На момент подій Заявник був активним членом Партії народного фронту Азербайджану, опозиційної партії, та працював фінансовим директором газети «Азадлик».

Після спроби державного перевороту в липні 2016 року в Туреччині, 12 серпня 2016 року Генеральний прокурор Азербайджанської Республіки порушив кримінальне провадження у звʼязку з діяльністю осіб, повʼязаних з рухом Ґюлена в Азербайджані, за статтями 168.1 (порушення прав громадян під приводом проведення релігійних обрядів) та 283.2.2 (розпалювання етнічної, расової, соціальної чи релігійної ненависті та ворожнечі) Кримінального кодексу.

20 серпня 2016 року, коли Заявник збирався сісти в машину, до нього підійшли четверо осіб, які представилися агентами Служби державної безпеки та Генеральної прокуратури. Вони попросили Заявника поїхати з ними, і Заявник виконав їхнє прохання, сівши в їхню машину. Двоє агентів супроводжували Заявника, а два інших агенти забрали його ключі від машини.

Того ж дня будинок та автомобіль Заявника були обшукані на підставі рішення, виданого слідчим, який керував справою, і під час обшуків було вилучено різні предмети, включаючи кілька книг та компакт-дисків. Зокрема, з протоколу обшуку видно, що в автомобілі Заявника було знайдено три книги про життя та ідеї Фетхуллаха Ґюлена.

Того ж дня слідчий виніс постанову про затримання Заявника за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого статтею 283.2.2 Кримінального кодексу.

22 серпня 2016 року Заявнику було висунуто звинувачення у кримінальній справі за статтями 168.1 та 283.2.2 Кримінального кодексу. Опис звинувачень складався з одного речення обсягом понад півсторінки. Зокрема, Заявника звинувачували у порушенні прав громадян під приводом проведення релігійних обрядів та у підбурюванні до етнічної, расової, соціальної чи релігійної ненависті та ворожнечі шляхом належності до релігійного руху Фетхуллаха Ґюлена та поширення ідеології цього руху. У зв’язку з цим його звинуватили у вчиненні цих злочинів шляхом перевезення релігійної літератури та восьми компакт-дисків у своєму автомобілі з наміром відкрито поширювати ці матеріали, зокрема, в Інтернеті, що є засобом масової інформації.

Того ж дня заступник Генерального прокурора подав до суду клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання Заявника під вартою строком на три місяці. Клопотання посилалося на рішення слідчого від 22 серпня 2016 року про визнання Заявника обвинуваченим та підтверджувало обґрунтування цього рішення.

22 серпня 2016 року Насіміський районний суд, посилаючись на офіційні звинувачення, висунуті проти Заявника, та клопотання прокурора про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, постановив утримувати Заявника під вартою до суду на три місяці, відраховуючи строк тримання під вартою з 20 серпня 2016 року. Суд обґрунтував тримання Заявника під вартою, посилаючись на ризики його рецидиву та втечі від слідства. Стенограми судового засідання від 22 серпня 2016 року свідчать про те, що, хоча Заявник стверджував про відсутність доказів скоєння ним кримінального злочину, слідчий стверджував, що звинувачення проти Заявника були обґрунтованими, та посилався на книги та компакт-диски, що містяться у справі.

23 серпня 2016 року слідчий, який керував справою, призначив комп'ютерно-технічну, аудіо-, лінгвістичну та релігійну експертизу різних книг, компакт-дисків, двох флеш-накопичувачів та інших документів і предметів, знайдених у квартирі та автомобілі Заявника. Зокрема, він попросив експерта проаналізувати документи та предмети, надані на експертизу, та встановити, чи містять вони дії, спрямовані на порушення прав громадян під приводом проведення релігійних обрядів, розпалювання етнічної, расової, соціальної чи релігійної ненависті та ворожнечі, або будь-які інші кримінальні правопорушення. Незважаючи на чіткий запит ЄСПЛ до Уряду щодо надання копій усіх документів, що стосуються провадження щодо досудового утримання Заявника під вартою, Уряд не надав ЄСПЛ копію експертного висновку, виданого у відповідь на рішення слідчого від 23 серпня 2016 року.

25 серпня 2016 року Заявник оскаржив рішення Насіміського районного суду від 22 серпня 2016 року. Він стверджував, що немає доказів того, що він вчинив будь-який злочин, і немає підстав для застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до суду. У зв’язку з цим він зазначив, що книги, які нібито були знайдені в його автомобілі, йому не належать. У будь-якому разі, ці книги не заборонені в Азербайджані, а слідчі органи та суд першої інстанції не посилалися на жодні докази, що свідчать про вчинення злочину.

