Заявниця стверджувала, що 16 вересня 2015 року її насильно затримали особи в цивільному одязі та доставили до Департаменту боротьби з організованою злочинністю («ДБОЗ») Міністерства внутрішніх справ Азербайджанської Республіки, де її допитували про «Meydan TV» та його діяльність. Того ж дня співробітники ДБОЗ провели обшук у її квартирі, нібито без ордера чи судового наказу, та вилучили її компʼютер. Згодом Заявниця кілька разів безуспішно просила повернути їй компʼютер. З матеріалів справи видно, що комп’ютер Заявниці був доданий до матеріалів кримінального провадження проти «Meydan TV» Департаментом розслідування тяжких злочинів («ДРТЗ») Генеральної прокуратури та зберігався ними під час подій, описаних нижче. Внутрішньодержавні провадження щодо затримання Заявниці, обшуку її квартири та вилучення її комп’ютера є предметом окремої заяви, яка наразі розглядається в ЄСПЛ (заява № 16121/17).

З 14 вересня 2016 року особисті фотографії та відеозаписи, зроблені Заявницею вдома з родиною або на пляжі, публікувалися на різних Facebook акаунтах, які, схоже, належали фальшивим особам. Дописи супроводжувалися підписами, які пропонували Заявницю «повісити за язик», «повісити голою перед усіма» тощо.

14 жовтня 2016 року Заявниця подала скаргу до Генеральної прокуратури, Міністерства внутрішніх справ та Служби державної безпеки. Вона стверджувала, що особисті фотографії та відеозаписи, які зберігалися на її компʼютері, який незаконно утримувався понад рік, і які раніше ніде не поширювалися, почали публікуватися в Інтернеті, супроводжуючись образливими заголовками та пропозиціями вбити її та повісити голою. Вона також стверджувала, що коли вона написала через Facebook Е.К. (особі, яка поділилася фотографіями неї та її матері, зробленими на пляжі), та попросила її видалити згадані фотографії, Е.К. погрожувала опублікувати її фотографії всюди в Інтернеті, звинуватила її у зраді своїй країні та образила її. Заявниця також стверджувала, що її досі ображають на різних сторінках у Facebook. Вона стверджувала, що оскільки згадані відеозаписи зберігалися лише на компʼютері, який був вилучений владою, а згадані фотографії та відеозаписи датуються попередніми роками, ДБОЗ та ДРТЗ повинні нести відповідальність за поточну ситуацію. Вона також стверджувала, що її фотографії та відеозаписи були опубліковані, а також що її ображали та погрожували їй через її журналістську роботу. Тому вона звернулася до влади з проханням встановити осіб, які опублікували її фотографії та відеозаписи, ображали її та погрожували їй, та розпочати кримінальне провадження проти них.

Схоже, що Заявниця не отримала відповіді на свою скаргу. 14 лютого 2017 року вона знову звернулася з тією ж скаргою до тих самих державних органів, додавши копію своєї попередньої скарги. Знову ж таки, вона не отримала відповіді. 29 вересня 2017 року Заявниця втретє подала ту саму скаргу, цього разу адресуючи її лише до Генеральної прокуратури, але знову не отримала відповіді.

17 жовтня 2017 року Заявниця подала скаргу до Сабаїльського районного суду в порядку судового нагляду. Вона повторила свої вищезгадані скарги. Вона також скаржилася, що, незважаючи на те, що вона кілька разів зверталася до Генеральної прокуратури, вона не отримала жодної інформації чи рішення щодо своїх скарг, не було проведено жодного розслідування і нікого не було притягнуто до відповідальності. Вона стверджувала, що через це, на її думку, Генеральна прокуратура відмовила у порушенні кримінальної справи за її скаргою. Заявниця також звернулася з такими клопотаннями:

(1) про надання суду для дослідження її компʼютера, який був вилучений ДБОЗ 16 вересня 2015 року;

