана до ЄСПЛ, повинна бути спочатку подана до відповідних національних судів, принаймні по суті, відповідно до формальних вимог національного законодавства та у встановлені терміни (див. Micallef v. Malta [ВП], № 17056/06, п. 55, ЄСПЛ 2009) (п. 62 Рішення).

ЄСПЛ зазначив, що Заявниця подала апеляцію як на рішення Audiencia Provincial про застосування до неї заходу безпеки, так і на рішення вищих судів, які його підтримали. Достатність обґрунтування заходу безпеки та його продовження було проаналізовано Вищим Судом та Верховним Судом. Конституційний Суд, зі свого боку, не ставив під сумнів, чи були вичерпані доступні судові засоби правового захисту щодо цієї скарги (п. 63 Рішення).

Беручи до уваги особливі та кумулятивні гарантії, що надаються п. 1 та 4 ст. 5, причому перший суворо регулює обставини, за яких особа може бути позбавлена волі, тоді як другий вимагає перегляду його законності після цього (див. H.L. v. the United Kingdom, № 45508/99, § 123, ЄСПЛ 2004-IX), ЄСПЛ вважає, що у Заявниці не було підстав звертатися за іншим засобом правового захисту щодо цієї скарги. Тому попереднє заперечення Уряду було відхилено (п. 64 Рішення).

ЄСПЛ зазначив, що ця скарга не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Тому її слід оголосити прийнятною (п. 65 Рішення).

Суть справи

Позиції Сторін

Заявниця стверджувала, що під час застосування до неї заходу безпеки національні суди не оцінили, чи прогноз майбутньої поведінки виявляв ймовірність скоєння подальших злочинів, як того вимагає стаття 95 Кримінального кодексу, а також не проаналізували, чи була ймовірність заподіяння шкоди собі чи іншим. Відповідно, не було доведено, що її психічний розлад був такого роду або ступеня, що вимагав би примусового утримання під вартою (п. 66 Рішення).

Уряд стверджував, що психічний стан Заявниці був остаточно встановлений на основі заяв судово-медичних лікарів, наданих на слуханні, та медичних висновків. Він також постановив, що утримання Заявниці під вартою було необхідним, оскільки судово-медичні лікарі заявили, що її госпіталізація була здійснена для її власної користі. У будь-якому разі, наявні медичні висновки свідчили не лише про страждання, яких зазнала Заявниця, але й про ризик, який вона становила для себе та інших, оскільки вона продовжувала чути голоси, які казали їй заподіяти собі шкоду та розпалити пожежі. Нарешті, він підтвердив, що стан здоровʼя Заявниці регулярно перевірявся (п. 67 Рішення).

Позиція Суду

Загальні принципи

Будь-яке позбавлення волі повинно, окрім того, що підпадати під один із винятків, викладених у підпунктах (a) – (f) п. 1 ст. 5, бути «законним». Якщо під питанням стоїть «законність» затримання, включаючи питання про те, чи було дотримано «процедуру, передбачену законом», Конвенція посилається, по суті, на національне законодавство та встановлює зобов’язання дотримуватися матеріальних та процесуальних норм цього законодавства (див. Denis and Irvine v. Belgium [ВП], № 62819/17 та 63921/17, п. 125, 1 червня 2021 року) (п. 68 Рішення).

Хоча тлумачення та застосування національного законодавства, згідно з п. 1 ст. 5, є першочерговим обовʼязком національних органів влади, зокрема, судів, недотримання національного законодавства тягне за собою порушення Конвенції, і тому ЄСПЛ може і повинен перевірити, чи було дотримано цього закону (див. Mooren v. Germany [ВП], № 11364/03, п. 73, 9 липня 2009 року). Зокрема, у питаннях позбавлення волі важливо, щоб національне законодавство чітко визначало умови тримання під вартою, а також щоб закон був передбачуваним у своєму застосуванні (див. Creangă v. Romania [ВП], № 29226/03, п. 101, 23 лютого 2012 року) (п. 69 Рішення).