2 вересня 2016 року Бакинський апеляційний суд відхилив апеляцію, постановивши, що рішення суду першої інстанції було обґрунтованим. Апеляційний суд не згадав про конкретні скарги Заявника.

Публічна заява правоохоронних органів

23 серпня 2016 року Генеральна прокуратура, Міністерство внутрішніх справ та Служба державної безпеки зробили заяву, опубліковану в пресі. Заява стосувалася порушення кримінальної справи у зв’язку з діяльністю осіб, пов’язаних з рухом Ґюлена в Азербайджані. У заяві також було повідомлено громадськість, що через обґрунтовані підозри Заявника було заарештовано, і проти нього порушено кримінальну справу за статтями 168.1 та 283.2.2 Кримінального кодексу. Відповідна частина заяви звучить так:

«У ході розслідування, що триває, було встановлено, що існують обґрунтовані підозри щодо того, що Фаїг Аміров, член Партії народного фронту Азербайджану та помічник голови партії, зловживаючи своєю функцією фінансового директора газети «Азадлик» разом із послідовниками руху «Хізмет», володів літературою та електронними інформаційними пристроями зі змістом, що принижує національну гідність та пропагує «Фетуллахізм», соціальну чи релігійну ненависть і ворожнечу з метою їх поширення, та що [він] підтримував зв’язки з особами, імена яких були у списку «імамів Хізмету», де також були вказані його ім’я та номери телефонів.

...

Фаїгу Амірову було пред’явлено звинувачення у вчиненні злочинів за статтями 168.1 (порушення прав громадян під приводом проведення релігійних обрядів) та 283.2.2 (підбурювання до етнічної, расової, соціальної чи релігійної ненависті та ворожнечі особою, яка використовує своє службове становище) Кримінального кодексу, та щодо нього було обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою».

Продовження строку тримання Заявника під вартою

12 жовтня 2016 року Насіміський районний суд, а 21 жовтня 2016 року Бакинський апеляційний суд відхилили клопотання Заявника про домашній арешт замість попереднього ув’язнення.

За клопотанням прокурора, 11 листопада 2016 року Насіміський районний суд продовжив термін тримання Заявника під вартою до 12 січня 2017 року. Суд першої інстанції не навів жодних підстав для свого рішення.

12 листопада 2016 року Заявник оскаржив це рішення, стверджуючи, що суд першої інстанції не обґрунтував його подальше утримання під вартою. Він також повторив свої попередні скарги, вказуючи на те, що жодна з книг, знайдених у його автомобілі, не заборонена в Азербайджані, і що дії, передбачені статтею 283 Кримінального кодексу, можуть становити злочин лише у випадку їх вчинення відкрито або через засоби масової інформації, що не мало місце за даних обставин.

21 листопада 2016 року Бакинський апеляційний суд відхилив апеляцію, постановивши, що продовження терміну утримання Заявника під вартою було обґрунтованим. Апеляційний суд не розглядав конкретні скарги Заявника.

6 січня 2017 року Насімінський районний суд продовжив термін утримання Заявника під вартою до 12 березня 2017 року. Суд обґрунтував необхідність цього продовження тим, що необхідно було провести низку слідчих дій, а також можливістю його втечі та перешкоджання розслідуванню у разі звільнення.

9 січня 2017 року Заявник оскаржив це рішення, повторивши свої попередні скарги.

16 січня 2017 року Бакинський апеляційний суд відхилив апеляцію, постановивши, що продовження терміну утримання Заявника під вартою до судового розгляду було обґрунтованим.

8 лютого 2017 року Насімінський районний суд, а 16 лютого 2017 року Бакинський апеляційний суд відхилили подальші клопотання Заявника про домашній арешт замість тримання під вартою.

3 березня 2017 року Насімінський районний суд продовжив термін тримання Заявника під вартою до 12 червня 2017 року. Суд обґрунтував своє рішення, посилаючись на обсяг подальших слідчих дій, які необхідно було провести, та вказавши, що підстави для тримання Заявника під вартою не змінилися.

9 березня 2017 року Бакинський апеляційний суд залишив у силі рішення Насімінського районного суду від 3 березня 2017 року.

У матеріалах справи немає жодних подальших рішень про продовження терміну тримання Заявника під вартою.

