1 лютого 2011 року декан Математичного факультету Університету Чорногорії на засіданні ради факультету повідомив професорів, які там викладають, включаючи Заявників, що «запроваджено відеонагляд» і що він розташований в аудиторіях, де проводяться заняття.

24 лютого 2011 року декан видав рішення про запровадження відеонагляду в семи амфітеатрах та перед деканатом. У рішенні зазначалося, що метою цього заходу було забезпечення безпеки майна та людей, включаючи студентів, а також нагляд за навчанням. У рішенні зазначалося, що доступ до зібраних даних захищено кодами, відомими лише декану. Дані мали зберігатися протягом року.

14 березня 2011 року заявники подали скаргу до Агентства із захисту персональних даних (надалі – «Агентство») щодо відеоспостереження та збору даних про них без їхньої згоди. Вони посилалися на Закон про захист персональних даних. Заявники, зокрема, стверджували, що амфітеатр, де вони викладали, був замкнений як до, так і після занять, що єдиним майном там були стаціонарні парти та стільці, а також дошка, що їм невідомо про жодні причини побоюватися за чиюсь безпеку, і що в будь-якому разі існували інші методи захисту людей та майна, а також моніторингу занять. Вони вимагали видалення камер та видалення даних.

21 березня 2011 року два інспектори Агентства після відвідування Математичного факультету видали звіт, у якому зазначалося, що відеоспостереження здійснювалося відповідно до Закону про захист персональних даних. За їхніми словами, були випадки знищення університетського майна, пронесення тварин, напоїв та тютюнових виробів, а також присутності осіб, які не були студентами. Вони також зазначили, що камери забезпечували «зображення здалеку без чіткої роздільної здатності, тобто риси обличчя людей [не можна було] легко розпізнати», що вони не могли збільшувати та зменшувати масштаб і не записували жодного звуку. Хоча рішення про запровадження відеоспостереження передбачало, що дані зберігатимуться протягом року, потужність серверів була такою, що дані зберігалися протягом тридцяти днів, а потім автоматично стиралися під час нових записів. Інспектори також зазначили, що інформація про «план запровадження відеоспостереження» була надана на засіданні ради факультету 1 лютого 2011 року.

22 березня 2011 року Заявники подали заперечення проти звіту, стверджуючи, серед іншого, що їм не відомо про жодний із ймовірних інцидентів і що, в будь-якому разі, незрозуміло, як такі камери можуть забезпечити безпеку людей та майна. Вони погодилися, що камери над входами та виходами з університетської будівлі, можливо, можуть бути адекватною формою забезпечення такої безпеки. Вони також стверджували, що співробітників не було «письмово повідомлено про запровадження відеоспостереження до його початку». Примітно, що рішення було видано 24 лютого 2011 року, тоді як спостереження розпочалося кількома тижнями раніше. Вони не уточнили точно, коли це було зроблено, але посилалися на протокол засідання від 1 лютого 2011 року.

28 квітня 2011 року, після заперечень Заявників проти звіту, Рада Агентства видала рішення, яким зобовʼязала Математичний факультет вилучити камери з аудиторій протягом пʼятнадцяти днів, оскільки відеоспостереження не відповідало Закону про захист персональних даних, зокрема статтям 10, 35 та 36. Зокрема, Рада постановила, що підстави для запровадження відеоспостереження, передбачені статтею 36, не були виконані, враховуючи, що не було жодних доказів того, що існувала будь-яка небезпека для безпеки людей та майна в аудиторіях, а тим більше для конфіденційних даних, і що спостереження за навчанням не було серед законних підстав для відеоспостереження. Жодна зі сторін не порушила адміністративного спору до суду проти цього рішення.

25 січня 2012 року Факультет математики отримав рішення Ради Агентства від 28 квітня 2011 року. Камери були видалені не пізніше 27 січня 2012 року. Схоже, що зібрані дані також були видалені у невстановлену дату.

