26 серпня 2000 року Комісія з питань реституції та компенсації майна (надалі – «Комісія») визнала право власності Н.Н. на земельну ділянку площею 1176 кв. м та надала їй часткову реституцію шляхом повернення земельної ділянки площею 974 кв. м. Решта 202 кв. м будуть компенсовані одним із способів, передбачених законом. Вона також матиме право першочергової відмови щодо будівлі, розташованої на цій ділянці. Крім того, їй мали повернути будівлю, яку використовувала приватна телевізійна станція, і вона потім отримувала орендну плату згідно з договором оренди між телевізійною станцією та органами державної влади. 26 жовтня 2000 року Н.Н. продала земельну ділянку Заявникам, які зареєстрували своє право власності в Земельному реєстрі.

1 червня 2007 року Офіс державного адвоката звернувся з клопотанням про скасування рішення Комісії від 2000 року на тій підставі, що нерухомість не була вільною на момент реституції, а була (і продовжувала бути) зайнята громадським спортивним центром. Він також стверджував, що на момент прийняття Комісією рішення Міністерство державного господарства та приватизації (надалі – «Міністерство») вже підписало довгостроковий договір оренди нерухомості з третьою стороною.

8 серпня 2007 року Агентство з питань реституції та компенсації майна (надалі – «Агентство»), адміністративний орган, який замінив Комісію, скасував рішення від 2000 року. Воно визнало право власності Н.Н. на земельну ділянку площею 1176 кв. м. та, вважаючи земельну ділянку непридатною для реституції, вирішило, що їй буде виплачена компенсація одним із способів, передбачених законом. Право власності Заявників було вилучено з Земельного реєстру.

29 травня 2008 року нерухомість була продана компанії М., орендарю за договором оренди з Міністерством, і було видано дозвіл на будівництво багатоповерхового будинку.

Заявники оскаржили рішення Агентства в Окружному суді Тирани (надалі – «Окружний суд»), стверджуючи, що повноваження Агентства переглядати та скасовувати рішення Комісії за власною ініціативою тим часом були визнані неконституційними. Крім того, всупереч аргументам відповідачів, відповідне майно не використовувалося для суспільних цілей, і тому не було жодних юридичних перешкод для його реституції.

31 травня 2010 року Окружний суд відхилив клопотання Заявників про скасування рішення Агентства, постановивши, що відповідна земельна ділянка не підлягала реституції. Суд також зазначив, що рішення Конституційного Суду від 26 травня 2010 року ще не було опубліковано в Офіційному віснику і тому ще не застосовується. 4 травня 2011 року Апеляційний суд Тирани залишив рішення Окружного суду без змін.

Заявники подали апеляцію з питань права до Верховного Суду, стверджуючи, що рішення Агентства, видане його директором, порушило їхні конституційні права та було прийнято з порушенням закону. Вони також стверджували, що рішення судів нижчої інстанції не відповідали рішенню Конституційного Суду від 26 травня 2010 року.

У липні 2012 року Верховний Суд у складі колегії з п'яти членів відхилив апеляцію Заявників з питань права de plano на тій підставі, що вона не містить жодних допустимих аргументів, відповідно до статті 472 Цивільного процесуального кодексу.

Заявники подали конституційну скаргу, стверджуючи про відсутність неупередженості з боку Верховного Суду, порушення їхнього права бути вислуханим під час адміністративного провадження та порушення принципу правової визначеності.

21 березня 2013 року Конституційний Суд прийняв конституційну скаргу Заявників та направив справу до Верховного Суду. Конституційний Суд встановив порушення права Заявників на неупереджений суд, оскільки один із членів колегії Верховного Суду, суддя Г.З., був колишнім державним адвокатом, який вимагав скасування рішення Комісії 2000 року. Конституційний Суд не зміг вирішити скаргу Заявників щодо принципу правової визначеності через недосягнення необхідної більшості з пʼяти членів, оскільки лише четверо з шести членів колегії проголосували за її прийняття.