(2) про проведення експертного дослідження компʼютера, щоб визначити, серед іншого, чи було здійснено доступ до компʼютера, поки він перебував у володінні ДРТЗ; чи були відкриті та переміщені фотографії, які зберігаються на ньому; та чи була змінена або видалена будь-яка інформація;

(3) щоб відділ боротьби з кіберзлочинністю Міністерства внутрішніх справ, Служба державної безпеки та Генеральна прокуратура ідентифікували IP-адреси осіб, які опублікували її фотографії чи відеозаписи або погрожували їй в Інтернеті;

(4) щоб співробітники ДБОЗ, які вилучили компʼютер, були викликані на судове засідання як свідки;

(5) щоб «відповідні» слідчі з ДРТЗ, де зберігався компʼютер, були викликані на судове засідання як свідки.

Заявниця просила суд першої інстанції визнати рішення Генерального прокурора про відмову у порушенні кримінальної справи незаконним та скасувати його, зобовʼязати Генеральну прокуратуру розпочати кримінальну справу, встановити винних у скоєнні оскаржуваних дій та притягнути їх до відповідальності, а також визнати порушення її прав за статтями 3, 8, 10, 13, 14 та 18 Конвенції.

10 та 28 листопада 2017 року Сабаїльський районний суд відхилив скаргу Заявниці, посилаючись, зокрема, на статтю 449.3 Кримінально-процесуального кодексу. Він постановив, що розглянути скаргу Заявниці буде неможливо, оскільки рішення, яке вона просила скасувати, було «невизначеним», і не було жодної інформації про «його існування». Він не розглядав клопотання чи аргументи Заявниці.

29 листопада 2017 року Заявниця подала апеляцію, повторивши свої попередні аргументи та клопотання. Вона також скаржилася, що суд першої інстанції незаконно відхилив її скаргу без її розгляду. Вона стверджувала, що на слуханні суд першої інстанції попросив її або надати копію рішення Генерального прокурора про відмову у порушенні кримінальної справи, або подати скаргу на відмову Генерального прокурора розглядати її кримінальну заяву, і що її адвокат у відповідь заявив, що оскільки орган прокуратури не відповів на її листи, вони не можуть отримати копію жодного такого рішення, але суд має більше повноважень і може вимагати інформацію від органу прокуратури. Вона також скаржилася, що суд першої інстанції мав би отримати матеріали справи від органу прокуратури, але не зробив цього і не викликав орган прокуратури на судове засідання.

Остаточним рішенням від 11 грудня 2017 року Бакинський апеляційний суд залишив рішення суду першої інстанції без змін, наводячи ті ж причини. Він додав, що хоча Заявниця надала суду копії скарг, які вона подала до різних державних органів, вона не надала жодних доказів того, що її вищезгадані скарги фактично були надіслані та доставлені до цих органів. З протоколу судового засідання також видно, що апеляційний суд відхилив клопотання Заявниці, постановивши, що вони не мають відношення до її апеляції.

Стверджуване порушення статті 8 Конвенції

Заявниця скаржилася за статтями 6 та 8 Конвенції на те, що мало місце втручання в її право на повагу до приватного життя в результаті публікації її фотографій та відеозаписів, і що національні органи влади не розглянули її скарги з цього приводу (п. 24 Рішення).

Будучи господарем визначати юридичну кваліфікацію, яку слід надати фактам справи (див., наприклад, Radomilja and Others v. Croatia [ВП], № 37685/10 та 22768/12, п. 126, 20 березня 2018 року), ЄСПЛ вважав, що ця скарга підлягає розгляду виключно за статтею 8 Конвенції (п. 25 Рішення).

Прийнятність

Застосовність

Позиції Сторін

Уряд посилався на загальні принципи, встановлені ЄСПЛ щодо застосовності статті 8, та стверджував, що напад на репутацію Заявниці у цій справі мав «низький рівень серйозності». Він стверджував, що Заявниця не була відомою особистістю, а звичайним громадянином, який працював журналістом, і що публікація її фотографій та відеозаписів, які не мали інтимного характеру, не викликала суспільного інтересу та не спричинила жодних дискусій (п. 26 Рішення).