Цивільне провадження

19 січня 2012 року Заявники подали позов про компенсацію проти Університету Чорногорії, Агентства та Держави Чорногорія за порушення їхнього права на приватне життя, зокрема, шляхом несанкціонованого збору та обробки даних про них. Вони, зокрема, стверджували, що таке втручання в їхнє приватне життя, без будь-якої можливості контролювати цей процес, не було передбачено жодним законодавчим актом і тому не відповідало закону у значенні ч. 2 ст. 8 Конвенції. Вони також стверджували, що воно не переслідувало жодної законної мети і не було необхідним у демократичному суспільстві. Вони посилалися на відповідні положення Закону про захист персональних даних, ст. 8 Конвенції та відповідну судову практику ЄСПЛ.

27 грудня 2012 року Суд першої інстанції у Подгориці виніс рішення проти Заявників. Суд постановив, що поняття приватного життя, безумовно, включає діяльність у діловій та професійній сферах. Однак, суд також постановив, що університет є державною установою, яка здійснює діяльність у суспільних інтересах, однією з яких є викладання, і тому відеоспостереження за аудиторіями як громадськими місцями не може порушувати право Заявників на повагу до їхнього приватного життя. Це була робоча зона, як-от зала суду чи парламент, де професори ніколи не залишалися наодинці, і тому вони не могли посилатися на жодне право на приватність, яке могло бути порушене. Зібрані дані також не могли вважатися персональними даними. Нездатність університету негайно видалити камери була несанкціонованою, але її не можна було кваліфікувати як втручання в приватне життя Заявників і тому вона була неактуальною. Суд також постановив, що такий висновок відповідає практиці ЄСПЛ, враховуючи, що моніторинг дій, що відбуваються публічно, не є втручанням у приватне життя особи, коли ці засоби лише записують те, що інші могли бачити, якби вони випадково перебували в тому ж місці в один і той же час. Суд також постановив, що моніторинг дій особи в громадському місці за допомогою фотообладнання, яке лише миттєво фіксувало візуальні дані, не призводив до втручання в приватне життя цієї особи, яке могло б виникнути після того, як будь-які кадри такого матеріалу стали загальнодоступними. Він дійшов висновку, що встановлення та використання відеоспостереження та збір даних, що здійснювалися таким чином, не порушили право Заявників на недоторканність приватного життя і тому не завдали їм жодних моральних страждань. Під час провадження один зі свідків заявив, що були випадки крадіжки та пошкодження внутрішнього оздоблення будівлі, і що одного разу з лабораторії зникло пʼять ноутбуків. Ці події призвели до найму приватного охоронного агентства два-три роки тому. За словами свідка, поліція запропонувала встановити обладнання для відеоспостереження на території школи. Суд, зі свого боку, не розглядав ці питання.

31 грудня 2012 року Заявники подали апеляцію. Вони посилалися, зокрема, на ст. 8 Конвенції. Вони стверджували, зокрема, що втручання в їхнє право на повагу до приватного життя не відповідало жодному закону і тому суперечило ч. 2 ст. 8 Конвенції. Воно також не було необхідним у демократичному суспільстві. Крім того, Суд першої інстанції не посилався на жодне законодавче положення, виносячи рішення проти них, і не оцінив їхні аргументи.

17 липня 2013 року Високий суд у Подгориці залишив у силі рішення першої інстанції, підтвердивши його мотиви по суті. Високий суд, зокрема, постановив, що Заявники не довели порушення їхнього права на приватність, і встановив, що суд першої інстанції «достатньо пов’язав практику ЄСПЛ зі справою, що розглядається ... Суд розглянув інші аргументи [Заявників] і дійшов висновку, що вони не виправдовують іншого рішення у цій справі...».

Заявники не подавали конституційну апеляцію.

Стверджуване порушення статті 8 Конвенції

Заявники скаржилися за статтею 8 Конвенції на те, що нібито незаконне встановлення та використання обладнання для відеоспостереження в університетських аудиторіях, де вони проводили заняття, порушило їхнє право на повагу до приватного життя (п. 35 Рішення).