3 березня 2016 року Верховний Суд відхилив апеляційну скаргу Заявників, подану вдруге, відповідно до статті 472 Цивільного процесуального кодексу (підстави для апеляції відсутні).

15 лютого 2016 року Заявники подали нову конституційну скаргу до Конституційного Суду. Вони скаржилися на порушення свого права бути вислуханими під час адміністративного провадження. Вони також стверджували про порушення принципу правової визначеності на тій підставі, що їхнє право власності на земельну ділянку вже було встановлено остаточним рішенням Комісії, і що суди були зобовʼязані діяти відповідно до рішення Конституційного Суду від 26 травня 2010 року.

Конституційний Суд двічі повідомляв Заявників про перенесення слухання їхньої справи, яке було призначено відповідно на 22 червня та 27 червня 2017 року. Перше слухання було перенесено, оскільки суддя В.Т. взяла самовідвід, оскільки раніше була адвокатом Заявників. Друге слухання було відкладено з невказаних «об’єктивних причин».

24 липня 2017 року Конституційний Суд, засідаючи у закритому порядку у складі шести з дев’яти суддів, відхилив конституційну скаргу Заявників з упередженням після розподілу голосів у співвідношенні три до трьох. Суд заявив, що для задоволення такої скарги відповідно до статті 73(4) Закону про Конституційний Суд потрібна більшість у п’ять голосів. Якщо цього не було досягнуто, скаргу слід вважати остаточно відхиленою. Троє членів колегії, судді Б.І., Г.Д. та Ф.Л., які всі були у складі Верховного Суду у 2012 році, проголосували за відхилення конституційної скарги Заявників.

Склад Конституційного Суду

Двоє суддів не брали участі у розгляді справи Заявників: суддя В.Т., яка взяла самовідвід, оскільки була їхнім колишнім адвокатом; та суддя А.Х., яка була відсутня з невстановлених причин. Схоже, що вона повернулася до роботи у вересні 2017 року. Посада судді С.Б., яка подала у відставку у вересні 2016 року, на той час все ще була вакантною.

Колишні судді Верховного Суду (судді Б.І., Г.Д. та Ф.Л.), які розглядали справу Заявників у 2012 році, були призначені суддями Конституційного Суду одночасно, після закінчення терміну їхніх повноважень у Верховному Суді.

Що стосується мандатів інших суддів, то мандат судді В.К. закінчився 25 квітня 2016 року, але він продовжував виконувати свої обовʼязки до 2 серпня 2017 року, коли подав у відставку. Він брав участь у розгляді справи Заявників.

У лютому 2018 року Президент Республіки розпочав процедуру призначення судді Конституційного Суду на посаду, яку раніше обіймав суддя С.Б. Цю вакансію у жовтні 2019 року заповнив суддя Б.М., якого було звільнено через кілька тижнів за те, що він не пройшов перевірку. У грудні 2020 року його замінив суддя С.Бй.

У листопаді 2019 року Парламент (надалі також «Асамблея») призначив суддю Е.Т. на заміну судді В.К.

Внаслідок відставок та/або звільнень органами, що проводили перевірку, Конституційний Суд не мав кворуму для перегляду повною колегією з 23 березня 2018 року (коли суддю Ф.Л. було відсторонено, а пізніше звільнено органами, що проводили перевірку) до 23 грудня 2020 року (коли було призначено шостого нового члена, суддю П.К.).

Право

Стверджуване порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо права на неупереджений суд

Посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції, Заявники скаржилися на порушення їхнього права на неупереджений суд Конституційним Судом (п. 41 Рішення).

Прийнятність

Уряд стверджував, що Заявники відмовилися від свого права на неупереджений суд, не вимагаючи відводу трьох суддів Конституційного Суду на підставі їхньої попередньої участі в розгляді їхньої справи Верховним Судом. Заявники знали, що троє суддів будуть у складі Конституційного Суду, враховуючи, що їхня справа розглядатиметься всією колегією. Оскільки склад Конституційного Суду був публічною інформацією, Заявники мали право вимагати відводу трьох суддів, якщо вони сумнівалися в їхній неупередженості (п. 43 Рішення).

