Заявник народився в 1938 році та проживав в Яніні. Заявник помер 8 червня 2019 року після подання цієї заяви до ЄСПЛ. Його дочка та спадкоємиця повідомила ЄСПЛ про своє бажання продовжити провадження.

Вимога Заявника про компенсацію

Рішенням № 255/1981 префекта Арти Заявнику було надано офіційний дозвіл на створення рибного господарства на території площею 44 087 квадратних метрів, що належала йому, розташованій біля Амбракійської затоки. Наступна заява, подана Заявником, про дозвіл на розширення рибного господарства на решту 26 771 квадратних метрів ділянки була відхилена документом № 10725/1992 Міністерства охорони навколишнього середовища, виданим 29 травня 1992 року. У цьому документі зазначалося, що рибне господарство розташоване у спеціальній зоні охорони водно-болотних угідь (надалі – «Зона А») Амбракійської затоки, і що його рибне господарство було виключено з діяльності, дозволеної в цій зоні.

1 листопада 2004 року Заявник подав позов до Адміністративного суду першої інстанції Афін, (i) стверджуючи, що через вищезазначені події всі його будівельні роботи та діяльність, пов'язана з розведенням риби, були припинені, та (ii) вимагаючи від Грецької держави компенсації відповідно до статті 105 Вступного закону до Цивільного кодексу (надалі – «ILCC») у розмірі 923 562,05 євро загалом за матеріальну та моральну шкоду, нібито завдану через невидання відповідними державними органами президентського указу, як це передбачено частиною 4 статті22 Закону № 1650/1986. Такий указ мав би встановити умови та процедуру щодо присудження фінансової компенсації власникам майна, на яке було запроваджено обмеження з міркувань охорони навколишнього середовища, які були надмірно обтяжливими та перешкоджали здійсненню права власності. Сума, що вимагається, була розрахована на основі вартості його майна (як її розрахував Заявник) та його заявленої втрати заробітку в період з 1 січня 1999 року по 31 жовтня 2004 року.

На додатковій підставі Заявник вимагав у своєму позові суми 474 092,05 євро як компенсацію за обмеження його права власності відповідно до частини 1 статті 22 Закону № 1650/1986.

Рішенням № 6211/2006 Афінський адміністративний суд першої інстанції відхилив як необґрунтований позов Заявника щодо невидання державою президентського указу. Він також визнав неприйнятним його додатковий позов про компенсацію відповідно до частини 1 статті 22 Закону № 1650/1986 на тій підставі, що Заявник спочатку не звернувся за компенсацією до відповідного адміністративного органу.

Заявник оскаржив рішення про відхилення позову на додатковій підставі (частина 1 статті 22 Закону № 1650/1986). Афінський апеляційний суд відхилив апеляцію своїм рішенням № 3882/2007, яка залишила рішення, винесене судом першої інстанції, без змін.

Згодом, Верховний адміністративний суд своїм рішенням № 4283/2013 задовольнив апеляцію Заявника з питань права та скасував рішення апеляційного суду. Він постановив, що власники майна, на яке було накладено обмеження, мали право подати прямий позов проти держави відповідно до частини 1 статті 22 Закону № 1650/1986, вимагаючи компенсації за те, що їх по суті позбавили можливості використовувати своє майно за призначенням, без попереднього подання заяви про компенсацію до адміністративних органів. Невидання державою вищезгаданого президентського указу (див. вище) призвело до ухилення від зобов'язання компенсувати власникам майна, на яке було накладено обмеження. Це суперечило принципу рівності щодо державних витрат, принципу пропорційності та праву власності згідно з Конвенцією та Конституцією. Верховний адміністративний суд повернув справу до Афінського апеляційного суду для нового розгляду.

У своєму рішенні № 6432/2014 Афінський апеляційний адміністративний суд відхилив апеляцію Заявника, постановивши, що його вимога про компенсацію відповідно до частини 1 статті 22 Закону № 1650/1986 втратила чинність. Він постановив, що у значенні частини 1 статті 22 Закону № 1650/1986, право власника майна, на яке було запроваджено обмеження через його розташування в Зоні А, вимагати компенсації виникало «за відсутності конкретного положення, після закінчення розумного періоду після запровадження відповідного обмежувального заходу (пор. рішення № 2165/2013, 80/2013, 2707/2009, 323/2009, 325‑6/2009, 3000/2005 (сім членів), 3146/1986 (пленарне засідання) Верховного адміністративного суду, ЄСПЛ від 28.11.2011 року у справі Fix v. Greece)» (рішення у справі Fix v. Greece, № 1001/09, 12 липня 2011 року).

Суд також постановив, що частина 1 статті 90 Закону № 2362/1995 передбачала п'ятирічний строк позовної давності щодо позовів до держави. Стаття 91 того ж Закону передбачала, що цей строк позовної давності починається з кінця фінансового року, протягом якого виник такий позов, і може бути поданий до суду. Суд також постановив, що, враховуючи, що заява Заявника про дозвіл на розширення рибного господарства була відхилена у 1992 році (див. вище), його право вимагати компенсацію виникло та стало таким, що може бути подано до суду після закінчення «розумного» п'ятирічного періоду після цього відхилення. Суд зазначив, що позов Заявника таким чином виник наприкінці 1997 року; він додав, що з огляду на п'ятирічний строк позовної давності, який почався на той момент, його позов вже втратив чинність на момент подання ним позову у 2004 році.

Провадження у Верховному адміністративному суді

З 1 січня 2011 року частина 1 статті 12 Закону № 3900/2010 змінила частину 3 статті 53 Указу Президента № 18/1989 та ввела нове законодавче положення, що регулює прийнятність апеляцій з питань права (див. також Aigaion Oil v. Greece (ухвала), № 3714/16, п. 15, 2 жовтня 2018 року, та Papaioannou v. Greece, № 18880/15, п. 14-25, 2 червня 2016 року).

У апеляції з питань права, поданій 29 червня 2015 року до Верховного адміністративного суду, Заявник, представлений адвокатом, вимагав скасування рішення № 6432/2014.

Апеляція Заявника з питань права

Підстави для апеляції Заявника з питань права

Перша підстава

Заявник стверджував, що рішення Афінського апеляційного суду, яке постановило, що його позов втратив чинність у зв'язку зі спливом відповідного п'ятирічного строку позовної давності, що розпочався після закінчення «розумного» п'ятирічного строку після відхилення його заяви про дозвіл на розширення його рибного господарства, не мало достатнього обґрунтування та ґрунтувалося на неправильному тлумаченні відповідного законодавства. Він стверджував, що апеляційний суд неправильно вважав, що його позов ґрунтується на деліктній відповідальності держави, а не на позові, що безпосередньо випливає з конкретного правового положення. Крім того, на думку Заявника, п'ятирічний строк становить «розумний строк» лише стосовно скасування адміністративних рішень, що не стосується його справи. Не можна виключати, що у його справі «розумний строк» означав – з огляду на відповідну практику Верховного адміністративного суду – період понад п'ять років. Беручи до уваги послідовну нездатність органів влади видавати президентський указ, передбачений частиною 4 статті 22 Закону № 1650/1986, з метою компенсації шкоди, завданої постійним блокуванням цільового використання його майна, «розумний строк» слід вважати таким, що становить щонайменше сім років з моменту виникнення обтяжливого заходу, про який йде мова. Це означало б, що розумний строк фактично розпочався у 1992 році та тривав до 1999 року, до кінця якого розпочався п'ятирічний строк позовної давності. Таким чином, строк позовної давності тривав до 31 грудня 2004 року, і тому позов ще не втратив чинність до 10 листопада 2004 року, коли Заявник його подав. Таким чином, оскаржуване рішення помилково тлумачило статті 90 та 91 Закону № 2362/1995, частини 1 та 4 статті 22 Закону № 1650/1986 та частину 6 статті 24 Конституції.