Прийнятність

Позиції Сторін

Уряд стверджував, що не вся професійна та ділова діяльність належить до сфери приватного життя. Університет був державним закладом, а викладання було діяльністю, що становить суспільний інтерес. Територія, яка перебувала під наглядом, була робочою зоною поза межами особистої автономії, на відміну від кабінетів професорів, де могла існувати певна міра особистої автономії (п. 37 Рішення).

Вони також стверджували, що Заявники не вичерпали всі ефективні національні засоби правового захисту, зокрема конституційну апеляцію (п. 38 Рішення).

Заявники оскаржили аргументи Уряду. Зокрема, вони стверджували, що конституційна апеляція не була ефективним засобом правового захисту на відповідний час (п. 39 Рішення).

Позиція Суду

Застосовність статті 8

Відповідні принципи у цьому відношенні викладені, наприклад, у справах Niemietz v. Germany (16 грудня 1992 року, п. 29-31, Серія A № 251‑B); Peck v. the United Kingdom (№ 44647/98, п. 57-58, ЄСПЛ 2003‑I); Halford v. the United Kingdom (25 червня 1997 року, п. 44-46, Звіти про рішення та рішення 1997‑III); Fernández Martínez v. Spain [ВП] (№ 56030/07, п. 109-110, ЄСПЛ 2014 (витяги)); та Bărbulescu v. Romania [ВП] (№ 61496/08, п. 70-73, 5 вересня 2017 р.) (п. 40 Рішення).

Зокрема, ЄСПЛ повторив, що «приватне життя» – це широкий термін, який не піддається вичерпному визначенню, і що було б занадто обмежувальним лімітувати поняття «приватне життя» «внутрішнім колом», в якому особа може жити своїм особистим життям на свій вибір, і повністю виключати з нього зовнішній світ, який не охоплюється цим колом. Таким чином, стаття 8 гарантує право на «приватне життя» в широкому сенсі, включаючи право вести «приватне соціальне життя», тобто можливість для особи розвивати свою соціальну ідентичність. У цьому відношенні це право закріплює можливість звертатися до інших людей з метою встановлення та розвитку з ними стосунків (п. 41 Рішення).

ЄСПЛ вже постановляв, що поняття «приватне життя» може включати професійну діяльність або діяльність, що відбувається в публічному контексті. Зрештою, саме в процесі свого трудового життя більшість людей мають значну, якщо не найбільшу, можливість розвивати стосунки із зовнішнім світом, і не завжди можливо чітко розрізнити, яка з видів діяльності особи є частиною її професійного чи ділового життя, а яка ні. Таким чином, існує зона взаємодії особи з іншими, навіть у публічному контексті, яка може підпадати під поняття «приватне життя», причому професійне життя є її частиною (п. 42 Рішення).

Щоб з’ясувати, чи застосовується поняття «приватне життя», ЄСПЛ неодноразово розглядав, чи мали особи обґрунтовані очікування того, що їхнє приватне життя буде поважатися та захищатися. У цьому контексті він зазначав, що розумне очікування конфіденційності є суттєвим, хоча й не обовʼязково вирішальним фактором (п. 43 Рішення).

Звертаючись до цієї справи, ЄСПЛ зазначив, що університетські амфітеатри є робочими місцями викладачів. Саме там вони не лише навчають студентів, а й взаємодіють з ними, розвиваючи таким чином взаємні стосунки та конструюючи їхню соціальну ідентичність. Вже було постановлено, що приховане відеоспостереження за працівником на його робочому місці слід розглядати як значне втручання у приватне життя працівника. Воно передбачає записану та відтворювану документацію поведінки особи на її робочому місці, якої працівник, будучи зобовʼязаним за трудовим договором виконувати роботу в цьому місці, не може уникнути (див. Köpke v. Germany (ухвала), № 420/07, 5 жовтня 2010 року). Немає підстав для того, щоб ЄСПЛвідхилявся від цього висновку, навіть коли це стосується випадків неприхованого відеоспостереження за працівником на його робочому місці. Крім того, ЄСПЛ також постановив, що навіть якщо правила роботодавця щодо приватного соціального життя працівників на робочому місці є обмежувальними, вони не можуть звести його до нуля. Повага до приватного життя продовжує існувати, навіть якщо вона може бути обмежена настільки, наскільки це необхідно (п. 44 Рішення).