Заявниця не надала жодних конкретних аргументів щодо застосовності статті 8 Конвенції (п. 27 Рішення).

Позиція Суду

ЄСПЛ повторив, що поняття приватного життя поширюється на аспекти, що стосуються особистої ідентичності, такі як імʼя чи фотографія особи, або фізична та моральна цілісність: гарантія, надана статтею 8 Конвенції, головним чином спрямована на забезпечення розвитку, без зовнішнього втручання, особистості кожної людини у її стосунках з іншими людьми. Таким чином, існує зона, в межах якої людина взаємодіє з іншими, яка, навіть у публічному контексті, може підпадати під сферу приватного життя. Тому публікація фотографії може втручатися в приватне життя особи, навіть якщо ця особа є публічною особою. Щодо фотографій Суд зазначив, що зображення особи є одним з головних атрибутів її особистості, оскільки воно розкриває унікальні характеристики особи та відрізняє її від інших. Право на захист власного зображення, таким чином, є одним з важливих компонентів розвитку індивідуальності людини. Це головним чином передбачає право особи контролювати використання цього зображення, включаючи право відмовитися від його публікації (див. Margari v. Greece, № 36705/16, п. 27-28, 20 червня 2023 року). ЄСПЛ раніше постановляв, що навіть нейтральна фотографія, що супроводжує статтю, яка зображує особу в негативному світлі, є серйозним втручанням у приватне життя особи, яка не прагне розголосу (див. Rodina v. Latvia, № 48534/10 та 19532/15, п. 131, 14 травня 2020 року) (п. 28 Рішення).

ЄСПЛ зазначив, що у цій справі фотографії та відеозаписи Заявниці, на яких вона зображена з членами своєї родини, які, за словами Заявниці, зберігалися лише на комп’ютері, вилученому та утриманому державними органами, і які вона ніколи не поширювала, були опубліковані в соціальній мережі з образливими словами та погрозами на адресу Заявниці. З огляду на ці обставини та враховуючи загальні принципи, встановлені його судовою практикою, ЄСПЛ дійшов висновку, що стаття 8 Конвенції застосовується у цій справі (п. 29 Рішення).

Вичерпання національних засобів правового захисту

Позиції Сторін

Уряд стверджував, що очевидно, що органи прокуратури офіційно не відмовлялися у порушенні кримінальної справи. Вони стверджували, що Заявниця таким чином не вичерпала національні засоби правового захисту, оскільки вона мала б подати скаргу на бездіяльність органів прокуратури відповідно до статті 449 КПК, замість того, щоб оскаржувати рішення, яке ніколи не було прийнято (п. 30 Рішення).

Заявниця стверджувала, що національні суди відмовилися розглядати її скаргу по суті та не повідомили їй, як діяти далі. Вона стверджувала, що за обставин її справи не було належного засобу правового захисту (п. 31 Рішення).

Позиція Суду

ЄСПЛ повторив, що ч. 1 ст. 35 вимагає, щоб скарга, подана відповідно до Конвенції, була попередньо подана до відповідного національного органу, принаймні по суті та з дотриманням формальних вимог і строків, встановлених національним законодавством, а також, щоб були використані будь-які процесуальні засоби, які могли б запобігти порушенню Конвенції. Якщо заявник не виконав ці вимоги, його заява, в принципі, має бути визнана неприйнятною через невичерпання національних засобів правового захисту. Однак, немає зобовʼязання звертатися до засобів правового захисту, які є неадекватними або неефективними. Крім того, згідно із «загальновизнаними нормами міжнародного права» можуть існувати особливі обставини, які звільняють заявника від обовʼязку вичерпати національні засоби правового захисту, що є в його розпорядженні. ЄСПЛ також часто наголошував на необхідності застосовувати правило вичерпання з певною мірою гнучкості та без надмірного формалізму (п. 32 Рішення).