Друга підстава

Заявник стверджував, що, враховуючи той факт, що закон не передбачав чіткого, заздалегідь визначеного строку позовної давності на основі об'єктивних критеріїв стосовно прямого позову, що ґрунтується на частині 6 статті 24 Конституції та частинах 1 та 4 статті 22 Закону 1650/1986, строк позовної давності становив двадцять років відповідно до загального правила, встановленого статтею 249 Цивільного кодексу. Таким чином, оскаржуване рішення неправильно тлумачило відповідні положення.

Третя підстава

Заявник стверджував, що Апеляційний суд своїм рішенням № 6432/2014 встановив, що відповідно до статті 22 Закону № 1650/1986 право власника майна, на яке було накладено обмеження, вимагати компенсацію виникає «за відсутності конкретного положення, після закінчення «розумного періоду» після застосування обмежувального заходу» (див. вище), і що відповідний строк позовної давності починався після цього періоду. Він також стверджував, що національне законодавство не було достатньо передбачуваним та точним щодо початку перебігу строку позовної давності стосовно типу позову, передбаченого частиною 6 статті 24 Конституції та частинами 1 та 4 статті 22 Закону № 1650/1986. Жодна зацікавлена особа не могла заздалегідь знати (на основі об'єктивних та заздалегідь визначених критеріїв) точний початок цього строку позовної давності: не існувало конкретного правового положення, яке б регулювало цей момент, і для усунення цієї прогалини вважалося, що цей строк починається після закінчення «розумного строку» – абстрактного поняття, яке не було достатньо передбачуваним. Суд вважав, що «розумний строк» становить п'ять років; Заявник стверджував, що тривалість цього строку не може бути відома заздалегідь і не ґрунтується на об'єктивних критеріях, а радше залежить від широких дискреційних повноважень, якими користуються суди в цьому відношенні.

Заявник також зазначив, що згідно з відповідною судовою практикою ЄСПЛ, початок перебігу строків позовної давності має бути чітко визначеним та пов'язаним з конкретними, об'єктивними та заздалегідь визначеними фактами, які були відомі заздалегідь. Коли встановлення дати, з якої учасник судового розгляду може вимагати стягнення своїх боргів, залежить від випадкових та непередбачуваних подій поза межами його сфери впливу, вимоги верховенства права важко виконати. Заявник стверджував, що не існує стандартної судової практики, достатньо доступної для учасника судового розгляду, як це буде зазначено у відповідному розділі про прийнятність(апеляції цього учасника судового розгляду з питань права) щодо визначення тривалості цього «розумного строку» (який може бути довшим за п'ять років). Стосовно одного окремого позову один суд може постановити, що цей строк перевищує п'ять років, а інший суд може постановити, що він становить саме п'ять років. Таким чином, різні учасники судового розгляду опиняються в різних ситуаціях щодо початку перебігу строку позовної давності, залежно від того, як різні суди здійснюють свої дискреційні повноваження. Отже, висновок апеляційного суду, а саме, що (i) перебіг строку позовної давності розпочався після закінчення «розумного строку» (який був довільно та без належного обґрунтування визначений апеляційним судом як п’ять років) після застосування обмежувального заходу, та (ii) тлумачення цим судом положень про строк позовної давності (статті 90 та 91 Закону № 2362/1995) – суперечив статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції і тому повинен вважатися недійсним.

Аргументи на підтвердження прийнятності кожної підстави апеляції Заявника з питань права

Прийнятність першої підстави апеляції Заявника з питань права

В окремому розділі своєї апеляції з питань права під назвою «Прийнятність апеляції з питань права (частина 3 статті 53 Указу Президента № 18/1989, зі змінами, внесеними частиною 1 статті12 Закону № 3900/2010)» Заявник стверджував на підтвердження прийнятності першої підстави своєї апеляції з питань права, що (i) висновок Апеляційного суду про те, що перебіг строку позовної давності розпочався після закінчення «розумного строку» у п'ять років з моменту видачі документа про відмову Міністерством, суперечив рішенню № 749/2011 Вищої державної адміністративної ради; (ii) висновок Апеляційного суду про те, що п'ять років повинні становити «розумний строк» відповідно до статті 1 Закону № 261/1968 суперечило рішенням Верховного адміністративного суду № 832/1983, 3550/1988, 1283/1993, 384/2012, 2616/2002, 2695/2012, 1211/2011, 2919/2007 та 2251/2002, а також, зокрема, рішення № 2566/2002, в якому було визнано, що проміжок часу в сім років становить «розумний» період часу; та (iii) в іншому випадку, в будь-якому іншому випадку, не було прецедентної практики Верховного адміністративного суду щодо цих правових питань.

Прийнятність другої підстави апеляції Заявника з питань права

Крім того, на підтвердження прийнятності другої підстави для його апеляції з питань права Заявник стверджував, що: «Щодо другої підстави для апеляції, то має застосовуватися те, що було згадано безпосередньо вище».

Прийнятність третьої підстави апеляції заявника з питань права

Щодо третьої підстави його апеляції з питань права Заявник стверджував, що рішення Апеляційного суду № 6432/2014 «суперечило рішенням у справах Forminster Enterprises Limited v. the Czech Republic (№ 38238/04, п. 65, від 9 жовтня 2008 року), Kokkinis v. Greece (№ 45769/06, п.34-35, від 6 листопада 2008 року) та Reveliotis v. Greece (№ 48775/06, від 4 грудня 2008 року)».

Інші аргументи, що стосуються загалом вимог щодо прийнятності апеляції з питань права та доступу до суду

Зрештою, Заявник стверджував, що вимога (для цілей прийнятності) щодо того, щоб у апеляційній скаргі з питань права стверджувалося, що рішення апеляційного суду суперечило судовій практиці або що відповідна судова практика відсутня, є надмірно формальною та безглуздою. Його аргументи були такими:

a) судова практика не є фактами, які учасник судового розгляду повинен наводити та доводити; радше, вона стосується тлумачення відповідних правових норм, про які суддя вже знає (jura novit curia). Існувала незаперечна презумпція того, що Верховний адміністративний суд був знайомий зі своєю власною судовою практикою, і що цитування відповідної судової практики учасником судового розгляду у своїй апеляції з питань права не може бути виправдане як таке, що відповідає суспільним інтересам, особливо враховуючи, що невиконання цього робить засіб правового захисту неприйнятним;

b) база даних судової практики адміністративних судів була доступна лише суддям, а не громадянам та адвокатам. Інші доступні бази даних містили лише вибірку частини судової практики. Таким чином, це було зобов'язання виконати неможливе завдання;

c) на відміну від законів, судова практика не публікується в Офіційному журналі або будь-якому еквівалентному засобі масової інформації, який би забезпечував її повне оприлюднення;

d) зобов'язання, про яке йде мова, являло собою формальність, яка була безглуздою та неможливою для виконання, і відповідно воно явно порушувало принципи публічного судочинства та пропорційності;