Подальший розвиток справи

З документів у справі видно, що 17 квітня 2017 року Заявнику було предʼявлено звинувачення у вчиненні інших кримінальних правопорушень за статтями 213.1 (ухилення від сплати податків) та 308.2 (зловживання владою) Кримінального кодексу.

Листом від 18 квітня 2017 року слідчий, який веде справу, повідомив Заявника та його адвокатів про те, що нову кримінальну справу № 172006028 щодо обвинувачень проти Заявника за статтями 213.1 та 308.2 Кримінального кодексу було виділено з кримінальної справи № 162006055.

2 травня 2017 року слідчий виніс рішення про оцінку доказів у кримінальній справі № 172006028. Цим рішенням слідчий висунув Заявнику звинувачення у вчиненні злочинів, передбачених статтями 213.1 та 283.2.2 Кримінального кодексу, але зняв звинувачення за статтею 308.2. Рішення не містило жодної інформації щодо результатів розгляду звинувачень за статтею 168.1 Кримінального кодексу.

24 липня 2017 року Сабаїльський районний суд визнав Заявника винним за статтями 213.1 та 283.2.2 Кримінального кодексу та засудив його до трьох років і трьох місяців позбавлення волі.

15 вересня 2017 року Бакинський апеляційний суд змінив вирок та постановив умовно відкласти його виконання на три роки. Заявника було звільнено із зали суду.

27 лютого 2018 року Верховний Суд залишив у силі рішення апеляційного суду.

Стверджуване порушення частин 1 та 3 статті 5 Конвенції

Посилаючись на ч. 1 (с), 3 ст. 5 Конвенції, Заявник скаржився, що його було заарештовано та взято під варту за відсутності «обґрунтованої підозри» у вчиненні ним злочину. Він також скаржився на те, що національні суди не надали відповідних та достатніх підстав, що обґрунтовують необхідність його досудового тримання під вартою (п. 37 Рішення).

Прийнятність

ЄСПЛ зазначив, що ці скарги не є ні явно необґрунтованими, ні неприйнятними з будь-яких інших підстав, перелічених у ст. 35 Конвенції. Тому їх слід оголосити прийнятними (п. 38 Рішення).

Суть справи

Позиції Сторін

Заявник стверджував, що звинувачення проти нього були безпідставними, і що слідчі органи не мали жодних об’єктивних доказів чи інформації, які могли б дати підстави для обґрунтованої підозри у вчиненні ним злочину. Він також стверджував, що коли національні суди видали, а згодом продовжили термін його досудового тримання під вартою, вони не посилалися на жодні докази на підтвердження своїх рішень. Щодо книг та компакт-дисків, знайдених у його автомобілі, Заявник стверджував, що їх підкинули у транспортний засіб. У будь-якому разі, ці предмети не містили жодного незаконного змісту, а передмови до відповідних книг були написані високопосадовцями уряду Азербайджану. Заявник також звернув увагу на той факт, що хоча його попереднє ув’язнення було вперше обране 22 серпня 2016 року, слідчий призначив експертизу різних документів, знайдених у його будинку та автомобілі, лише 23 серпня 2016 року. Заявник також стверджував, що національні суди не надали відповідних та достатніх підстав для обґрунтування його попереднього ув’язнення (п. 39 Рішення).

Уряд заперечив твердження Заявника, стверджуючи, що права Заявника згідно зі ст. 5 Конвенції не були порушені. Його було затримано за обґрунтованою підозрою у вчиненні злочину, і Насіміський районний суд належним чином дослідив матеріали справи, зокрема, постанову слідчого від 22 серпня 2016 року про визнання Заявника обвинуваченим, клопотання заступника Генерального прокурора та заяви слідчого, зроблені на судовому засіданні, коли постановив взяти Заявника під варту. У зв’язку з цим вони послалися на протоколи слухання, що відбулося в Насіміському районному суді 22 серпня 2016 року. Уряд також стверджував, що національні суди надали відповідні та достатні підстави, що обґрунтовують необхідність взяття Заявника під варту (п. 40 Рішення).

Позиція Суду

ЄСПЛ послався на загальні принципи, встановлені в його прецедентній практиці та викладені у справі Selahattin Demirtaş v. Turkey (№ 2) ([ВП] № 14305/17, п. 311-321, 22 грудня 2020 року), які однаково стосуються цієї справи (п. 41 Рішення).