Що стосується позбавлення волі осіб, які страждають на психічні розлади, особа не може бути позбавлена волі як така, що має «нездоровий глузд», якщо не виконано такі три мінімальні умови: (1) необхідно достовірно довести, що вона має «нездоровий глузд», тобто справжній психічний розлад має бути встановлений компетентним органом на основі об’єктивної медичної експертизи; (2) психічний розлад має бути такого виду або ступеня, що вимагають примусового утримання під вартою; (3) правомірність подальшого утримання під вартою залежить від тривалості такого розладу (див., серед багатьох інших джерел, Ilnseher v. Germany [ВП], № 10211/12 та 27505/14, п. 127, 4 грудня 2018 року; Rooman v. Belgium [ВП], № 18052/11, п. 192, 31 січня 2019 року; та Denis and Irvine, цитовано вище, п. 135) (п. 70 Рішення).

Щодо першої умови для позбавлення особи волі як такої, що має «нездоровий глузд», а саме того, що справжній психічний розлад має бути встановлений компетентним органом на основі об’єктивної медичної експертизи, ЄСПЛ повторив, що, незважаючи на те, що національні органи влади мають певну свободу дій, зокрема щодо суті клінічних діагнозів, допустимі підстави для позбавлення волі, перелічені у п. 1 ст. 5, слід тлумачити вузько. Психічний стан повинен бути певної тяжкості, щоб вважатися «справжнім» психічним розладом для цілей підпункту (e) ч. 1 ст. 5, оскільки він має бути настільки серйозним, що вимагає лікування в закладі для психіатричних пацієнтів. Об’єктивність медичної експертизи передбачає вимогу, щоб вона була достатньо нещодавньою. Питання про те, чи була медична експертиза достатньо нещодавньою, залежить від конкретних обставин справи, що розглядається ЄСПЛ. Для того, щоб психічний розлад був встановлений компетентним органом, і зокрема національними судами, національні суди повинні достатньо встановити відповідні факти, на яких ґрунтується їхнє рішення про затримання відповідної особи, за допомогою належної медичної експертної консультації. На думку ЄСПЛ, це вимагає від національного органу влади ретельно розглянути консультацію експерта та прийняти власне рішення щодо того, чи страждала відповідна особа на психічний розлад, враховуючи матеріали, що знаходяться перед ним (п. 71 Рішення).

Щодо другої вимоги до позбавлення особи волі як такої, що має «нездоровий глузд», а саме, що психічний розлад має бути такого виду або ступеня, що вимагають примусового утримання під вартою, ЄСПЛ повторив, що психічний розлад може вважатися таким, що вимагає примусового утримання, якщо буде встановлено, що утримання відповідної особи є необхідним, оскільки особа потребує терапії, медикаментів або іншого клінічного лікування для одужання або полегшення свого стану, а також коли особа потребує контролю та нагляду, щоб запобігти, наприклад, заподіянню шкоди собі чи іншим особам (п. 72 Рішення).

Відповідним часом, коли має бути достовірно встановлено, що особа має «нездоровий глузд», для вимог підпункту (e) ч. 1 ст. 5, є дата прийняття заходу, що позбавляє цю особу волі внаслідок цього стану. Однак, як показує третя мінімальна умова для виправдання тримання особи під вартою у звʼязку із «нездоровим глуздом», а саме те, що обґрунтованість подальшого утримання під вартою повинна залежати від збереження психічного розладу, необхідно враховувати зміни, якщо такі є, у психічному стані затриманої особи після прийняття рішення про тримання під вартою (п. 73 Рішення).

Застосування цих принципів до цієї справи

ЄСПЛ зазначив, що згідно з національним законодавством заходи безпеки повинні ґрунтуватися на кримінальному ризику особи та вимагати прогнозування майбутньої поведінки, яке розкриває ймовірність скоєння подальших злочинів (п. 74 Рішення).

У звʼязку із цим ЄСПЛ зазначив, що оцінка Audiencia Provincial кримінальної відповідальності Заявниці ґрунтувалася на її стані в день подій. Із посиланням на медичні та судово-медичні докази було встановлено, що у той день Заявниця страждала на психічний розлад, внаслідок якого вона стала неврівноваженою, і її психічне здоровʼя, разом із вживанням наркотиків та алкоголю у той день, було вирішальним у подальшому розвитку подій. Тим не менш, рішення не містило жодної конкретної оцінки психічного стану Заявниці на момент проведення слухання або винесення рішення, незважаючи на те, що між злочином та винесенням рішення минуло майже два роки; а також не містило жодного прогнозу майбутньої поведінки. Національний суд не встановив, чи покращився її стан здоровʼя з того дня, чи становила вона небезпеку для себе чи інших, зокрема через свій психічний розлад (див. N. v. Romania, № 59152/08, п. 155, 28 листопада 2017 року) (п. 75 Рішення).