e) зобов'язання призвело до неналежних результатів, а саме: i) воно перешкоджало учасникам судового розгляду посилатися на судову практику, про яку вони раніше (тобто на момент подання апеляції з питань права) не знали або яка була встановлена згодом, ii) це призвело до того, що Верховний адміністративний суд визнав неприйнятним засіб правового захисту, закріплений у Конституції, на тій підставі, що учасник судового розгляду не посилався на судову практику, про яку суду було відомо, та iii) у випадку, якщо учасник судового розгляду стверджував, що не існує відповідної судової практики щодо спірного правового питання, а відповідний суд визначив, що, навпаки, дійсно існує судова практика, згідно з якою спірне правове питання було вирішено протилежним чином до того, яким правове питання було вирішено у справі учасника судового розгляду, він визнав би таку апеляцію з питань права неприйнятною замість того, щоб прийняти її. У випадку, якщо позивач стверджував, що існує судова практика, яка суперечить рішенню апеляційного суду, але суд постановив, що судова практика, на яку посилався позивач, не стосується правового питання, про яке йде мова, і цей суд потім посилався на судову практику, яка суперечить рішенню апеляційного суду, він знову оголосив би апеляцію з питань права неприйнятною, iv) це призвело б до абсурдного та суперечливого результату, що у випадку, якщо суд дійсно встановив би існування суперечливої судової практики, це не усунуло б правову невизначеність, якщо заявник не посилався на цю судову практику – навіть якщо ця судова практика була б у будь-якому разі відома суду;

f) доступ до законно створеного суду другої інстанції був перешкоджений, що є порушенням пункту 1 статті 6 та 15 Конвенції.

Заявник дійшов висновку, що «з огляду на вищевикладене, судова апеляція [була] подана допустимим чином...».

Рішення Верховного адміністративного суду № 115/2017 щодо апеляції Заявника з питань права

16 січня 2017 року Верховний адміністративний суд своїм рішенням № 115/2017 відхилив апеляцію Заявника з питань права.

Вимоги до прийнятності апеляції з питань права

Суд спочатку постановив, що для того, щоб апеляція з питань права була визнана прийнятною, апелянт повинен був обґрунтувати конкретними та точними аргументами, які мали міститися у відповідній апеляції з питань права, що (i) кожна з підстав апеляції з питань права порушує конкретне правове питання, яке має вирішальне значення для вирішення спору, порушеного у Верховному адміністративному суді, та (ii) стосовно цього правового питання або не існує судової практики Верховного адміністративного суду, або висновки оскаржуваного рішення суперечать чинній на той час судовій практиці Верховного адміністративного суду або іншого верховного суду, або остаточному рішенню адміністративних судів. У цьому сенсі «судова практика» охоплює судову практику, сформульовану стосовно того самого ключового правового питання, а не стосовно аналогічного або подібного правового питання.

Верховний адміністративний суд зазначив, що апелянт повинен конкретно посилатися на рішення, винесене верховним судом або адміністративними судами, та стверджувати (і обґрунтовувати свої аргументи), що оскаржуване рішення суперечило цьому рішенню стосовно того самого правового питання, а саме щодо тлумачення правового положення або загального принципу матеріального чи процесуального права. Що стосується відсутності будь-якої судової практики Верховного адміністративного суду, це не може стосуватися достатності міркувань щодо фактів справи; скоріше, воно мало стосуватися виключно тлумачення правового положення чи загального принципу, який можна було б застосовувати в цілому – незалежно від того, чи було таке тлумачення викладено в частині рішення, що містить відповідні правові положення, чи в частині, що містить визнані факти та їхню юридичну класифікацію. Тоді апеляція з питань права повинна вважатися прийнятною та розглядатися в тій мірі, в якій вона стосувалася конкретного правового питання, у якому було «суперечність» – за умови, що це було визнано необхідним для вирішення всієї справи.

Верховний адміністративний суд також зазначив, що вимоги щодо прийнятності були спрямовані на зменшення великої кількості справ, що розглядаються ним, у яких не виникало серйозних або вирішених правових питань. Це було зроблено для того, щоб він міг краще виконувати свою основну місію як верховного суду: об'єднання відповідної практики адміністративних судів під час функціонування як касаційного суду та пришвидшення здійснення правосуддя. Право на доступ до суду було гарантовано, оскільки адміністративні суди винесли остаточне рішення у справі в попередніх інстанціях, тоді як вимоги щодо доступу до касаційного суду могли бути більш формальними. Тому він відхилив як необґрунтовані твердження Заявника про те, що стаття 53 Указу Президента № 18/1989 позбавила його доступу до суду, і що тлумачення цієї статті було надмірно вузьким і суперечило статтям 6 та 15 Конвенції (див. вище). Він відхилив як необґрунтовані його аргументи про те, що вимоги щодо прийнятності являли собою надмірно формальну та безглузду формальність.

Прийнятність кожної підстави для апеляції з питань права

Перша підстава

Верховний адміністративний суд згодом оголосив першу підставу (див. вище) неприйнятною, постановивши, по-перше, що рішення Верховного адміністративного суду № 749/2011 не стосувалося того ж правового питання щодо початку перебігу строку позовної давності стосовно позову про компенсацію відповідно до частини 6 статті 24 Конституції. Рішення стосувалося аналогічного питання початку перебігу строку позовної давності стосовно позову про компенсацію, що ґрунтується на деліктній відповідальності держави. По-друге, рішення апеляційного суду № 6432/2014 не ґрунтувало свій висновок про те, що п'ять років повинні становити «розумний строк», на Законі № 261/68.

Друга підстава

Щодо другої підстави (а саме, що оскільки закон чітко не передбачав строку позовної давності щодо позову, що ґрунтується на частині 6 статті 24 Конституції, має застосовуватися строк позовної давності у двадцять років – див. вище), Верховний адміністративний суд оголосив її неприйнятною, оскільки правове питання не було визначено незалежно та точно, і не було доведено, як це правове питання було вирішальним для вирішення спору, що розглядається.

Третя підстава

Щодо третьої підстави (а саме, стверджуваної відсутності передбачуваності та ясності національного законодавства щодо початку перебігу строку позовної давності Заявника – див. вище), Верховний адміністративний суд постановив, що – незалежно від допустимості чи недопустимості апеляції з питань права на підставі суперечності рішення апеляційного суду прецедентній практиці ЄСПЛ – «це твердження про суперечність рішенням ЄСПЛ (які [фактично] [не] стосувалися конкретного правового питання, щодо якого [було винесено] рішення апеляційного суду)» слід відхилити як необґрунтоване.

Статус дочки Заявника

Заявник помер 8 червня 2019 року після подання цієї заяви до ЄСПЛ. Його дочка та спадкоємицяповідомила ЄСПЛ про своє бажання продовжити провадження. ЄСПЛ визнав, що вона має законний інтерес у продовженні заяви від імені покійного Заявника (п. 40 Рішення).

Стверджуване порушення пункту 1 статті Конвенції

Заявник скаржився на те, що йому було відмовлено у справедливому судовому розгляді через відхилення Верховним адміністративним судом його аргументів на підтримку прийнятності його апеляції з питань права, і що ця відмова не була належним чином обґрунтована. Заявник посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції (п. 41 Рішення).

Прийнятність

ЄСПЛ зазначив, що ця скарга не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Тому її слід оголосити прийнятною (п. 42 Рішення).

Суть справи

Аргументи Сторін

Аргументи Заявника

Заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції, що хоча його апеляційна скарга з питань права мала бути визнана прийнятною, його аргументи на підтримку її прийнтяності були помилково відхилені та недостатньо обґрунтовані. Йому було відмовлено у справедливому судовому розгляді, враховуючи, що Верховний адміністративний суд належним чином не розглянув його аргументи (п. 43 Рішення).