У цій справі, хоча Заявник скаржився на відсутність обґрунтованої підозри проти нього протягом усього періоду його досудового тримання під вартою, Уряд стверджував, що Заявника було затримано за обґрунтованою підозрою у вчиненні злочину. На підтвердження свого твердження Уряд посилався на протоколи судового засідання, що відбулося в Насіміському районному суді 22 серпня 2016 року, стверджуючи, що Насіміський районний суд належним чином дослідив матеріали справи, зокрема, постанову слідчого від 22 серпня 2016 року про визнання Заявника обвинуваченим, клопотання заступника Генерального прокурора про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та заяви слідчого, зроблені на судовому засіданні (п. 42 Рішення).

ЄСПЛ спочатку зазначив, що, хоча Уряд посилався на протоколи судового засідання, що відбулося в Насіміському районному суді 22 серпня 2016 року, на підтвердження своїх аргументів, у цих протоколах не містилося жодної інформації про вивчення судом будь-яких матеріалів справи. Зокрема, хоча у стенограмах містилися посилання на заяви слідчого на судовому засіданні, в яких слідчий посилався, у загальному вигляді та без уточнення їхнього змісту, на книги та компакт-диски у матеріалах справи, немає нічого, що вказувало б на те, що ці книги та компакт-диски були подані до Насіміського районного суду для вивчення. У зв’язку з цим ЄСПЛ вважав за необхідне ще раз наголосити, що розпливчасті та загальні посилання на докази у справі не можуть розглядатися як достатні для обґрунтування «обґрунтованості» підозри, на якій мало ґрунтуватися затримання Заявника, за відсутності або конкретної оцінки окремих доказів у справі, або будь-якої інформації, яка могла б обґрунтувати підозру проти Заявника, або будь-яких інших видів перевірених матеріалів чи фактів (див. Alparslan Altan v. Turkey, № 12778/17, п. 142, 16 квітня 2019 року; Öğreten and Kanaat v. Turkey, № 42201/17 та 42212/17, п. 88, 18 травня 2021 року; та Akgün v. Turkey, № 19699/18, п. 175, 20 липня 2021 року) (п. 43 Рішення).

ЄСПЛ також зазначив, що Уряд був вдоволений твердженням, що національний суд належним чином дослідив матеріали справи, зокрема, постанову слідчого від 22 серпня 2016 року про визнання Заявника обвинуваченим, клопотання заступника Генерального прокурора про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та заяви слідчого, зроблені на судовому засіданні. Однак Уряд не уточнив, чи містили матеріали, надані органами прокуратури, книги та компакт-диски, знайдені в автомобілі Заявника, або будь-яка інша конкретна інформація, факти чи докази, які б переконали обʼєктивного спостерігача в тому, що Заявник міг вчинити кримінальне правопорушення. Більше того, з рішення Насіміського районного суду від 22 серпня 2016 року або будь-якого іншого рішення національних судів, якими було наказано утримувати Заявника під вартою та продовжено строк його утримання, не видно, що така інформація, факти чи докази коли-небудь були подані до судів, оскільки рішення національних судів не містили посилання на такі матеріали (порівняйте з Yagublu v. Azerbaijan, № 31709/13, п. 60, 5 листопада 2015 року, та Rustamzade v. Azerbaijan, № 38239/16, п. 47, 7 березня 2019 року) (п. 44 Рішення).

У звʼязку з цим ЄСПЛ також зазначає рішення Пленуму Верховного Суду від 3 листопада 2009 року, яке вимагає від національних судів ретельно перевіряти клопотання органів прокуратури про взяття обвинуваченого під варту та перевіряти наявність підозри проти обвинуваченого, використовуючи свої повноваження згідно зі статтею 447.5 Кримінально-процесуального кодексу, запитувати та переглядати «початкові докази», що є у розпорядженні обвинувачення. Однак у цій справі вищезазначені вимоги не були враховані (п. 45 Рішення).

ЄСПЛ також вважав за необхідне для цілей цієї справи розглянути не лише фактичний аспект обґрунтованої підозри, але й питання про те, чи становили дії, у вчиненні яких підозрювався Заявник, злочин на момент їх вчинення. У зв’язку з цим ЄСПЛ повторив, що окрім фактичного аспекту, який найчастіше є предметом обговорення, існування обґрунтованої підозри додатково вимагає, щоб факти, на які посилаються, могли обґрунтовано вважатися такими, що становлять кримінальну поведінку згідно з національним законодавством. Таким чином, очевидно, що обґрунтованої підозри не може бути, якщо дії, що висуваються проти затриманої особи, не становили кримінального злочину на момент їх вчинення (див. Selahattin Demirtaş, цитовано вище, п. 317; Włoch v. Poland, № 27785/95, п. 109, ЄСПЛ 2000‑XI; Kandzhov v. Bulgaria, № 68294/01, п. 57, 6 листопада 2008 року; Rasul Jafarov v. Azerbaijan, № 69981/14, п. 118, 17 березня 2016 року; та Rustamzade, цитовано вище, п. 49) (п. 46 Рішення).