Заявники не погодилися. Вони стверджували, що, враховуючи чинні правові положення, вони очікували, що троє суддів заявлять відвід, враховуючи, що вони були частиною суддівської колегії Верховного Суду у 2012 році (п. 44 Рішення).

ЄСПЛ вважав, що заперечення Уряду повʼязане з суттю скарги Заявників, і тому вирішує приєднати його до розгляду по суті (п. 45 Рішення).

ЄСПЛ зазначив, що ця скарга не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Тому її слід оголосити прийнятною (п. 46 Рішення).

Суть справи

Аргументи Сторін

Заявники стверджували, що участь суддів Б.І., Г.Д. та Ф.Л. у провадженні в Конституційному Суді порушила їхнє право на розгляд справи неупередженим судом, оскільки ті самі судді також розглядали їхню апеляцію до Верховного Суду у 2012 році. Судді фактично двічі розглядали ту саму справу, за участю тих самих сторін, тих самих фактів та того самого спору. У своїй заяві до Окружного суду вони висунули ті самі аргументи, що й у своїй апеляції з питань права, а пізніше у своїй конституційній скарзі, стверджуючи про порушення принципу правової визначеності, втручання в їхнє право на мирне користування своїм майном та порушення їхнього права бути вислуханим. Тому, на їхню думку, трьох суддів, про яких йде мова, не можна вважати неупередженими. Крім того, враховуючи, що Конституційний Суд засідав колегією з шести з девʼяти суддів, а мінімальна кількість голосів, необхідна для встановлення порушення, становила пʼять членів, участь трьох упереджених суддів була вирішальною та здатною вплинути на весь результат справи. Як наслідок, весь склад суду не міг вважатися неупередженим (п. 47 Рішення).

Щодо відмови від права клопотати про відвід суддів, Заявники стверджували, що Конституційний Суд не проводив слухання у їхній справі. Тому вони не мали жодної можливості дізнатися, що троє суддів не заявили про відвід від провадження (п. 48 Рішення).

Уряд, зі свого боку, стверджував, що участь тих самих суддів на різних етапах провадження сама по собі не є порушенням права на неупереджений суд. Юрисдикція Верховного Суду відрізняється від юрисдикції Конституційного Суду, і тому підстави, на яких члени кожного відповідного судового органу повинні були висловити свою позицію, також різняться. Апеляція Заявників з питань права стосувалася тлумачення права власності адміністративними органами, тоді як конституційна скарга стосувалася їхнього права на справедливий суд. Крім того, Уряд зазначив, що у 2017 році Конституційний Суд оцінив конституційність рішення Верховного Суду 2016 року, рішення, в якому троє суддів, чия неупередженість зараз оскаржується Заявниками, не брали участі (п. 49 Рішення).

Позиція Суду

Неупередженість

Як правило, неупередженість означає відсутність упередженості чи схильності. Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, існування неупередженості для цілей пункту 1 статті 6 має визначатися відповідно до (i) субʼєктивного тесту, де необхідно враховувати особисті переконання та поведінку конкретного судді, тобто чи мав суддя будь-які особисті упередженість чи схильність у даній справі; та (ii) обʼєктивного тесту, тобто шляхом встановлення того, чи, незалежно від особистої поведінки будь-якого з його членів, сам трибунал та, серед інших аспектів, його склад, надають достатні гарантії, щоб виключити будь-які законні сумніви щодо його неупередженості (див., серед інших джерел, Micallef v. Malta [ВП], № 17056/06, п. 93, ЄСПЛ 2009, з подальшими посиланнями). Однак, немає чіткого розмежування між субʼєктивною та обʼєктивною неупередженістю, оскільки поведінка судді може не лише викликати обʼєктивні сумніви щодо неупередженості трибуналу з точки зору зовнішнього спостерігача (обʼєктивний тест), але й стосуватися питання особистого переконання судді (субʼєктивний тест) (див. Kyprianou v. Cyprus [ВП], № 73797/01, п. 119, ЄСПЛ 2005‑XIII). Таким чином, у деяких випадках, коли може бути важко отримати докази, за допомогою яких можна спростувати презумпцію субʼєктивної неупередженості судді, вимога обʼєктивної неупередженості забезпечує додаткову важливу гарантію (див. Pullar v. the United Kingdom, 10 червня 1996 року, п. 32, Звіти про рішення та ухвали 1996-III). У цьому відношенні навіть зовнішній вигляд може мати певне значення або, іншими словами, «правосуддя має не лише здійснюватися, його також має бути видно». На кону стоїть довіра, яку суди в демократичному суспільстві повинні вселяти громадськості (див. Morice v. France [ВП], № 29369/10, п. 78, ЄСПЛ 2015, та Denisov v. Ukraine [ВП], № 76639/11, п. 61-63, 25 вересня 2018 року) (п. 50 Рішення).