Він стверджував у прийнятний спосіб, що стосовно його позову проти держави через вищезазначену ситуацію (яка постійно негативно впливала на нього), рішення апеляційного суду щодо певних правових питань суперечило практиці Верховного адміністративного суду або ЄСПЛ, а саме: a) обчислення початку строку позовної давності після «розумного періоду» у п’ять років з моменту видачі документа № 10725/1992 (див. вище), b) тривалість строку позовної давності та c) ясність, точність та передбачуваність закону щодо початку строку позовної давності та того, що можна вважати «розумним строком». Як альтернатива, у своїй апеляційній скарзі він стверджував, що навіть якби касаційний суд не встановив протиріччя, бракувало б відповідної судової практики Верховного адміністративного суду чи іншого верховного суду (п. 44 Рішення).

Заявник стверджував, що ці суттєві аргументи були вирішальними для результату справи, і що якби вони були прийняті, апеляційна скарга була б визнана прийнятною. Однак вони були відхилені без належного розгляду та відповіді. Верховний адміністративний суд постановив, що рішення, на які він посилався, не стосувалися тих самих правових питань, що й ті, що порушені у цій справі, і він не розглядав далі його суттєві аргументи щодо нібито відсутності будь-якої відповідної судової практики. За словами Заявника, у своїй апеляційній скарзі з питань права він чітко та точно обґрунтував правові питання, які мали вирішальне значення для розгляду справи та щодо яких не було судової практики (п. 45 Рішення).

Заявник також стверджував, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції суд зобов'язаний надати конкретне, чітке та аргументоване обґрунтування у своєму рішенні та конкретно, чітко та належним чином розглянути суттєві аргументи, висунуті Заявником, які мали суттєве значення для даної справи. Цей обов'язок був ще більш нагальним, коли суд тлумачив та застосовував нечіткі правові поняття, значення яких було незрозумілим, – такі як «розумний строк», початок перебігу строку позовної давності та його тривалість. Однак Верховний адміністративний суд не надав жодних пояснень, чому він не розглянув та не відповів на вищезгадані суттєві аргументи, які він мовчки та довільно відхилив без обґрунтування. Тривалість вищезгаданого «розумного строку» була неясною та не була визначена заздалегідь; тому статті 90 та 91 Закону № 2362/1995 не були чіткими та достатньо передбачуваними щодо початку та тривалості строку позовної давності (п. 46 Рішення).

Зрештою, Заявник стверджував, що своїм рішенням № 4283/2013 Верховний адміністративний суд постановив, що він – відповідно до частин 1 та 4 статті 22 Закону № 1650/1986 та частини 6 статті 24 Конституції – має пряме право вимоги (відповідно до відповідного закону) про компенсацію з держави за те, що його по суті позбавили можливості використовувати своє майно за призначенням. Однак, він не розглянув його субстантивні аргументи, не виніс рішення по суті його справи та залишив його вимоги без розгляду (п. 47 Рішення).

Аргументи Уряду

Уряд стверджував, що частина 1 статті 12 Закону 3900/2010, яка внесла зміни до частини 3 статті 53 Указу Президента № 18/1989 та запровадила вимоги щодо прийнятності, була визнана законодавцем необхідною та пропорційною з метою пришвидшення провадження у Верховному адміністративному суді, яке постраждало від значного накопичення нерозглянутих справ та призвело до затримок, що перешкоджали громадянам. Вона була частиною заходів, спрямованих на зміцнення ефективного функціонування правосуддя та забезпечення більш ефективного судового захисту. Уряд посилався на справу Papaioannou v. Greece (№ 18880/15, 2 червня 2016 року) та стверджував, що ЄСПЛ уже встановив у цій справі, що вимоги, про які йде мова, були сумісними з правом на доступ до суду згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції (п. 48 Рішення).

Вони також стверджували, що висновки рішення № 115/2017 щодо прийнятності трьох вищезазначених підстав, які суперечили одна одній у важливих аспектах, були правильними. Щодо першої та, можливо, другої підстави, рішення № Рішення Верховного адміністративного суду № 749/2011 (на яке посилався Заявник) стосувалося початку строку позовної давності щодо позову про компенсацію державою відповідно до статті 105 ILCC, що не було тим самим, що й правова підстава (частина 1 статті 22 Закону № 1650/1986) для позову Заявника. У будь-якому разі, рішення № 749/2011 постановило, що строк позовної давності щодо всіх позовів до держави становить п'ять років (а не двадцять років) і починається з кінця року, протягом якого почалася чинність відповідного шкідливого діяння. Це означало б, що у випадку Заявника його позов був би заборонений з 1997 року (п. 49 Рішення).

Уряд також стверджував, що інші рішення, на які посилався Заявник (включаючи рішення № 832/1983, 3550/1988 та 2566/2002), не стосувалися вирішального питання про початок строку позовної давності щодо позову проти держави, а радше зовсім іншого питання – «розумного строку», протягом якого органи влади могли скасовувати адміністративні рішення. У будь-якому разі, Верховний адміністративний суд відповів, що оскаржуване рішення не ґрунтувалося на статті 1 (єдиній статті) Закону № 216/1968, яка стосувалася «розумного строку», протягом якого органи влади могли скасовувати адміністративні рішення (п. 50 Рішення).

Щодо третьої підстави для апеляції Заявника з питань права, рішення ЄСПЛ, на які посилався Заявник, не стосувалися конкретного правового питання щодо початку перебігу строку позовної давності щодо позову про компенсацію, що випливає із Закону № 1650/1986. Справа Forminster Enterprises Limited v. the Czech Republic (№ 38238/04, п. 65, 9 жовтня 2008 року) стосувалася порушення статті 1 Протоколу № 1 через надмірну тривалість провадження щодо арешту активів компанії-заявника. Рішення у вищезгаданих справах Kokkinis та Reveliotis стосувалися порушень того ж положення через тлумачення ЄСПЛ аудиторів та застосування правового положення щодо строку позовної давності щодо права на подання заяви про пенсію (що робить його суттєво залежним від часу, необхідного адміністративним органам та судам для прийняття рішення) (п. 51 Рішення).

Уряд також стверджував, що Верховний адміністративний суд повністю обґрунтував відхилення другої підстави для апеляції Заявника з питань права. Враховуючи, що Заявник (стверджуючи прийнятність цієї підстави) посилався на першу підставу лише нечітко (заявляючи, що «щодо другої підстави апеляції [Заявника], слід застосовувати те, що було зазначено безпосередньо вище»), не було зрозуміло, до якого рішення Заявник стверджував, що мала місце суперечність. Стаття 249 Цивільного кодексу та строк позовної давності у двадцять років застосовуються до цивільних, а не публічно-правових позовів. Не було жодних сумнівів чи суперечок щодо тлумачення положень Закону № 2362/1995 щодо строку позовної давності щодо позовів проти держави, які були чіткими – за умови, що початок строку позовної давності щодо таких позовів був пов'язаний з конкретними фактами та був передбачуваним (п. 52 Рішення).

Щодо твердження Заявника про те, що в будь-якому разі щодо правових питань, про які йде мова, не існує прецедентної практики Верховного адміністративного суду, Уряд зазначив, що з огляду на те, що суд не відповів на це твердження, він очевидно неявно його відхилив. Це твердження не було сформульовано таким чином, щоб це вважалося прийнятним стандартною та доступною судовою практикою Верховного адміністративного суду (див. вище). Він не уточнив, щодо яких правових питань, що мають вирішальне значення для вирішення спору, не існує прецедентної практики. Підстави, на які посилався Заявник, також були суперечливими, нечіткими та заплутаними. Верховні суди не були зобов'язані надавати детальне обґрунтування, відмовляючись розглядати заяву в рамках процедури фільтрації (п. 53 Рішення).