ЄСПЛ зазначив, що звинувачення, висунуті проти Заявника, полягали в порушенні прав громадян під приводом проведення релігійних обрядів та підбурювання до етнічної, расової, соціальної чи релігійної ненависті та ворожнечі шляхом належності до релігійного руху Фетхуллаха Ґюлена та поширення ідеології цього руху. Його звинувачували у вчиненні цих злочинів шляхом перевезення релігійної літератури та восьми компакт-дисків у своєму автомобілі з наміром відкрито поширювати ці матеріали, зокрема, в Інтернеті, що є засобом масової інформації (п. 47 Рішення).

ЄСПЛ зазначив, що Заявник послідовно стверджував під час національного провадження та в ЄСПЛ, що книги та вісім компакт-дисків, знайдені в його автомобілі, не належать йому та були підкинуті слідчими органами. Однак, за конкретних обставин цієї справи, ЄСПЛ не вважав за необхідне розглядати це питання. Навіть якщо припустити, що згадані книги та вісім компакт-дисків належали Заявнику, ЄСПЛ не бачив, як така дія, а саме сам факт наявності цих предметів у його автомобілі, могла б викликати обґрунтовану підозру, що Заявник вчинив злочини, передбачені статтями 168.1 та 283.2.2 Кримінального кодексу (п. 48 Рішення).

ЄСПЛ, по-перше, зазначив, що аргумент Заявника про те, що згадані книги не були заборонені в Азербайджані, не був оскаржений слідчими органами в національному провадженні або Урядом у ЄСПЛ. Крім того, слідчі органи та національні суди не надали жодних пояснень у своїх рішеннях щодо того, як володіння цими книгами та компакт-дисками могло б викликати підозру, що Заявник був будь-яким чином причетний до групи, яка здійснювала будь-яку з дій, кримінально передбачених статтею 168.1 Кримінального кодексу (п. 49 Рішення).

Що стосується звинувачень за статтею 283.2 Кримінального кодексу, то з рішень органів прокуратури та національних судів зовсім не зрозуміло, як сам факт перебування цих книг та компакт-дисків в автомобілі можна вважати діянням, вчиненим відкрито або через засоби масової інформації, що становить один із елементів злочину підбурювання до етнічної, расової, соціальної чи релігійної ненависті та ворожнечі згідно з національним законодавством. Зокрема, ЄСПЛ звернув увагу на текст статті 283.2 Кримінального кодексу, яка чітко вимагає, щоб таке діяння мало бути вчинене відкрито або через засоби масової інформації. Однак у цій справі сторони не заперечують, що Заявник ніколи не публікував і не оприлюднював жодним іншим чином книги та компакт-диски, про які йде мова. Таким чином, ЄСПЛ дійшов висновку, що один зі складових кримінального правопорушення – підбурювання до етнічної, расової, соціальної чи релігійної ненависті та ворожнечі, як це визначено в Кримінальному кодексі, – був відсутній у справі Заявника (п. 50 Рішення).

Нарешті, ЄСПЛ пам’ятав про той факт, що інші звинувачення за статтею 213.1 Кримінального кодексу були висунуті проти Заявника у квітні 2017 року. Коли справа Заявника надійшла до суду, його було засуджено за статтями 213.1 та 283.2.2 Кримінального кодексу. Однак це не впливає на його висновки щодо цієї скарги; усі рішення про призначення та продовження терміну досудового утримання Заявника під вартою, наявні у матеріалах справи, ґрунтувалися виключно на первісних звинуваченнях за статтями 168.1 та 283.2.2 Кримінального кодексу, і тому нові звинувачення не мали значення для оцінки обґрунтованості підозри, що лежала в основі тримання Заявника під вартою протягом періоду, що підпадає під дію цієї справи, і Уряд прямо не стверджував протилежне (порівняйте Rashad Hasanov and Others v. Azerbaijan, № 48653/13 та 3 інші, п. 106, 7 червня 2018 року, та Rustamzade, цитовано вище, п. 53) (п. 51 Рішення).