Оцінка того, чи відповідає участь одного й того ж судді на різних стадіях цивільної справи вимозі неупередженості, встановленій пунктом 1 статті 6, повинна проводитися в кожному конкретному випадку з урахуванням обставин окремої справи та, що важливо, особливостей відповідних процедурних норм, що застосовуються до справи. Зокрема, необхідно розглянути, чи є звʼязок між питаннями сутності, що визначаються на різних етапах провадження, настільки тісним, що ставить під сумнів неупередженість судді, який бере участь у прийнятті рішень на цих етапах (див. Indra v. Slovakia, № 46845/99, п. 51-54, 1 лютого 2005 року; див. також, mutatis mutandis, Warsicka v. Poland, № 2065/03, п. 40, 16 січня 2007 року, Toziczka v. Poland, № 29995/08, п. 36, 24 липня 2012 року; та, що стосується провадження з конституційного перегляду, Scerri v. Malta, № 36318/18, п. 76, 7 липня 2020 року) (п. 51 Рішення).

Звертаючись до обставин цієї справи, ЄСПЛ зазначив, що занепокоєння Заявників щодо неупередженості Конституційного Суду випливало з того факту, що судді Б.І., Г.Д. та Ф.Л., які були членами колегії Верховного Суду у 2012 році у тій самій справі, також брали участь у провадженні в Конституційному Суді. ЄСПЛ погодився, що ця ситуація могла викликати сумніви у Заявників щодо неупередженості цього суду. Тому він повинен визначити, чи були ці сумніви обʼєктивно виправданими, що залежить від конкретних обставин справи. У звʼязку з цим ЄСПЛ вважав за доцільне розглянути, чи існував тісний звʼязок між питаннями, розглянутими Верховним Судом у рамках апеляції з питань права у 2012 році, та питаннями, розглянутими Конституційним Судом у його рішенні 2017 року (п. 52 Рішення).

ЄСПЛ зазначив, що 11 липня 2012 року Верховний Суд відхилив апеляцію Заявників з питань права. Основне правове питання в їхній позовній заяві до Окружного суду стосувалося нібито порушення їхніх прав власності та принципу правової визначеності через скасування рішення Комісії та невиконання рішення Конституційного Суду 2010 року. Обидва ці питання були порушені в апеляційній скарзі Заявників з питань права, і тому Верховний Суд мав їх розглянути. Однак рішення Верховного Суду, будучи рішенням de plano, не містило жодного детального обґрунтування у відповідь на скарги Заявників. Він оголосив їхню апеляційну скаргу з питань права неприйнятною відповідно до статті 472 Цивільного процесуального кодексу, посилаючись на відсутність обґрунтованих підстав для апеляції. Це фактично означало рішення про те, що суди нижчої інстанції правильно застосували матеріальне право (п. 53 Рішення).

Після того, як Конституційний Суд встановив порушення права Заявників на неупереджений суд і повернув справу до Верховного Суду на новий розгляд, цей суд мав розглянути ті ж питання, що й ті, що були розглянуті раніше у 2012 році (п. 54 Рішення).