Лаконічний характер міркувань Audiencia Provincial, очевидно, був визнаний Вищим судом, який зазначив, що застосування заходу бузпеки ґрунтувалося на неявних причинах, без будь-якого подальшого аналізу цих причин. Апеляції, подані Заявницею до Високого Суду, Верховного Суду та Конституційного Суду, не надали жодних розʼяснень щодо потенційних ризиків, які становила Заявниця. Більше того, національні суди жодного разу не розглядали, чи могли бути вжиті будь-які альтернативні заходи у цій справі. Тому можуть виникнути сумніви щодо законності заходів згідно із національним законодавством (п. 76 Рішення).

Тим не менш, ЄСПЛ вважав, що в цій справі питання відповідності тримання Заявниці під вартою національному законодавству не є вирішальним, оскільки застосування до Заявниці заходу безпеки з міркувань психічного здоровʼя не відповідало гарантіям від свавілля, закріпленим у прецедентній практиці ЄСПЛ, з якою вимоги національного законодавства, як видається, тісно повʼязані (п. 77 Рішення).

Щодо першої умови, а саме того, чи було достовірно доведено, що Заявниця має «нездоровий глузд», ЄСПЛ зазначив, що оцінка, проведена національними судами, обмежувалася психічним станом Заявниці на дату, коли вона влаштувала пожежу, тобто майже за два роки до застосування заходу безпеки, без будь-якої оцінки серйозності її конкретного психічного стану на момент застосування цього заходу. Хоча в медичних висновках, поданих до Audiencia Provincial, зазначалося, що Заявниця страждає від кількох психічних розладів (психотичний розлад, розлад особистості, посттравматичний стресовий розлад та тривожний розлад), жодної ретельної перевірки цих висновків та серйозності її стану не можна знайти в рішенні Audiencia Provincialабо в рішеннях вищих судів, які його підтримують (п. 78 Рішення).

Щодо другої умови, тобто необхідності примусового утримання, ЄСПЛ не може не зазначити, що в рішенні Audiencia Provincial не було посилання на терапевтичні чи медичні потреби Заявниці або на необхідність спостереження за нею, щоб запобігти, наприклад, заподіянню шкоди собі чи іншим. Суд не сумнівався, що ці аспекти були принаймні частково розглянуті на слуханні під час допиту судово-медичних лікарів. Однак у рішеннях національних судів не можна знайти жодної оцінки цих аспектів та жодної згадки про необхідний прогноз (п. 79 Рішення).

Вищезазначені міркування були достатніми для того, щоб ЄСПЛ дійшов висновку, що застосування заходу безпеки до Заявниці не відповідало мінімальним умовам, що вимагаються від підпункту (e) ч. 1 ст. 5. Таким чином, мало місце порушення ч. 1 ст. 5 Конвенції (п. 80 Рішення).

Інші стверджувані порушення Конвенції

Нарешті, Заявниця скаржилася, що захід безпеки було застосовано до неї без визначення її небезпечності або ймовірності вчинення нею подальших злочинів, як того вимагає закон, в порушення статті 7 Конвенції. З огляду на свої висновки щодо ч. 1 ст. 5, ЄСПЛ вважав, що окремий розгляд прийнятності та суті скарги за статтею 7 не є необхідним (п. 81 Рішення).

Примітки

^[1] Суд в Іспанії, який функціонує, здебільшого, як суд другої інстанції у цивільних та кримінальних справах (розглядає апеляції на рішення судів першої інстанції та арбітражні рішення) у межах провінції.

^[2] Правовий засіб в іспаномовних країнах, що діє як конституційний гарант та дозволяє фізичним та юридичним особам звертатися до конституційного суду за захистом від дій або бездіяльності держави, які порушують їхні основоположні права.

^[3] Тут і далі, «нездоровий глузд» є авторським варіантом перекладу з англійської фрази «unsound mind», яка використовується в оригіналі Рішення; «unsound mind» є юридичним терміном, який часто використовується у контекстах визначення дієздатності для участі у суді або розпорядження майном, він відрізняється від діагнозу конкретного психічного захворювання.

поширити інформацію