Верховний адміністративний суд відхилив усі аргументи з повним та розгорнутим обґрунтуванням і послідовно застосував свою усталену та добре відому судову практику; таким чином, його тлумачення було чітким і повністю роз'яснило значення вимоги, про яку йде мова. Заявника це не застало зненацька, оскільки з моменту набрання чинності Законом № 3900/2010 1 січня 2011 року до подання апеляції з питань права 29 червня 2015 року минуло багато часу (п. 54 Рішення).

Крім того, Уряд стверджував, що будь-яка судова практика, на яку посилається апелянт, повинна стосуватися тлумачення того самого правового питання, що й оскаржуване рішення, а не подібного чи аналогічного. Це питання повинно бути вирішальним для вирішення спору і не стосуватися аспекту спору, який має другорядне значення. Ці умови не були виконані в цій справі, як постановив Верховний адміністративний суд, наводячи повне обґрунтування. Не було надмірного формалізму; радше, мало місце очевидне порушення Заявником процесуальних вимог. Заявник не навів жодного обґрунтованого аргументу на користь допустимості своєї апеляції (п. 55 Рішення).

Нарешті, Уряд стверджував, що вимога допустимості, яка полягає в тому, щоб апелянт вказав підстави допустимості апеляції з питань права, спрямована на сприяння швидшому розгляду справи відповідним судом і не створює надмірного тягаря. Навіть якби було визнано, що мало місце втручання у право Заявника на доступ до суду, це втручання було передбачено законом і було чітким і передбачуваним, враховуючи, що його апеляція була адресована до верховного суду, який виконував особливу роль. Воно переслідувало законну мету підтримки авторитету судової влади шляхом прискорення проваджень, затримка яких призвела б до відмови в правосудді, перешкоджаючи будь-якому зверненню до «поверхневих» та незначних засобів правового захисту, та дозволяючи Верховному адміністративному суду зосередитися на своїй місії, а саме на уніфікації судової практики та встановленні правової визначеності. Нарешті, принцип пропорційності був дотриманий, оскільки справу розглядали по суті у двох нижчих інстанціях, і Заявник користувався гарантіями справедливого судового розгляду на кожному етапі (п. 56 Рішення).

Позиція Суду

Загальні принципи

ЄСПЛ вважав за доцільне розглянути скарги Заявника з точки зору права на доступ до суду, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. Kurşun v. Turkey, № 22677/10, п. 93, 30 жовтня 2018 року, та Cañete de Goñi v. Spain, № 55782/00, п. 33, ЄСПЛ 2002‑VIII). У цьому зв'язку він посилався на виклад своєї практики щодо доступу до суду у справі Zubac v. Croatia ([ВП] № 40160/12, п. 76‑79, 5 квітня 2018 року) (п. 57 Рішення).

Зокрема, стаття 6 Конвенції не зобов'язує Договірні Держави створювати апеляційні чи касаційні суди. Однак, там, де такі суди існують, гарантії статті 6 повинні бути дотримані – наприклад, гарантія учасникам судового процесу ефективного права доступу до судів для визначення їхніх цивільних прав та обов'язків (там само, п. 80, з подальшими посиланнями). Однак, завдання ЄСПЛ не полягає в тому, щоб висловлювати думку щодо того, чи є політичний вибір, зроблений Договірними Сторонами, що визначає обмеження доступу до суду, доречним чи ні; його завдання обмежується визначенням того, чи їхній вибір у цій сфері призводить до наслідків, що відповідають Конвенції (п. 58 Рішення).

Аналогічно, роль ЄСПЛ полягає не у вирішенні спорів щодо тлумачення національного законодавства, що регулює такий доступ, а у встановленні того, чи сумісні наслідки такого тлумачення з Конвенцією (там само, п. 81, з подальшими посиланнями). Спосіб застосування пункту 1 статті 6 до апеляційних або касаційних судів залежить від особливостей відповідного провадження, і необхідно враховувати сукупність провадження, що проводиться відповідно до національного правового порядку, та роль касаційного суду в ньому; Умови допустимості апеляції з питань права можуть бути суворішими, ніж для звичайної апеляції (там само, п. 82, з подальшими посиланнями там) (п. 59 Рішення).

У практиці ЄСПЛ добре закріплено, що «надмірний формалізм» може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду відповідно до статті 6 § 1 Конвенції. Зазвичай це трапляється у справах, що стосуються особливо суворого тлумачення процесуального правила, що перешкоджає розгляду позову Заявника по суті, з супутнім ризиком порушення його права на ефективний судовий захист (там само, п. 97). Оцінка скарги на надмірний формалізм у рішеннях національних судів зазвичай буде результатом розгляду справи в цілому, з урахуванням конкретних обставин цієї справи (там само, п. 98). Здійснюючи таку оцінку, ЄСПЛ часто наголошував на питаннях «правової визначеності» та «належного здійснення правосуддя» як двох центральних елементах для проведення розмежування між надмірним формалізмом та прийнятним застосуванням процесуальних формальностей. Зокрема, він постановив, що право на доступ до суду порушується, коли правила перестають служити цілям правової визначеності та належного здійснення правосуддя, а натомість утворюють своєрідний бар'єр, що перешкоджає відповідачу в розгляді його справи по суті відповідним судом (див., наприклад, Zubac, згадане вище, п. 98; Kart v. Turkey [ВП], № 8917/05, п. 79, 3 грудня 2009 року; Arrozpide Sarasola and Others v. Spain, № 65101/16 та 2 інші, п. 98, 23 жовтня 2018 року; та Efstathiou and Others v. Greece, № 36998/02, п. 24, 27 липня 2006 року) (п. 60 Рішення).

ЄСПЛ повторив, що відповідно до його усталеної практики, стаття 6 вимагає від національних судів належним чином викладати причини, на яких ґрунтуються їхні рішення (див. Ramos Nunes de Carvalho e Sá v. Portugal [ВП], № 55391/13 та 2 інші, п. 185, 6 листопада 2018 року). Не вимагаючи детальної відповіді на кожен аргумент, цей обов'язок передбачає, що сторона судового провадження може очікувати конкретної та чіткої відповіді на ті аргументи, які є вирішальними для результату відповідного провадження (там само, п. 185, з подальшим посиланням) (п. 61 Рішення).

Ступінь, до якої застосовується обов'язок наводити причини, може змінюватися залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно враховувати, серед іншого, різноманітність аргументів, які учасник судового розгляду може подати до судів, та відмінності, що існують у Договірних Державах щодо законодавчих положень, звичаєвих правил, юридичних думок, а також оформлення та складання рішень. Саме тому питання про те, чи не виконав суд обов'язку щодо обґрунтування, що випливає з пункту 1 статті 6, може бути вирішене лише з урахуванням обставин справи (див. Gorou v. Greece (no. 2) [ВП], № 12686/03, п. 37, 20 березня 2009 року, з подальшими посиланнями) (п. 62 Рішення).

Застосування до цієї справи

Спір у цій справі стосується права на компенсацію, коли обмеження власності були встановлені з міркувань захисту навколишнього середовища. Верховний адміністративний суд відхилив апеляцію Заявника з питань права через недотримання вимог щодо прийнятності. ЄСПЛзазначив, що доступ Заявника до суду з метою визначення його цивільних прав був таким чином обмежений рішенням Верховного адміністративного суду (п. 63 Рішення).