З огляду на вищезазначене, ЄСПЛ вважав, що дані, зібрані за допомогою оскаржуваного відеоспостереження, стосуються «приватного життя» Заявників, що робить статтю 8 застосовною до їхньої скарги (п. 45 Рішення).

Вичерпання національних засобів правового захисту

Відповідні принципи у цьому відношенні викладено у справі Vučković and Others v. Serbia(попереднє заперечення) ([ВП], № 17153/11 та 29 інших, п. 69-75, 25 березня 2014 року) (п. 46 Рішення).

Звертаючись до цієї справи, ЄСПЛ вже постановив, що станом на 20 березня 2015 року конституційна апеляція в Чорногорії в принципі може вважатися ефективним національним засобом правового захисту. ЄСПЛ повторив у цьому звʼязку, що, хоча це може бути предметом винятків, які можуть бути виправдані конкретними обставинами кожної справи, питання про те, чи були вичерпані національні засоби правового захисту, зазвичай визначається посиланням на дату подання заяви до ЄСПЛ (див. Baumann v. France, no. 33592/96, п. 47, ЄСПЛ 2001‑V (витяги)). Враховуючи, що Заявники подали свою заяву в жовтні 2013 року, що було задовго до того, як конституційна апеляція стала ефективним національним засобом правового захисту в Державі-відповідачі, ЄСПЛ вважав, що вони не були зобовʼязані скористатися цим конкретним засобом правового захисту. Тому заперечення Уряду має бути відхилено (п. 47 Рішення).

Висновок

ЄСПЛ зазначив, що заява не є явно необґрунтованою у значенні ч. 3 (а) ст. 35 Конвенції. Він також зазначив, що вона не є неприйнятною з жодних інших підстав. Тому її слід оголосити прийнятною (п. 48 Рішення).

Суть справи

Позиції Сторін

Позиція Заявників

Заявники стверджували, що оскаржуване відеоспостереження було незаконним, не переслідувало жодної законної мети та не було необхідним у демократичному суспільстві. Декан школи збирав та обробляв отримані таким чином дані без будь-яких обмежень, і Заявники не мали ефективного контролю над цією інформацією. Агентство також не виконало своїх юридичних зобовʼязань, що додатково зробило втручання свавільним (п. 49 Рішення).

Позиція Уряду

Уряд стверджував, що спостереження за діяльністю, яка відбувалася в громадських місцях або за допомогою фотообладнання, не вважається втручанням у приватне життя особи, якщо воно не було розкрито або опубліковано, що не мало місце в цій справі (п. 50 Рішення).

Вони також стверджували, що оскаржуване втручання, незважаючи на певні адміністративні недоліки, було законним, переслідувало законну мету та було необхідним у демократичному суспільстві (п. 51 Рішення).

Метою, яку переслідували, і яку неможливо було досягти менш навʼязливим способом, було запобігання та розслідування інцидентів, повʼязаних з безпекою, таких як крадіжки та крадіжки зі зломом, під час яких було викрадено майно, що належить як університету, так і його співробітникам, включаючи професорів. Воно також мало на меті запобігти внесенню вогнепальної зброї, «несанкціонованому внесенню тварин», жебракуванню, а також інцидентам в амфітеатрах, під час яких професорам погрожували фізичною розправою. Навіть поліція рекомендувала встановити обладнання для відеоспостереження (п. 52 Рішення).