ЄСПЛ зазначив, що судді Б.І., Г.Д. та Ф.Л. були членами колегії Конституційного Суду у 2017 році. Цей суд мав вирішити, чи відповідав розгляд справи Заявників судами нижчої інстанції їхнім конституційним правам. Хоча конституційна скарга, яку розглядали три судді, справді стосувалася рішення Верховного Суду 2016 року, рішення Верховного Суду 2012 та 2016 років стосувалися однієї й тієї ж апеляції з питань права та мали однаковий підхід до неї. Таким чином, ті самі судді, які засідали у складі Конституційного Суду, мали вирішити, чи займали вони самі раніше позицію, яка сприяла порушенню конституційних прав Заявників (див. вищезгадану справу Scerri, § 78). Крім того, визнаючи різний характер касаційного та конституційного провадження, ЄСПЛ зазначив, що в цій справі рішення як Верховного Суду, так і Конституційного Суду стосувалися тісно повʼязаних суттєвих питань, насамперед повʼязаних із дотриманням принципу res judicata, скасуванням рішення Комісії та дотриманням попереднього прецеденту Конституційного Суду (п. 55 Рішення).

Коли вирішується, чи є в певній справі законні підстави побоюватися, що певний орган не є неупередженим, позиція тих, хто стверджує, що він не є неупередженим, є важливою, але не вирішальною. Вирішальним є те, чи можна вважати побоювання обʼєктивно виправданим (див. Ferrantelli and Santangelo v. Italy, 7 серпня 1996, п. 58, Звіти 1996-III; Wettstein v. Switzerland, № 33958/96, п. 44, ЄСПЛ 2000-XII; Kyprianou, процитоване вище, п. 118-119; та Driza v. Albania, № 33771/02, п. 76, ЄСПЛ 2007-V (витяги)). З огляду на участь трьох суддів, про яких йде мова – у складі з шести суддів – у розгляді справи, ЄСПЛ вважав, що описані вище обставини є достатніми для того, щоб вважати, що Заявники мали законні підстави побоюватися відсутності неупередженості з боку Конституційного Суду. Це питання набуває додаткового значення з огляду на те, що ті самі троє суддів проголосували за відхилення конституційної скарги Заявників у складі колегії, розподіленій порівну (п. 56 Рішення).

Тому ЄСПЛ оцінить, чи були судді зобовʼязані заявити самовідвід і який вплив мав би їхній самовідвід на колегію (п. 57 Рішення).

Відвід суддів та доктрина необхідності

У звʼязку з цим слід наголосити, що будь-який суддя, щодо якого є законні підстави побоюватися відсутності неупередженості, повинен взяти самовідвід (див. вищезгадану справу Micallef, п. 98). Неупередженість суддів (nemo iudex in causa sua) справді є одним з кардинальних принципів Держави, що керується верховенством права (п. 58 Рішення).

Існування національних процедур забезпечення неупередженості, а саме правил, що регулюють відвід суддів, є важливим фактором. Такі правила відображають прагнення національного законодавця усунути всі розумні сумніви щодо неупередженості відповідного судді чи суду та є спробою забезпечити неупередженість шляхом усунення причин таких занепокоєнь (див. цитовану вище справу Harabin, п. 130-132 та п. 135-140). Конституційний Суд засідав у складі шести з девʼяти суддів (повний склад). Заявники стверджували, що троє з цих суддів не були неупередженими. Згідно з пунктом 36(1)(b) та (ç) Закону про Конституційний Суд, будь-які судді, які публічно висловили свою позицію щодо справи або чия неупередженість поставлена під сумнів з інших причин, повинні взяти самовідвід від розгляду справи. Для того, щоб суди могли вселити в громадськості необхідну довіру, необхідно також враховувати питання внутрішньої організації (див. Piersack v. Belgium, 1 жовтня 1982 року, п. 30, Серія A № 53 та Harabin, згадане вище, п. 132) (п. 59 Рішення).