У цій справі Заявниця подала скаргу за статтею 449 КПК, просячи суди визнати відмову Генерального прокурора розпочати кримінальне провадження незаконною та скасувати її, зобовʼязати Генеральну прокуратуру розпочати кримінальне провадження та встановити винних у скоєнні оскаржуваних дій. Уряд стверджував, що вона мала б подати скаргу на бездіяльність органу прокуратури відповідно до того ж положення (п. 33 Рішення).

ЄСПЛ зазначив, що стаття 449.3 КПК містить вичерпний перелік дій або рішень слідчих органів, які можуть бути оскаржені в національних судах. У його тексті немає прямого посилання на «бездіяльність» органів влади. З іншого боку, стаття 28 Закону про прокуратуру передбачає, що бездіяльність органу прокуратури може бути оскаржена в суді (п. 34 Рішення).

У кількох справах проти Азербайджану, які раніше розглядалися ЄСПЛ, національні суди відмовилися розглядати скаргу заявника за статтею 449 КПК щодо бездіяльності органу прокуратури та його нездатності провести ефективне розслідування у ситуації, яку можна порівняти:

(1) оскільки оскаржуване питання не було включено до вичерпного переліку типів рішень та кроків органів прокуратури, викладених у статтях 449.3.1 - 449.3.7 КПК, і які могли бути оскаржені в порядку судового нагляду або;

(2) оскільки скарга не стосувалася жодного рішення органів прокуратури, а радше їхньої ймовірної нездатності провести розслідування або;

(3) оскільки судовий перегляд бездіяльності органу прокуратури не був «дозволений» (п. 35 Рішення).

Уряд не навів жодних прикладів рішень національних судів, де розглядалася скарга відповідно до вищезазначеного положення щодо бездіяльності органу прокуратури, а також не вказав на наявність будь-якого іншого належного засобу правового захисту. Однак, з огляду на свій висновок нижче, ЄСПЛ не вважав за необхідне вирішувати у цій справі, чи був запропонований Урядом засіб правового захисту неефективним, і чи не було іншого належного засобу правового захисту, як стверджує Заявниця (п. 36 Рішення).

ЄСПЛ зазначив, що у цій справі Генеральний прокурор не постановляв відмову у порушенні кримінальної справи, яку Заявниця могла б оскаржити. Однак, він зазначає, що на слуханні в суді першої інстанції та у своїх скаргах, поданих до національних судів, Заявниця чітко вказала, що скарги, які вона подала до органу прокуратури, залишилися без відповіді, та просила вимагати від Генеральної прокуратури порушення кримінальної справи та встановлення винних у скоєнні оскаржуваних дій (п. 37 Рішення).

З огляду на вищезазначене та конкретні обставини цієї справи, ЄСПЛ дійшов висновку, що Заявниця довела до відома національних органів суть своєї скарги, тобто відсутність розгляду органом прокуратури її скарг. Також, враховуючи той факт, що Заявниця подала свою скаргу відповідно до статті 449 Кримінально-процесуального кодексу, тобто того самого положення, що й запропоноване Урядом, та враховуючи необхідність застосування правила вичерпання з певною мірою гнучкості та без надмірного формалізму, а також відсутність будь-яких вказівок Уряду на наявність будь-якого іншого засобу правового захисту згідно з національним законодавством, Заявницю слід вважати такою, що звернулася за відшкодуванням через відповідні національні канали (п. 38 Рішення).

Відповідно, ЄСПЛ вважав, що скаргу Заявниці не можна відхилити через невичерпання національних засобів правового захисту, і що заперечення Уряду з цього приводу має бути відхилено (п. 39 Рішення).

Висновок

ЄСПЛ зазначив, що ця скарга не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Тому її слід оголосити прийнятною (п. 40 Рішення).