Законна мета

Вимоги щодо прийнятності, яких слід дотримуватися при поданні апеляції з питань права, викладені у частині 3 статті 53 Указу Президента № 18/1989, зі змінами, внесеними частиною 1 статті 12 Закону № 3900/2010. Вони вимагали, щоб апелянт посилався на конкретні аргументи (які мають бути включені до апеляції з питань права) щодо (i) відсутності будь-якої судової практики Верховного адміністративного суду, або (ii) того факту, що рішення апеляційного суду суперечило відповідній судовій практиці Верховного адміністративного суду чи іншого верховного суду, або остаточному рішенню, винесеному адміністративним судом (див. вище). Поправка була внесена з метою суттєвого прискорення судових проваджень та зменшення великої кількості апеляцій з питань права, які не порушують важливих юридичних питань (як пояснюється в пояснювальній записці до Закону № 3900/2010) (п. 64 Рішення).

Верховний адміністративний суд розробив прецедентну практику щодо вищезазначених вимог. Він, наприклад, зробив висновок з частини 3 статті 53, що апелянт – під час подання «кожної окремої підстави для апеляції з питань права» – повинен порушити «конкретне правове питання», щодо якого або не повинно бути відповідної судової практики, або відповідні висновки оскаржуваного рішення повинні суперечити судовій практиці, яка має «вирішальне значення для вирішення спору». Він також вимагав, щоб рішення щодо того самого вирішального правового питання вважалися такими, що становлять відповідну «судову практику», а не просто рішеннями щодо аналогічного або подібного питання. Крім того, вимагалося, щоб апелянт конкретно посилався на рішення щодо того самого правового питання, якому суперечить оскаржуване рішення (п. 65 Рішення).

ЄСПЛ вважав, що вимоги щодо прийнятності, як їх тлумачить практика Верховного адміністративного суду, були спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя та на те, щоб Верховний адміністративний суд міг ефективно виконувати свої судові функції (див. також Papaioannou, цитовано вище, п. 41). ЄСПЛ також вважав, що вони також переслідували законну мету збереження ролі Верховного адміністративного суду у забезпеченні єдності судової практики та, отже, дотримання принципу правової визначеності (див. вище; див. також Trevisanato v. Italy, № 32610/07, п. 36-37, 15 вересня 2016 року) (п. 66 Рішення).

Далі слід розглянути питання, чи було застосування цих вимог у цій справі, яке призвело до відхилення апеляції Заявника з питань права, пропорційним поставленим цілям, чи воно підривало саму суть права Заявника на доступ до суду, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції (п. 67 Рішення).

Пропорційність обмеження

Відхилення третьої підстави

Хоча ЄСПЛ не повинен ставити під сумнів правове обґрунтування, якого дотримувався Верховний адміністративний суд при тлумаченні національного законодавства, ЄСПЛ повторив, що, застосовуючи процесуальні правила, національні суди повинні уникати надмірного формалізму, який може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції. ЄСПЛ зазначив, що Заявник, висуваючи свою третю підставу для подання апеляції з питань права, порушив питання про те, що національне законодавство, застосоване апеляційним судом стосовно його позову, не було достатньо передбачуваним та точним щодо початку строку позовної давності. Він посилався на той факт, що він настав після закінчення «розумного строку» – абстрактного поняття, яке створює невизначеність. Він стверджував, що це суперечить статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції, а висновки апеляційного суду суперечать рішенням у справах Forminster Enterprises Limited, Reveliotis та Kokkinis (див. вище). Верховний адміністративний суд відхилив це твердження як необґрунтоване, постановивши, що рішення, на які були посилання, «не [стосувалися] конкретного правового питання, щодо якого було вирішено рішення апеляційного суду» (див. вище) (п. 68 Рішення).

ЄСПЛ також зазначив, що вищезгадані справи Kokkinis та Reveliotis стосувалися порушення права власності через те, як відповідні суди тлумачили та застосовували національне законодавство, визначаючи дату, з якої заявники могли отримувати ретроактивну виплату своїх пенсійних прав. Відповідний період вважався розпочатим з моменту, коли суди остаточно винесли рішення у справах заявників, а не з набагато більш раннього моменту часу, коли адміністративні органи незаконно відмовили заявникам у виплаті їхніх пенсійних прав. Цей критерій, який зробив виплату залежною від власної діяльності адміністративних судів, виявився випадковим і міг призвести до суперечливих та погано обґрунтованих результатів. ЄСПЛпостановив, що верховенство права – один із основоположних принципів демократичного суспільства та невід’ємний від усіх статей Конвенції – вимагає, щоб початок або закінчення строків позовної давності були чітко визначені та пов’язані з конкретними та об’єктивними фактами. З іншого боку, коли встановлення дати, з якої учасник судового процесу може пред’являти свої вимоги, залежить від «випадкових, непередбачуваних подій поза сферою його впливу», імперативи верховенства права важко задовольнити (див. вищезгадані справи Kokkinis, п. 34, та Reveliotis, п. 32) (п. 69 Рішення).

Завдання ЄСПЛ не полягає в тому, щоб перевіряти, чи було це клопотання обґрунтованим. Вирішення питань такого характеру належить національним судам. ЄСПЛ обмежується зауваженням, що немає необхідності проводити такий розгляд, щоб зробити висновок про те, що твердження, зокрема ті, що стосуються рішень ЄСПЛ, на які посилається Заявник, були в будь-якому випадку доречними (див., mutatis mutandis, Nikolay Genov v. Bulgaria, № 7202/09, п. 29, 13 липня 2017 року, та Ruiz Torija v. Spain, 9 грудня 1994 року, п. 30, Серія A № 303-A). Відповідно до статті 91 Закону № 2362/1995, п'ятирічний строк позовної давності щодо позову до держави починається з кінця фінансового року, в якому цей позов виник і став таким, що може бути розглянутий у суді (див. вище). Апеляційний суд вважав, що вимога Заявника про компенсацію виникла – за відсутності конкретного положення щодо таких випадків, як ця справа – після закінчення «розумного періоду» з моменту застосування вищезгаданого обмежувального заходу (див. вище). Очевидно, що цей «розумний період», після якого вважалося, що вимога виникла, вплинув на початок перебігу строку позовної давності. Точна тривалість цього «розумного періоду» не була передбачена жодним законодавчим положенням, але судовим шляхом вона була встановлена на рівні п'яти років. Вона могла обґрунтовано піддаватися різному тлумаченню. З іншого боку, вищезгадані справи Kokkinis та Reveliotis по суті стосувалися того самого правового питання, оскільки вони стосувалися необхідності чіткого визначення початку строків позовної давності та його прив'язки до конкретних та об'єктивних фактів, а не залежності від випадкових, непередбачуваних подій – навіть якщо ЄСПЛ у цих справах вирішував різні типи вимог та ситуацій (п. 70 Рішення).