На підставі вищезазначеного ЄСПЛ дійшов висновку, що позбавлення Заявника свободи не становило «законного тримання під вартою», здійсненого «на підставі обґрунтованої підозри» у вчиненні ним правопорушення. Відповідно, мало місце порушення ч. 1 ст. 5 Конвенції (п. 52 Рішення).

З огляду на вищезазначений висновок, ЄСПЛ не вважав за необхідне окремо розглядати за ч. 3 ст. 5 Конвенції питання про те, чи надали національні органи влади відповідні та достатні причини, що обґрунтовують необхідність продовження досудового утримання заявника під вартою (п. 53 Рішення).

Стверджуване порушення статті 18 Конвенції у поєднанні зі статтею 5 Конвенції

На підставі тих самих фактів та у відповідь на запитання, поставлене Судом щодо ст. 18 Конвенції у поєднанні зі ст. 5 Конвенції, Заявник у своїх зауваженнях стверджував, що його права, гарантовані Конвенцією, були обмежені для цілей, відмінних від тих, що передбачені Конвенцією (п. 54 Рішення):

Уряд стверджував, що Заявник не вичерпав національні засоби правового захисту стосовно скарги за ст. 18 Конвенції (п. 55 Рішення).

Заявник оскаржив твердження Уряду щодо вичерпання національних засобів правового захисту (п. 56 Рішення).

ЄСПЛ зазначив, що заявник не подавав, ні прямо, ні по суті, жодної скарги за ст. 18 Конвенції до національних судів, які наказали та продовжили термін його досудового утримання під вартою. З цього випливає, що цю скаргу слід відхилити відповідно до ч. 1 та 4 ст. 35 Конвенції через невичерпання національних засобів правового захисту (п. 57 Рішення).

Стверджуване порушення частини 2 статті 6 Конвенції

Заявник скаржився за ч. 2 ст. 6 Конвенції на те, що спільна заява правоохоронних органів від 23 серпня 2016 року становила порушення його права на презумпцію невинуватості (п. 58 Рішення).

Уряд заперечив аргумент Заявника, стверджуючи, що з оскаржуваної спільної заяви, в якій лише описувалися відповідні події, не можна було зробити висновок про жодне порушення (п. 59 Рішення).

Заявник підтримав свою скаргу, стверджуючи, що заява зобразила його громадськості як злочинця (п. 60 Рішення).

ЄСПЛ повторив, що ч. 2 ст. 6 спрямована на запобігання підриву справедливого кримінального судочинства упередженими заявами, зробленими у тісному звʼязку з цим провадженням. Презумпція невинуватості, закріплена у ч. 2 ст. 6, є одним з елементів справедливого кримінального судочинства, якого вимагає ч. 1. Це не лише забороняє передчасне висловлення самим трибуналом думки про те, що особа, обвинувачена у злочині, винна, до того, як це буде доведено відповідно до закону (див. Minelli v. Switzerland, 25 березня 1983 року, п. 38, Серія A № 62), але й охоплює заяви чи дії інших державних службовців щодо незавершених кримінальних розслідувань, які спонукають громадськість вважати підозрюваного винним та упереджують оцінку фактів компетентним судовим органом (п. 61 Рішення).

Звертаючись до обставин цієї справи, ЄСПЛ зазначив, що оскаржувана заява правоохоронних органів була зроблена 23 серпня 2016 року, через кілька днів після арешту Заявника, і вона повідомила громадськість не лише про його арешт, але й про кримінальне розслідування, що триває, у звʼязку з діяльністю руху Ґюлена в Азербайджані. Відповідно, враховуючи важливість кримінального розслідування, що триває, органи влади могли вважати за необхідне інформувати громадськість про нові події у цьому розслідуванні (п. 62 Рішення).

Хоча заявник стверджував, що його зображували злочинцем, ЄСПЛ вважав, що частина заяви щодо звинувачень проти Заявника та його арешту в рамках кримінального провадження, що триває, не містила жодних формулювань, які б зображували його винним, але містила коротку інформацію про звинувачення проти нього, його арешт і поміщення під варту (п. 63 Рішення).

З документів у справі не видно, що оскаржувана заява становила собою декларацію про вину Заявника за відсутності остаточного обвинувального вироку та порушувала його право вважатися невинним. З цього випливає, що ця скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до ч. 3 (а) та 4 ст. 35 Конвенції (п. 64 Рішення).

поширити інформацію