Навіть якщо припустити, що троє суддів, які мають суперечливі погляди, не могли згадати, що вони були на посаді судді Верховного Суду у 2012 році, вони повинні були дізнатися про свою попередню участь у цій самій справі під час вивчення матеріалів справи, які включали відповідне рішення. Конституційний Суд не проводив публічних слухань у справі Заявників і не повідомляв їх заздалегідь про склад колегії, яка розглядатиме справу у закритому порядку. Хоча Заявники, ймовірно, знали про звичайний склад його колегії, їх не повідомили про будь-які можливі відсутності або про той факт, що троє суддів не заявили про відвід. У звʼязку з цим, а також стосовно заперечення Уряду про те, що Заявники не зверталися з клопотанням про відвід трьох суддів, ЄСПЛ зазначив, що вони дізналися про склад лише тоді, коли їм було вручено рішення Конституційного Суду. Крім того, Заявникам не було надано можливості своєчасно подати пояснення щодо питання неупередженості (див. Sigríður Elín Sigfúsdóttir v. Iceland, № 41382/17, п. 35, 25 лютого 2020 року). Тому попереднє заперечення Уряду щодо цього питання має бути відхилено (п. 60 Рішення).

У кількох своїх справах ЄСПЛ, розглядаючи питання, повʼязані з принципом судової неупередженості, посилався на Бангалорські принципи судової поведінки, які передбачають, що надзвичайні обставини можуть вимагати відступу від принципу неупередженості. Зокрема, доктрина необхідності, про яку йдеться в Бангалорських принципах, дозволяє судді, який в іншому випадку був би дискваліфікований, розглядати та вирішувати справу лише тоді, коли невиконання цієї вимоги призведе до несправедливості, зокрема, коли перенесення розгляду справи або неправильний судовий розгляд спричинить серйозні труднощі. Такі випадки описуються як «рідкісні та особливі». Венеціанська комісія, посилаючись на цю доктрину, висловила думку, що вона застосовується лише тоді, коли дискваліфікація може призвести до відмови у правосудді, зазначаючи, що широкі межі дискреції у вирішенні справи можуть свідчити на користь дискваліфікації. Однак, у ситуаціях, коли конституційне питання є досить чітким, а судовий перегляд не передбачає жодного оціночного судження відповідного судді, ефективне функціонування конституційного суду як демократичного інституту повинно переважати (див. Alvina Gyulumyan and Others v. Armenia, № 25240/20 (ріш.), п. 52 та 81, 21 листопада 2023 року) (п. 61 Рішення).

У цій справі питання неупередженості суддів не порушувалося proprio motu, і, як наслідок, ЄСПЛ не було надано жодної інформації про те, чи обговорювалося це питання в Конституційному Суді, або на яких підставах було вирішено продовжити розгляд у тому ж складі. У матеріалах справи немає нічого, що вказувало б на те, що судді Б.І., Г.Д. та Ф.Л. розглядали можливість відмови від участі у справі або що вони повідомили Голову Конституційного Суду про свою попередню участь у повʼязаному провадженні, навіть попри те, що відповідні процесуальні правила, як видається, передбачали таку можливість (див. вище; та Golubović v. Croatia, № 43947/10, п. 58, 27 листопада 2012 року) (п. 62 Рішення).

Як наслідок, Конституційний Суд не скористався можливістю визначити, чи виправдовувалосявиключення трьох суддів стверджуваними причинами відсутності їхньої неупередженості, чи мала б також бути врахована здатність суду вирішити це питання за даних обставин. Тому ЄСПЛ вважав, що Конституційний Суд не здійснив необхідний процесуальний перегляд (п. 63 Рішення).

Кворум Конституційного Суду та вакансії в його складі

ЄСПЛ зазначив, що однією з причин, чому Конституційний Суд засідав у неповному складі з шести суддів у справі Заявників, що ускладнило процес прийняття рішень, були значні затримки з обранням або призначенням його нових членів (див. також Meli and Swinkles Family Brewers v. Albania, № 41373/21 та 48801/21, п. 65, 16 липня 2024 р.) (п. 64 Рішення).