Вони також стверджували, що всі причетні особи, включаючи Заявників, були належним чином поінформовані про цей захід, що не було зловживання у будь-який спосіб щодо використання зібраних даних, і що лише декан факультету мав до них доступ. Таким чином, дані використовувалися виключно для цілей, передбачених законом, і протягом обмеженого періоду, враховуючи, що дані автоматично видалялися через тридцять днів. Уряд також стверджував, що камери робили знімки з низькою роздільною здатністю, не мали можливості масштабування, а їхнє розташування та кути запису були встановлені «відповідно до методологічного аналізу ризиків, а також захисту персональних даних» (п. 53 Рішення).

Уряд стверджував, що Держави мають широкі межі розсуду щодо відеоспостереження в суспільних інтересах, і Держава-відповідач діяла відповідно до національних та європейських правових стандартів. У будь-якому випадку, до обовʼязків ЄСПЛ не входило оцінювати тлумачення та застосування національного законодавства національними судами, а також їхні отримані дані та висновки, і національні суди не виявили порушення права Заявників на повагу до їхнього приватного життя (п. 54 Рішення).

Позиція Суду

ЄСПЛ уже постановляв у цій справі, що відеоспостереження за працівником на робочому місці, незалежно від того, чи воно приховане, має розглядатися як значне втручання у приватне життя працівника, і тому вважав, що воно становить втручання у значенні статті 8. Будь-яке втручання може бути виправданим відповідно до ч. 2 ст. 8 лише тоді, коли воно відповідає закону, переслідує одну або декілька законних цілей, на які посилається це положення, і є необхідним у демократичному суспільстві для досягнення будь-якої такої мети (див. Vukota-Bojić v. Switzerland, № 61838/10, п. 60, 18 жовтня 2016 року) (п. 55 Рішення).

ЄСПЛ зазначив, що національні суди не розглядали питання про відповідність дій закону, оскільки вони не вважали оскаржуване відеоспостереження втручанням у приватне життя Заявників (п. 56 Рішення).

Однак Агентство зробило це і при цьому чітко постановило, що це не відповідає закону, зокрема статтям 10, 35 та 36 Закону про захист персональних даних (п. 57 Рішення).

ЄСПЛ стосовно цього зазначив, що стаття 35 передбачає, що державні установи – університет, за власним твердженням Уряду, є однією з них – можуть здійснювати відеоспостереження за зонами доступу до офіційних приміщень. Однак у цьому випадку відеоспостереження здійснювалося в амфітеатрах (п. 58 Рішення).

Крім того, стаття 36 передбачає, що обладнання для відеоспостереження також може бути встановлено в офіційних або службових приміщеннях, але лише якщо цілі, передбачені цією статтею, зокрема безпека людей чи майна або захист конфіденційних даних, не можуть бути досягнуті жодним іншим способом. ЄСПЛ зазначив, що відеоспостереження було запроваджено в цьому випадку для забезпечення безпеки майна та людей, включаючи студентів, а також для спостереження за навчанням. Зазначається, що одна з цих цілей, зокрема спостереження за навчанням, взагалі не передбачена законом як підстава для відеоспостереження. Крім того, Агентство чітко постановило, що немає жодних доказів того, що майно чи люди перебували під загрозою, що є однією з причин для виправдання запровадження відеоспостереження, і національні суди взагалі не розглядали це питання. Уряд, зі свого боку, не надав жодних доказів протилежного у цьому відношенні та не показав, що він навіть розглядав будь-який інший захід як альтернативу заздалегідь (п. 59 Рішення).

З огляду на те, що відповідне законодавство прямо передбачає певні умови, які мають бути виконані перед застосуванням відеоспостереження, і що в цьому випадку ці умови не були виконані, та враховуючи рішення Агентства з цього приводу (за відсутності будь-якого розгляду цього питання національними судами), ЄСПЛ не міг не дійти висновку, що втручання, про яке йде мова, не відповідало закону, що є достатнім для того, щоб вважати порушення статті 8. З огляду на вищезазначений висновок, ЄСПЛ не вважав за необхідне розглядати, чи були дотримані інші вимоги ч. 2 ст. 8 Конвенції (п. 60 Рішення).

поширити інформацію