Суть справи

Позиції Сторін

Заявниця повторила аргументи, які вона висунула національним органам влади. Зокрема, вона стверджувала, що фотографії та відеозаписи, про які йде мова, ніколи раніше ніде не поширювалися, і що її не шантажували ними до вилучення її компʼютера ДБОЗ. Крім того, вона стверджувала, що ця справа була подібною до справи Khadija Ismayilova v. Azerbaijan (№ 65286/13 та № 57270/14), з тією лише різницею, що її персональні дані були вилучені з її компʼютера, поки він перебував у володінні ДБОЗ. Вона стверджувала, що державні органи були зобовʼязані захищати дані, що зберігаються на її компʼютері. Заявниця також стверджувала, що Міністерство внутрішніх справ опублікувало її фотографії та відеозаписи з метою принизити її та погрожувати їй. На підтвердження свого твердження вона посилалася на Щоквартальний звіт про загрозу ворожнечі (№1 (1-й квартал 2022 року) (fb.com)), підготовлений у квітні 2022 року компанією Meta (колишня компанія Facebook), який містив, серед іншого, інформацію про порушення роботи мережі в Азербайджані, яка ймовірно була причетна до кібершпигунства та переслідування активістів, членів опозиції і журналістів та керувалася Міністерством внутрішніх справ (п. 41 Рішення).

Із посиланням на висновки національних судів Уряд стверджував, що у цій справі не було порушення статті 8 Конвенції. У своїх зауваженнях від 29 серпня 2023 року Уряд також стверджував, що публікація фотографій та відеозаписів Заявниці, які зберігалися на відповідному комп’ютері, наразі «перебуває під повторним розслідуванням», і що Заявницю буде повідомлено про його результати відповідно до закону. У своїх останніх зауваженнях від 15 січня 2024 року Уряд не надав жодної оновленої інформації щодо повторного розслідування (п. 42 Рішення).

Позиція Суду

ЄСПЛ повторив, що, хоча метою статті 8 є, по суті, захист особи від свавільного втручання з боку державних органів, вона не просто зобов’язує державу утримуватися від такого втручання. Окрім цього переважно негативного зобов’язання, можуть існувати позитивні зобов’язання, невід’ємні від ефективної поваги до приватного або сімейного життя. Ці зобовʼязання можуть вимагати вжиття заходів, спрямованих на забезпечення поваги до приватного та сімейного життя навіть у сфері відносин між особами. Компетентні національні органи влади повинні визначити найбільш доцільні засоби для забезпечення дотримання ними статті 8 у таких випадках, а завдання ЄСПЛ обмежується переглядом у відповідності до Конвенції рішень, які ці органи влади прийняли при здійсненні своїх повноважень. Більше того, межі між позитивними та негативними зобовʼязаннями Держави за статтею 8 не завжди піддаються точному визначенню. Тим не менш, застосовні принципи є подібними. Зокрема, в обох випадках необхідно враховувати справедливий баланс, який має бути встановлений між конкуруючими інтересами (див. Odièvre v. France [ВП], № 42326/98, п. 40, ЄСПЛ 2003-III) (п. 43 Рішення).

ЄСПЛ насамперед зазначив, що оскільки орган прокуратури у цій справі не розглянув скаргу Заявниці, та не було розпочато кримінального провадження, особа тих, хто вчинив дії, на які скаржиться Заявниця, невідома, а питання про те, чи були ці дії повʼязані зі зловживанням державними службовцями своїми службовими повноваженнями, як стверджує Заявниця, залишається відкритим. Хоча ЄСПЛ повинен залишатися чутливим до потенційних труднощів із доказами, неможливо на підставі матеріалів справи та, зокрема, звіту, представленого Заявницею, який стосується загальних питань і не надає конкретної інформації щодо скарги Заявниці, зробити висновок поза розумним сумнівом про те, що мало місце втручання, яке можна віднести до справи Держави. Беручи до уваги аргументи Сторін, фактичні обставини справи та наявні матеріали, а також через відсутність розслідування, яке могло б пролити світло на те, чи були відповідні фотографії та відеозаписи розголошені державними органами, ЄСПЛ вважав, що цю скаргу необхідно розглянути з точки зору позитивних зобовʼязань Держави за статтею 8 Конвенції (порівняйте з Khadija Ismayilova, цитованою вище, п. 111 та 113-114) (п. 44 Рішення).