Троє суддів, щодо яких Заявники оскаржували відсутність упередженості, були призначені одночасно, після закінчення терміну їх повноважень на посадах суддів Верховного Суду. ЄСПЛ визнав, що Держави-члени повинні визначати критерії призначення членів найвищих судів. Тим не менш, ЄСПЛ вважав, що в рамках відповідної інституційної структури на національному рівні можуть виникнути проблеми у разі одночасного призначення кількох (колишніх або чинних) суддів Верховного Суду до Конституційного Суду. З огляду на те, що Конституційний Суд складається з девʼяти суддів, кворум яких становить шість суддів, і немає положень про запасних суддів чи аналогічних домовленостей, такі призначення можуть перешкоджати йому у прийнятті рішень, коли виникають питання неупередженості. Це очевидно з того факту, що у більшості справ за індивідуальними скаргами конституційна скарга подається проти рішень Верховного Суду як найвищого суду загальної інстанції (п. 65 Рішення).

Ще одне актуальне питання стосується часу, який знадобився відповідним національним органам для призначення нових суддів до Конституційного Суду після завершення терміну повноважень існуючих членів. ЄСПЛ зазначив, що на момент розгляду справи Заявників термін повноважень суддів С.Б. та В.К. закінчився більш ніж пʼятнадцятьма місяцями раніше. Їхніх наступників було призначено лише через чотири роки та сім місяців і через три роки та шість місяців відповідно. Подібні затримки вплинули на призначення всього наступного покоління суддів Конституційного Суду, оскільки лише один із чинних суддів на момент реформи правосуддя 2016 року був затверджений органами перевірки. В результаті цих подій Конституційному Суду стало важко розглянути питання про те, чи можна було б відкласти розгляд цієї справи до отримання кворуму судом без участі трьох суддів, які мали суперечливі погляди, також враховуючи, що справа вже розглядалася півтора року (п. 66 Рішення).

Внаслідок відставок та/або звільнень органами перевірки Конституційному Суду бракувало кворуму для повного перегляду справи колегією з 23 березня 2018 року до 23 грудня 2020 року (п. 67 Рішення).

Конституційний Суд не врахував ці аспекти у своєму рішенні, оскільки це фактори структурного та інституційного характеру, які жодним чином не можна віднести до відповідальності Заявників (п. 68 Рішення).

Висновок

Вищезазначених міркувань було достатньо для того, щоб ЄСПЛ дійшов висновку, що провадження в Конституційному Суді не мало необхідних гарантій неупередженості. Цей висновок ґрунтується на існуванні обʼєктивно обґрунтованих побоювань щодо неупередженості суддів Б.І., Г.Д. та Ф.Л., а також на нездатності суду належним чином розглянути це питання. Структурні недоліки, повʼязані зі своєчасним заповненням вакансій у його складі, сприяли ситуації, в якій опинився цей суд під час вирішення справи Заявників (п. 69 Рішення).

З причин, викладених вище, ЄСПЛ відхилив попереднє заперечення Уряду та вважав, що право Заявників на розгляд справи неупередженим судом не було дотримано в національному провадженні. Відповідно, мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (п. 70 Рішення).

Інші стверджувані порушення Конвенції

Заявники також скаржилися, згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції, на порушення їхнього права на доступ до Конституційного Суду та порушення принципу правової визначеності, а також, згідно зі статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції, на втручання в їхнє право на мирне користування своїм майном (п. 71 Рішення).

Беручи до уваги свій висновок щодо права Заявників на неупереджений суд згідно з пунктом 1 статті 6, ЄСПЛ зазначив, що Заявники тепер мають можливість клопотати про поновлення провадження у Конституційному Суді. Це, в принципі, дозволило б розглянути решту скарг Заявників згідно з Конвенцією неупередженим судом. За цих обставин та відповідно до своєї допоміжної ролі ЄСПЛ вважав, що наразі немає необхідності розглядати решту скарг Заявників. У них залишається можливість подати нову заяву до ЄСПЛ, залежно від обставин, після нового розгляду їхніх конституційних скарг на національному рівні (п. 72 Рішення).

поширити інформацію