Верховний адміністративний суд відхилив третю підставу Заявника, обмежившись без подальших пояснень тим, що згадані рішення «не стосуються конкретного правового питання, щодо якого було вирішено рішення апеляційного суду». Незважаючи на особливості процедури, якої повинні дотримуватися апелянти у Верховному адміністративному суді як касаційному суді, щоб забезпечити єдність судової практики та можливість встановлення більш суворих вимог до того, щоб апеляція з питань права була визнана допустимою (див. Papaioannou, згадане вище, п. 49), звернення до умови, що випливає з судової практики, щодо вимог до допустимості апеляції з питань права вимагатиме належного обґрунтування (див., mutatis mutandis, Tourisme d’affaires v. France, № 17814/10, п. 30, 16 лютого 2012 року). На думку ЄСПЛ, Верховний адміністративний суд не пояснив жодним практичним чином, чому він вважав, що рішення ЄСПЛ не стосуються того самого правового питання, що й у цій справі, і це ще більше вірно з огляду на вимогу, що національні суди зобов'язані з особливою старанністю та ретельністю розглядати справи, що стосуються прав і свобод, гарантованих Конвенцією або її протоколами (див., наприклад, Paun Jovanović v. Serbia, № 41394/15, п. 108, 7 лютого 2023 року, та Wagner and J.M.W.L. v. Luxembourg, № 76240/01, п. 96, 28 червня 2007 року). У цьому відношенні ЄСПЛ наголосив, що Заявник прямо стверджував, що висновки апеляційного суду суперечать практиці ЄСПЛ та порушують статтю 1 Протоколу № 1 до Конвенції (п. 71 Рішення).

Уряд стверджував, що Верховний адміністративний суд послідовно застосовував свою усталену та добре відому судову практику, і що значення вимоги, про яку йде мова, було роз'яснено. Однак вони не встановили, як Заявник мав визначити судову практику щодо того самого правового питання, коли рішення національних судів, і, що найважливіше, адміністративних судів, не були опубліковані в жодному офіційному журналі чи доступній базі даних, до якої Заявник або його адвокат мали доступ. ЄСПЛ вважав, що, тлумачачи вимогу, про яку йде мова, без урахування практичних перешкод, з якими зіткнувся Заявник під час доступу до національної судової практики, Верховний адміністративний суд застосував формалістичний підхід до виконання процесуальних вимог та до способу, яким він відхилив третю підставу для апеляції Заявника з питань права. Такий підхід не був доведений як необхідний для забезпечення правової визначеності або належного здійснення правосуддя, і його слід розглядати як надмірно формалістичний (див., наприклад, Xavier Lucas v. France, № 15567/20, п. 57, 9 червня 2022 року)(п. 72 Рішення).

Навіть якщо робоче навантаження Верховного адміністративного суду, ймовірно, спричинило б труднощі у звичайному функціонуванні розгляду апеляцій з питань права, факт залишається фактом: обмеження доступу до касаційних судів не можуть обмежувати, шляхом надмірно формального тлумачення, право на доступ до суду таким чином або в такій мірі, щоб це право порушувалося по самій його суті (див. Zubac, згадане вище, п. 98; Succi and Others v. Italy, № 55064/11 та 2 інші, п. 81, 28 жовтня 2021 року; Vermeersch v. Belgium, № 49652/10, п. 79, 16 лютого 2021 року; Efstratiou and others v. Greece, № 53221/14, п. 43, 19 листопада 2020 року; та Trevisanato, згадане вище, п. 38) (п. 73 Рішення).

З огляду на вищезазначені міркування, ЄСПЛ не зміг не дійти висновку, що рішення Верховного адміністративного суду відхилити третю підставу апеляційної скарги Заявника, оскільки він вважав, що рішення ЄСПЛ, на які посилався, не стосуються конкретного правового питання, щодо якого було вирішено рішення апеляційного суду, є надмірним формалізмом і перешкоджає розгляду Заявником його позовних вимог по суті цим судом (п. 74 Рішення).

Відхилення першої підстави

ЄСПЛ зазначив, що відповідно до частини 3 статті 53 Указу Президента № 18/1989 «[а]пеляція з питань права може бути подана лише тоді, коли учасник судового розгляду стверджує конкретними аргументами, що містяться в [його] основоположній апеляції з питань права, що немає прецедентної практики Верховного адміністративного суду...» (див. вище). Верховний адміністративний суд уточнив у своїй практиці, що такі аргументи повинні бути викладені точно, і що лаконічне твердження щодо повної відсутності відповідної прецедентної практики Верховного адміністративного суду без конкретного визначення правового питання, на яке воно посилається, є нечітким і недостатнім. Верховний адміністративний суд вважав, що аргумент апелянта на підтримку прийнятності апеляції з питань права про те, що взагалі немає прецедентної практики, має бути відхилений як неприйнятний, оскільки такий аргумент не визначає незалежно та точно порушене правове питання та його значення для результату справи (див. вище) (п. 75 Рішення).

У цій справі Верховний адміністративний суд обґрунтував відхилення тверджень Заявника тим, що в оскаржуваному рішенні строк позовної давності було розраховано неправильно та це суперечило чинній практиці Верховного адміністративного суду. Він постановив, що цитоване рішення № 749/2011 стосувалося питання строку позовної давності щодо позову про компенсацію, що ґрунтується на деліктній відповідальності держави, а не правового питання, що розглядається, щодо початку строку позовної давності щодо позову про компенсацію відповідно до частини 6 статті 24 Конституції (див. вище). Він також постановив, що в оскаржуваному рішенні апеляційного суду не були застосовані положення Закону № 261/1968 щодо «розумного строку» для скасування адміністративних рішень. З вищезазначеного випливає, що Верховний адміністративний суд не визнав доречними інші рішення, на які посилався Заявник, які стосувалися питання про те, чи можна вважати «розумним» строк, що перевищує п'ять років, стосовно скасування адміністративних рішень (п. 76 Рішення).

Водночас, Верховний адміністративний суд не надав жодної відповіді на аргументи Заявника про те, що твердження оскаржуваного рішення щодо початку перебігу строку позовної давності та тривалості «розумного строку» були неправильними, а також що, як альтернатива, не існувало жодної судової практики з цих правових питань. За вищезазначених обставин це питання було вирішальним для рішення Верховного адміністративного суду про те, чи приймати апеляцію Заявника з питань права та розглядати її по суті, і вимагало конкретної та чіткої відповіді. За відсутності такої відповіді неможливо встановити, чи Верховний адміністративний суд просто не розглянув подання, чи відхилив його після розгляду, і якщо так, то з яких причин (див. Hiro Balani v. Spain, 9 грудня 1994 року, п. 28, Серія A № 303-B) (п. 77 Рішення).

ЄСПЛ зазначив, зокрема, що Заявник, обґрунтовуючи допустимість першої підстави своєї апеляційної скарги, прямо посилався на відсутність будь-якої відповідної судової практики, яка б підтверджувала висновок про те, що строк позовної давності щодо його позову про компенсацію починався після «розумного строку», та висновок про те, що п'ять років мають бути тривалістю цього «розумного строку» (див. вище). Він також посилався, викладаючи свою третю підставу, на таку нібито відсутність достатньо доступної судової практики щодо визначення того, що становить «розумний строк» («як це, зокрема, зазначено у відповідному розділі про прийнятність» – див. вище). ЄСПЛ не міг не зазначити, що Заявник визначив ключові правові питання, порушені його аргументами, та їхню актуальність для його спору, а саме: початок строку позовної давності щодо позову про компенсацію відповідно до частини 6 статті 24 Конституції та тривалість «розумного строку». Можна було обґрунтовано очікувати, що Верховний адміністративний суд розгляне їх. Більше того, ЄСПЛ не погодився з аргументом Уряду про те, що аргументи Заявника з цього конкретного питання були настільки нечіткими та заплутаними, що суду не було потреби посилатися на них, оскільки можна обґрунтовано припустити, що аргументи щодо відсутності судової практики були сформульовані достатньо чітко та точно (див. вище) (п. 78 Рішення).