ЄСПЛ раніше постановляв, що повинні бути доступні відповідні гарантії для запобігання розголошенню інформації приватного характеру, і що коли таке розголошення мало місце, позитивне зобовʼязання, властиве ефективній повазі до приватного життя, передбачає зобовʼязання проводити ефективні розслідування з метою виправлення цього питання в міру можливості (п. 45 Рішення).

ЄСПЛ зазначив, що оскаржувані дії були достатньо серйозними, щоб стати підставою для обґрунтованої скарги, особливо враховуючи твердження Заявниці про те, що фотографії та відеозаписи зберігалися виключно на компʼютері, який був вилучений ДБОЗ та утримуваний державними органами. Порушення права на недоторканність приватного життя особи карається статтею 156 Кримінального кодексу, а вчинення цього кримінального злочину посадовою особою, яка зловживає своєю владою, є обтяжуючою обставиною. Беручи до уваги серйозність твердження Заявниці та метод захисту, фактично обраний національними органами влади, ЄСПЛ вважав, що практичний та ефективний захист Заявниці вимагав вжиття ефективних заходів з метою зʼясування обставин справи та встановлення і, за потреби, притягнення до відповідальності винних у оскаржуваних діях (п. 46 Рішення).

Стаття 20 Закону про прокуратуру вимагала, щоб кримінальні скарги розглядалися без будь-яких затримок. Однак, як зазначено вище, у цій справі орган прокуратури не порушив кримінальне провадження і не відмовив у відкритті провадження. Фактично, він повністю проігнорував три скарги, подані Заявницею, тоді як згідно з положеннями національного законодавства він був зобовʼязаний повідомити Заявницю про своє рішення (п. 47 Рішення).

Коли заявниця звернулася до національних судів, вони відхилили її скаргу формально, не доклавши жодних зусиль для вивчення обставин справи. Зокрема, з матеріалів справи не видно, що суди викликали орган прокуратури на слухання або вимагали від нього надання будь-якої інформації щодо скарг Заявниці. Більше того, хоча у своїх апеляціях Заявниця подавала відповідні запити, наприклад, про надання компʼютера, про який йде мова, який все ще перебував у володінні державного органу, для дослідження, щоб зʼясувати, чи було здійснено доступ до її даних та чи були вони переміщені, суди або повністю проігнорували (суд першої інстанції), або негайно відхилили її запити без пояснення причин (апеляційний суд) (п. 48 Рішення).

Хоча Уряд у своїх поясненнях до ЄСПЛ стверджував, що скарга Заявниці розглядається в рамках повторного розслідування і що її буде повідомлено про результат, ЄСПЛ не був повідомлений про жодне рішення, прийняте з цього питання на сьогодні (п. 49 Рішення).

З огляду на вищезазначені міркування, ЄСПЛ не може не дійти висновку, що національні органи влади у цій справі не виконали своїх позитивних зобовʼязань за статтею 8 Конвенції. Відповідно, мало місце порушення цього положення (п. 50 Рішення).

Інші стверджувані порушення Конвенції

Із посиланням на статтю 10 Конвенції Заявниця скаржилася, що оскільки її фотографії та відеозаписи були опубліковані, а її ображали та їй погрожували через її журналістську роботу, було порушено її право на свободу вираження поглядів. Вона також скаржилася за статтею 13 Конвенції, що нездатність державних органів розглянути її скарги призвела до порушення її права на ефективний засіб правового захисту (п. 51 Рішення).

Враховуючи висновки, зроблені відповідно до статті 8 Конвенції, та аргументи Сторін, ЄСПЛ вважав, що немає потреби виносити окреме рішення щодо прийнятності та обґрунтованості цих скарг у цій справі (п. 52 Рішення).

поширити інформацію