Заявник мав навести судову практику, якій суперечили твердження рішення апеляційного суду, або довести відсутність такої практики. У цьому відношенні ЄСПЛ наголосив, що рішення, винесені адміністративним судом, не були опубліковані в жодному офіційному журналі чи доступній базі даних, що містить всю судову практику, до якої Заявник або його адвокат мали доступ. Це значно перешкоджало б його можливості знайти відповідну судову практику, навіть якби Заявника представляв адвокат. Вважати, що це твердження не було сформульовано допустимим чином, та очікувати, що Заявник додатково обґрунтує свій аргумент про відсутність відповідної судової практики, є не лише необґрунтованим, але й непропорційним тягарем для нього (п. 79 Рішення).

ЄСПЛ також взяв до уваги аргумент Уряду про те, що метою положення про допустимість було забезпечення можливості відхилення апеляцій з правових питань, які вже були вирішені. Однак, у оскаржуваному рішенні Верховний адміністративний суд не стверджував, що правове питання вже було вирішено, посилаючись на попередню судову практику, яка також спростувала б твердження Заявника щодо відсутності будь-якої відповідної судової практики (п. 80 Рішення).

Важливо, щоб національний суд надав обґрунтування щодо застосування національного законодавства, оскільки це дозволяє перевірити, чи було досягнуто «справедливого балансу» між законним прагненням забезпечити дотримання процесуальних вимог щодо подання апеляції з питань права, з одного боку, та правом на доступ до суду, з іншого боку (див. Ghrenassia v. Luxembourg, № 27160/19, п. 34-37, 7 грудня 2021 року). З огляду на обставини справи та з огляду на відхилення Верховним адміністративним судом аргументів Заявника (під час викладення першої підстави його апеляції з питань права) щодо нібито відсутності будь-якої відповідної судової практики, не було встановлено, що було дотримано справедливого балансу між, з одного боку, законним прагненням Верховного адміністративного суду забезпечити дотримання процесуальних вимог, що стосуються подання апеляції з питань права, та, з іншого боку, правом на доступ до суду (п. 81 Рішення).

Відхилення другої підстави

Заявник стверджував, що закон не передбачає чіткого та заздалегідь визначеного строку позовної давності на основі об'єктивних критеріїв. Тому він стверджував, що стосовно його конкретної вимоги має застосовуватися строк позовної давності у двадцять років. Крім того, на підтвердження свого твердження про прийнятність його другої підстави для апеляції з питань права, Заявник стверджував: «Щодо другої підстави для апеляції, то має застосовуватися те, що було згадано безпосередньо вище» (див. вище). Верховний адміністративний суд оголосив підставу неприйнятною, оскільки вона не визначила юридичне питання незалежно та точно, а також те, як це юридичне питання було вирішальним для вирішення спору, що розглядається (п. 82 Рішення).

ЄСПЛ послався на вимогу, передбачену законом, щодо того, щоб апелянт наводив конкретні аргументи на підтвердження твердження про відсутність прецедентної практики Верховного адміністративного суду або про те, що оскаржуване рішення суперечить відповідній судовій практиці. Заявник цього не зробив, натомість лише посилаючись у розпливчастих формулюваннях на свої попередні твердження, не вказуючи, на які аргументи та судову практику він посилається. Беручи до уваги вищезазначену вимогу та відповідь Верховного адміністративного суду щодо другої підстави для апеляції Заявника, відхилення цієї підстави не можна вважати надмірно формальним рішенням, яке перешкоджало розгляду апеляції Заявника з питань права (див. вищезгадану справу Succi and Others, п. 102-105) (п. 83 Рішення).

Висновок

З огляду на вищезазначене, ЄСПЛ вважав, що (i) дуже обмежувальне тлумачення судом останньої інстанції в контексті третьої підстави для апеляції виконання умови про те, що судова практика, на яку посилаються, має бути такою, що була сформульована стосовно того самого правового питання, (ii) відсутність будь-якої відповіді від Верховного адміністративного суду щодо першої підстави для апеляції Заявника та ключових аргументів Заявника щодо відсутності будь-якої відповідної судової практики, та (iii) відсутність доступної комплексної бази даних судової практики перешкоджала розгляду справи по суті. Це порушило саму сутність права Заявника на доступ до суду з метою визначення його цивільних прав та обов'язків (див., наприклад, Ghrenassia, згадане вище, п. 37; Louli‑Georgopoulou v. Greece, № 22756/09, п. 47-48, 16 березня 2017 року; та Dumitru Gheorghe v. Romania, № 33883/06, п. 34, 12 квітня 2016 року) (п. 84 Рішення).

ЄСПЛ зазначив, що Уряд посилався на рішення у справі Papaioannou (зазначене вище), стверджуючи, що вимоги щодо прийнятності були визнані сумісними з правом на доступ до суду (див. вище). Він зазначив, що ця справа відрізняється від тієї справи, в якій ЄСПЛ встановив, що не було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. У цій справі апелянт у своїй апеляції стверджував, що вимога допустимості, пов'язана з суперечністю оскаржуваного рішення існуючій судовій практиці, є неконституційною, оскільки вона підносить судову практику до рангу джерела права і тому є недійсною. Щодо вимоги, пов'язаної з ймовірною відсутністю судової практики, він стверджував, що судова практика щодо питання, що розглядається, відсутня. Верховний адміністративний суд відхилив його апеляцію через недотримання вимог прийнятності, вважаючи, що питання відповідності оскаржуваних положень Конституції вже було підтверджено численною судовою практикою. Що стосується аргументу щодо відсутності судової практики, Верховний адміністративний суд виклав свої підстави та спеціально зазначив у своєму рішенні, що цей аргумент був сформульований ствердно та лаконічно, і що він не уточнив юридичне питання, щодо якого відсутня судова практика (п. 85 Рішення).

Відповідно, мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (п. 86 Рішення).

Стверджуване порушення статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції

Заявник скаржився на те, що спосіб, у який національні суди застосували положення щодо початку перебігу строку позовної давності стосовно типу позову, передбаченого частиною 6 статті 24 Конституції та частинами 1 та 4 статті 22 Закону № 1650/1986, та вважали, що цей строк почався після закінчення «розумного строку» у п'ять років, порушив сутність його права на мирне користування своїм майном. Він стверджував про порушення статті 1 Протоколу № 1 (п. 87 Рішення).

Уряд стверджував, що це ймовірне порушення випливає з тих самих фактів, що й скарга Заявника за пунктом 1 статті 6. Вони стверджували, що його позов був визнаний судами забороненим, і що він був би відхилений по суті Верховним адміністративним судом. Вони також стверджували, що його позов не мав достатньої підстави в національному законодавстві, і Заявник не мав «законного очікування» щодо отримання права власності. Оскільки вимогу Заявника про компенсацію не можна вважати «майном», скаргу слід відхилити як несумісну ratione materiae з положеннями Конвенції (п. 88 Рішення).

Заявник заперечив ці аргументи (п. 89 Рішення).

Беручи до уваги факти справи, аргументи Сторін та свої висновки відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції (див. вище), ЄСПЛ вважав, що він розглянув основне правове питання, порушене в цій заяві, і що немає необхідності розглядати прийнятність та обґрунтованість скарги, поданої відповідно до статті 1 Протоколу № 1 (див., наприклад, Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania [ВП], № 47848/08, п. 156, ЄСПЛ 2014, та Kamil Uzun v. Turkey, № 37410/97, п. 64, 10 травня 2007 року) (п. 90 Рішення).

поширити інформацію